Постанова № 45200183, 18.06.2015, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2557/15

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2015 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Завальнюка І.В., суддів Глуханчука О.В., Потоцької Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобовязання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із вказаним адміністративним позовом, в якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення від 05.03.2015 р. № 197-15, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобовязати відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином ОСОБА_3, проте не може та не бажає користуватися захистом країни свого громадянського походження. Позивач проживав в с. Ходжа Песта, район ОСОБА_4 провінції Кундуз, де працював водієм у державного службовця. Через деякий час на позивача почали тиснути невідомі люди з приводу необхідності припинення співпраці з «невірними». Кілька разів погрози були в усній формі, але потім на позивача було скоєно напад та застосовано насильство. Позивач став обєктом уваги для представників радикального угрупування «Талібан», проте отримати захист від держави неможливо, оскільки «Талібан» є потужною та впливовою організацією. У зв'язку із цим позивач був змушений покинути країну в пошуках захисту. На теперішній час позивач не може повернутися до ОСОБА_3, оскільки там зберігається загроза його життю та безпеці, а також членам його родини. Позивач також послався на інформацію по країні походження, яка свідчить про небезпечний стан для населення. Зважаючи на те, що його заява відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та на протиправність оскаржуваного рішення, позивач звернувся до суду.

До суду з'явився позивач та перекладач, представник відповідача до суду не з'явився, про час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином; згідно наданого до суду клопотання розгляд справи просив здійснити без його участі.

Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З урахуванням викладеного та беручи до уваги відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, неявку представника відповідача та відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, - справа розглянута в порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

З огляду на матеріали справи, ОСОБА_1 ОСОБА_2 народився 16.06.1993 р. в м. Кундуз, район Ханабат, с. Ходжапеста (ОСОБА_3); за національністю пуштун; має неповну середню освіту; сповідує іслам; з 15.05.2014 р. перебуває в шлюбі із громадянкою України ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1

З ОСОБА_3 ОСОБА_6 ОСОБА_2 виїхав приблизно 25.08.2014 р. автомобілем з м. Кундуз (ОСОБА_3) до м. Душанбе (Таджикистан), де перебував кілька діб. З м. Душанбе позивач автомобілем дістався до м. Москви (Російська Федерація), де також пробув декілька діб. З м. Москви позивач на автобусі вирушив у напрямку державного кордону України, який перетнув нелегально, поза пунктом пропуску.

На початку вересня 2014 р. ОСОБА_1 ОСОБА_2 прибув до м. Одеси, маючи при собі свідоцтво про народження, де 09.10.2014 р. звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України із заявою № 257 щодо отримання захисту.

В обґрунтування свого звернення позивач зазначив, що в ОСОБА_3 він працював водієм заступника ОСОБА_7 району, у зв'язку із чим з боку «Талібан» на його адресу почали надходити погрози та вимоги покинути роботу. Після надходження декількох погроз родина позивача прийняла рішення про необхідність позивачу покинути ОСОБА_3, у зв'язку із чим його батько через контрабандистів організував його виїзд до Таджикистану, звідки позивача доставили до м. Москви (РВ). Потім його автомобілем доставили у незнайому йому країну (Україну, м. Одеси), де він вирішив отримати захист держави.

За результатами розгляду заяви позивача та проведених співбесід, 16.01.2015 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок по справі № 2014OD0257, яким позивачу відмовлено у наданні статусу біженця та в наданні додаткової форми захисту, оскільки за результатами розгляду особової справи ОСОБА_1 ОСОБА_2 не відноситься до тієї чи іншої соціальної групи, щодо якої в країні громадянського походження мають місце дискримінація або переслідування, у зв'язку із чим позивач не вважається біженцем у розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу № 1967 року щодо статусу біженців, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Крім того, не знайшли свого підтвердження умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянської належності.

Рішенням ДМС України від 05.03.2015 р. № 197-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, яка потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 цього Закону, відсутні.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначене рішення обґрунтованим, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у звязку з наступним.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон).

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 ОСОБА_8 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

В якості причин виїзду з країни постійного проживання під час анкетування 09.10.2014 р. ОСОБА_1 ОСОБА_2 вказав, що працював водієм начальника (тоді як в заяві від 09.10.2014 р. № 257 ним зазначено про заступника) адміністрації району Ханабат. В травні 2014 р. він повертався додому в с. Ходжвеста на автомобілі, проте його зупинили та сказали, щоб він не працював на цій роботі, тому що це державна установа і гроші, які він заробляє від держави, за які неможна годувати свою родину, так як ці кошти отримані від інших держав (Америки) і це суперечить ісламським законам. Також «таліби» вважали, що позивач про них розповідав керівництву, хоча це не так. Крім того, 10.06.2014 р. «таліби» підірвали його знайомого на ім'я ОСОБА_9 (підклали бомбу, коли він на автомобілі повертався додому), який також працював в районній адміністрації. Після цього, 25.06.2014 р. позивачу зателефонували «таліби» та погрожували, що наступним буде він. У зв'язку із цим батько продав частину своєї землі і на отримані кошти влаштував виїзд позивача з ОСОБА_3.

