Ухвала суду № 45114157, 24.03.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/8979/14 Головуючий у 1-й інстанції: Амельохін В.В. Суддя-доповідач: Собків Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

24 березня 2015 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Собківа Я.М.,

суддів: Борисюк Л.П., Петрика І.Й.,

при секретарі: Присяжній Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну cкаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 вересня 2014 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_2, ОСОБА_11, ОСОБА_12 до Міністерства промислової політики України, третя особа: Державне підприємство "Львівський дослідно-експериментальний завод технологічного обладнання" про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

Позивачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_2, ОСОБА_11, ОСОБА_12 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва із адміністративним позовом до Міністерства промислової політики України, в якому просили визнати незаконними дії відповідача стосовно видання наказу №112 від 04.04.2014р. та започаткування процедури ліквідації Державного підприємства «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання», а також зобов'язати Міністерство промислової політики України передати цілісний майновий комплекс Державного підприємства «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання» до сфери управління Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 вересня 2014 року у задоволенні вимог даного позову відмовлено.

Позивач ОСОБА_2 не погоджуючись з прийнятим рішенням суду звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що оскаржувана постанова суду не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а саме, судом першої інстанції неповно зясовано та не доведено обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, в звязку з чим просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити даний позов в повному обсязі.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не зявилися.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні не обовязкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивачі є працівниками МДП «Ромгал» Державного підприємства «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання».

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.03.2014р. №408-р Державне підприємство «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання» було передано до сфери управління Мінекономрозвитку.

4 квітня 2014 року Міністерством промислової політики України в особі заступника Міністра Каленкова О.Ф. було видано наказ №112 про ліквідацію Державного підприємства «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання».

Позивачі заперечують правомірність згаданого наказу, посилаючись в своїх доводах на те, що спірний наказ був виданий після прийняття Кабінетом Міністрів України розпорядження від 23.03.2014р. №408-р. Між тим позивачі зазначають, що наказ №112 від 04.04.2014р. був підписаний особою, яка не має на це чітко визначених повноважень, а також вказують на порушення відповідачем вимог чинного трудового законодавства в частині недотримання умов пункту 2.1.3 Колективного договору Державного підприємства «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання».

Вказане стало підставою для звернення позивачів до суду з даним позовом.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи колегія суддів зважає на наступне.

Відповідно до Положення про Міністерство промислової політики України, затвердженого Указом Президента України від 19 липня 2013 року № 389/2013, Міністерство промислової політики України (Мінпромполітики України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінпромполітики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну промислову політику. Мінпромполітики України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами і дорученнями Президента України, щорічними посланнями Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства, а також цим Положенням (п. 1,2 Положення).

Згідно із пунктом 7 вищезазначеного Положення, Мінпромполітики України у межах своїх повноважень, на основі і на виконанняКонституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, організовує та контролює їх виконання.

Накази Мінпромполітики України, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.

Накази Мінпромполітики України нормативно-правового змісту підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.

Накази Мінпромполітики України, видані в межах його повноважень, є обовязковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами та місцевими державними адміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.

Водночас, пунктом 8 Положення про Міністерство промислової політики України встановлено, що Мінпромполітики України очолює Міністр, який призначається на посаду за поданням Премєр-міністра України і звільняється з посади Президентом України.

Міністр має першого заступника Міністра та заступника Міністра - керівника апарату, які призначаються на посади за поданням Премєр-міністра України, внесеним відповідно до пропозицій Міністра, і звільняються з посад Президентом України.

У разі необхідності для забезпечення виконання Мінпромполітики України окремих завдань у Мінпромполітики України за рішенням Президента України вводиться посада заступника Міністра, який призначається на посаду за поданням Премєр-міністра України, внесеним відповідно до пропозиції Міністра, і звільняється з посади Президентом України.

Як вбачається з матеріалів справи, Міністерством промислової політики України 4 квітня 2014 року було видано наказ №112 про ліквідацію ДП «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання». Даний наказ був підписаний заступником Міністра промислової політики Каленковим О.Ф.

За твердженням позивачів, спірний наказ містить підпис особи, яка не наділена відповідними повноваженнями.

Однак колегія суддів знаходить безпідставним дане твердження позивачів, оскільки в матеріалах справи міститься копія наказу Мінпромполітики від 21.03.2014 № 64к про відпустку заступника Міністра - керівника апарату Бойцун Н.Є., а тому заступник Міністра промислової політики Каленков О.Ф. мав право підписувати наказ №112 від 4 квітня 2014 року про ліквідацію Державного підприємства «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання».

Що стосується тверджень позивачів в частині порушення їх конституційних прав у сфері трудових відносин, колегія суддів зважає на наступне.

Відповідно до п.1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Згідно ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.92 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Так в своїх доводах позивачі зазначають про недотримання відповідачем умов пункту 2.1.3 Колективного договору ДП «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання», яким встановлювалося, що адміністрація зобов'язується повідомляти Уповноважених представників про майбутні реорганізацію, ліквідацію, перепрофілювання та будь-які зміни в організації виробництва та праці не пізніше ніж за три місяці до їх запровадження, про зміни істотних умов праці повідомляти працівників не пізніше ніж за 2 місяці до їх запровадження.

Проте дані твердження колегія суддів знаходить необгрунтованими, оскільки в матеріалах справи не міститься доказів наявності трудових відносин між позивачами та Міністерством промислової політики України, яке по суті не являється стороною колективного договору, про який зазначають позивачі.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та підпункту 43 пункту 4 Положення про Мінпромполітики, затвердженого Указом Президента України від 19.07.2013р. № 389/2013, Міністерство промислової політики України є суб'єктом управління об'єктами державної власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 № 453 «Про перелік підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління Міністерства промислової політики», Державний експериментальний завод технологічного обладнання (ідентифікаційний код 00231320) було віднесено до сфери управління Мінпромполітики України, який в подальшому перетворено у Державне підприємство «Львівський дослідно-експериментальний завод технологічного обладнання».

Відповідно до статті 59 Господарського кодексу України припинення суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законами, - за рішенням суду.

Згідно із статтею 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується, в тому числі, за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

За умовами пунктів 11.1, 11.2. Статуту ДП «ЛДЕЗТО» ліквідація підприємства здійснюється за рішенням Мінпромполітики, і здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється Міністерством, і до якої з моменту призначення комісії переходять повноваження по управлінню підприємством.

Відповідно до частин 3,4 статті 105 Цивільного кодексу України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.

Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи.

До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

Отже, вищезазначена норма Цивільного кодексу України кореспондується саме з нормами Кодексу законів про працю України, яким визначено право розірвання трудового договору з ініціативи уповноваженого власником органу, а у випадках ліквідації підприємства - без згоди профспілкового органу.

За таких обставин, колегія суддів знаходить безпідставними твердження позивачів про порушення відповідачем вимог чинного трудового законодавства, оскільки обовязок повідомлення працівників та процедура, пов'язана з подальшим вивільненням працівників підприємства, має бути покладено саме на уповноважену Міністерством комісією (з врахуванням наказу відповідача - комісією в особі її Голови).

Що стосується обґрунтованості вимог даного позову щодо питань управління відповідним державним майном, колегія суддів зважає на наступне.

Згідно пункту 3 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.03.2014 № 408, Міністерство економічного розвитку і торгівлі визначено уповноваженим органом управління, що здійснює контроль за діяльністю господарських структур за переліком згідно з додатком 3.

Однак, як було вірно зазначено судом першої інстанції, Додаток 3 до вищевказаного Розпорядження КМУ від 23.03.2014 № 408 не містить такої позиції як Державне підприємство «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання».

Крім того, матеріали даної справи свідчать про неналежний спосіб захисту прав позивачів, оскільки позивачам доречно було б звернутися з відповідним позовом про оскарження саме наказу Міністерства промислової політики України від 04.04.2014р. №112 «Про ліквідацію Державного підприємства «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання», а не про визнання незаконними дій щодо його видачі.

Що стосується позову в частині зобов'язання відповідача передати цілісний майновий комплекс Державного підприємства «Львівський дослідно - експериментальний завод технологічного обладнання» до сфери управління Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, колегія суддів зважає на наступне.

Як випливає зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.

У відповідності до постанови Вищого адміністративного суду України від 21.10.2010 № П-278/10, з огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

У звязку з цим, заявлені позивачем вимоги в цій частині колегія суддів знаходить необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що постановлене у справі рішення суду першої інстанції ґрунтується на вірно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень матеріального і процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, доводи викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд,-

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 вересня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя суддя суддя Я.М. Собків Л.П. Борисюк І.Й. Петрик

.

Головуючий суддя Собків Я.М.

Судді: Борисюк Л.П.

Петрик І.Й.