Оцінюючи історію позивача, покладену в основу його заяви про надання захисту в Україні, суд враховує, що позивач, отримавши погрози від «Талібан» після вбивства його знайомого, вирішив покинути ОСОБА_3. Не зважаючи на це, він ще протягом трьох місяців проживав в ОСОБА_3 у дядька та не зазнавав будь-яких переслідувань, не отримував погроз тощо. При цьому позивач стверджує, що угрупування «Талібан» є дуже впливовим та від них ніхто не може укритися, що в свою чергу, не узгоджується із його діям, які б в разі загрози його життю мали б бути направлені на найскоріше поміщення себе у безпеку. Натомість, позивач відкрито проживав в ОСОБА_3 в свого родича, не побоюючись реалізації погроз з боку «Талібан».

Основною причиною виїзду з ОСОБА_3 позивач назвав погрози невідомих осіб на його адресу, проте позивач по декілька діб перебував в Таджикистані та Російській Федерації, однак за відповідним захистом в цих країнах не звертався. В цілому характер пересувань позивача не свідчить про намагання позивача якнайшвидше покинути територію ОСОБА_3 внаслідок побоювань стати жертвою угрупування «Талібан».

Ні до органу міграційної служби, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивача на своїй батьківщині надано не було. Позивачем не вчинено будь-яких правових превентивних заходів щодо своєї небезпеки, зокрема позивач не звертався до правоохоронних органів.

Згідно Докладу Генерального секретаря ООН «Положення в ОСОБА_3 та його наслідки для міжнародного миру та безпеки» № A/69/801-S/2015/151 від 27.02.2015 р. «31 декабря 2014 года был завершен процесс «Интекал»/процесс передачи функций обеспечения безопасности, когда по завершении миссии Международных сил содействия безопасности в Афганистане афганские силы взяли на себя всю полноту ответственности за обеспечение безопасности, а 1 января 2015 года в стране начала осуществляться миссия «Решительная поддержка». 30 сентября 2014 года правительство подписало двустороннее соглашение по вопросам безопасности с Сединенными Штатами Америки и соглашение о статусе сил с НАТО. 12 декабря Совет Безопасности Организации Объединенных Наций принял резолюцию 2189 (2014), в которой приветствовал соглашение между НАТО и правительством Афганистана об учреждении миссии «Решительная поддержка», которая будет заниматься обучением и консультированием Афганских сил безопасности и оказывать им помощь.».

Твердження позивача про наявність підстав для надання йому статусу біженця, з огляду на матеріальний елемент клопотання, є непідтвердженими та взаємоспростовуючими. Позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в ОСОБА_3. Надана ним інформація при викладені причин виїзду з країни є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення позивач не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви. Твердження позивача в заяві щодо небезпеки, яка йому загрожує в ОСОБА_3 особисто, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.

В даному випадку, в разі наявності обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в разі повернення до країни своєї громадянської належності після потрапляння до Таджикистану та Російської Федерації позивачу ніщо не перешкоджало звернутись за захистом без зволікань. Отже причиною виїзду з батьківщини було не побоювання зазнати переслідувань, а пошук кращих умов життя.

Вирішуючи справу, суд враховує, що позивач не володіє інформацією про повідомлені ним випадки переслідування, у зв'язку із чим суд дійшов висновку щодо неправдоподібності покладених в основу заяви фактів.

Крім того, суд враховує, що позивач зареєстрував шлюб із громадянкою України 15.05.2014 р. у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану м. Олександрії реєстраційної служби Олександрійського міськрайонного управління юстиції у Кіровоградській області, що не узгоджується із його твердженнями про те, що в Україну він потрапив у вересні 2014 р.

У міграційній службі позивач стверджував, що має лише свідоцтво про народження № 9929050, проте при реєстрації шлюбу позивачем було надано національний паспорт ОА1977026, виданий владою ОСОБА_3 03.06.2013 р. та дійсний до 02.06.2016 р.

Під час співбесіди позивач повідомив про себе, що він народився 01.01.1993 р., що також не відповідає дійсності з огляду на встановлені вище обставини. При цьому згідно листа заступника начальника Одеського прикордонного загону начальника оперативно-розшукового відділу майора ОСОБА_10 від 13.02.2015 р. № 51/335 ОСОБА_1 ОСОБА_2 в 2014 р. неодноразово перетинав державний кордон України встановленим порядком через міжнародний пункт пропуску для повітряного сполучення «Одеса» (перший вїзд 04.04.2014 р., останній 01.08.2014 р.), що також не узгоджується із історією позивача.

Покладена в основу заяви та позову історія, з огляду на суперечливість повідомлених фактів, неузгодженість пояснень позивача, свідчить про неправдивий характер свідчень, які використані для отримання захисту в Україні.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяв про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.71 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність своїх рішень.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже суд приходить до висновку про те, що заявлені в даному адміністративному позові позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Керуючись ст.ст.128, 158-163 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобовязання вчинити певні дії відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.

Головуючий суддя І. В. Завальнюк

Суддя О. В. Глуханчук

Суддя Н. В. Потоцька