Рішення № 45035604, 09.06.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.06.2015Справа № 910/7586/15-г

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркомерцгруп»

до Публічного акціонерного товариства «Феодосійський механічний завод»

про стягнення 160 470, 72 грн.

Суддя Ломака В.С.

Представники сторін:

від позивача: Пахолок О.О. за довіреністю № 01-13/01/15 від 10.12.2014 р.;

від відповідача: Нікітіна-Дудікова Г.Ю. за довіреністю б/н від 03.03.2015 р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укркомерцгруп» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Феодосійський механічний завод» (далі - відповідач) про стягнення 160 470, 72 грн., з яких 100 000, 00 грн. основний борг, 2 909, 59 грн. 3% річних, 31 591, 27 грн. інфляційні втрати та 25 969, 86 грн. пеня. Крім того, позивач просив суд покласти на відповідача судові витрати щодо сплати судового збору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до укладеного Договору він надав відповідачу зворотну фінансову допомогу, яка останнім своєчасно повернута не була, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість перед позивачем. За таких обставин, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.03.2015 р. порушено провадження у справі № 910/7586/15-г, її розгляд призначено на 16.04.2015 р.

В судовому засіданні 16.04.2015 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання 16.04.2015 р. не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.04.2015 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 13.05.2015 р.

20.04.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові документи у справі.

13.05.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від відповідача надійшли додаткові документи у справі та відзив на позовну заяву, відповідно до якого він проти позову заперечує, вказуючи на те, що укладаючи спірний Договір фінансової допомоги № 3, директор відповідача Макаров Макар Валерійович вийшов за межі ліміту, встановленого Наглядовою радою Акціонерного товариства для виконавчого органу, в межах якого директор має право приймати самостійне рішення про розпорядження грошовими коштами ПАТ «ФМЗ». Враховуючи зазначене, відповідач вважає, що суд має вийти за межі позовних вимог та визнати спірний Договір недійсним. Крім того, відповідач стверджує, що Макаров М.В. взагалі не мав права діяти від імені ПАТ «ФМЗ», оскільки його було обрано на посаду директора Наглядовою радою, склад якої був обраний на загальних зборах акціонерів від 29.04.2013 р., оформлених протоколом № 1 від 13.05.2013 р., проте як рішенням господарського суду АР Крим від 18.03.2014 р. у справі № 901/259/14 вказане рішення загальних зборів акціонерів було визнано недійсним. Також, відповідач стверджує, що у нього відсутній рахунок в Одеській філії АТ «Імексбанк», у зв'язку з чим невідомо, на який рахунок були переведені кошти за спірним Договором, оскільки відповідач вказаної допомоги не отримував. Поряд з наведеним відповідач вказує на те, що позивач при нарахуванні пені не враховує приписи ч. 6 ст. 232 ГК України, оскільки рахує її протягом 354 днів, проте як кінцевий період повернення коштів було встановлено до 13.04.2014 р.

У судовому засіданні 13.05.2015 р. суд оголосив перерву до 26.05.2015 р.

20.05.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові документи у справі

21.05.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від відповідача надійшли додаткові документи у справі та письмові пояснення, відповідно до яких він повторно звертає увагу на відсутність повноважень у особи, яка діяла від його імені при укладенні спірного Договору, а також щодо відсутності у підприємства рахунку в банку, на який вказує позивач.

22.05.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові документи у справі та заперечення на відзив відповідача, в яких він вказує на те, що ліміти на вчинення правочинів посадовими особами відповідача були скасовані рішенням Наглядової ради, оформленим протоколом від 14.05.2013 р. № 2/1. Також, позивач стверджує, що рішення господарського суду АР Крим від 18.03.2014 р. у справі № 901/259/14 було оскаржене в апеляційному порядку та відповідно не набрало законної сили. Крім того, позивач вказує на те, що призначення Макарова М.В. директором відповідача не було оскаржено в судовому порядку.

25.05.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові документи у справі.

У судовому засіданні 26.05.2015 р. від представників сторін надійшло клопотання про продовження строку вирішення спору на 15 днів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.05.2015 р. на підставі клопотання представників сторін було продовжено строк вирішення спору на 15 днів та в судовому засіданні оголошено перерву до 27.05.2015 р.

27.05.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від відповідача надійшли додаткові документи у справі та клопотання про витребування від Державної фіскальної служби України інформації щодо відкритих банківських рахунків відповідача станом на 03.02.2014 р.; від ПАТ «Імексбанк» інформації, чи був станом на 03.02.2014 р. відритий рахунок № 26005149457001 та ким і коли він був закритий.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.05.2015 р. було відкладено розгляд справи на 09.06.2015 р. При цьому, задоволено клопотання відповідача про витребування доказів у справі.

У судовому засіданні 09.06.2015 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

03.02.2014 р. між позивачем (надавач) та відповідачем (отримувач) було укладено Договір № 3 зворотної фінансової допомоги (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого в порядку та на умовах, визначених цим Договором, надавач передає у власність отримувачу кошти в розмірі, визначеному в п. 2.1. цього Договору (далі - зворотна фінансова допомога), а отримувач зобов'язується повернути зворотну фінансову допомогу у визначений цим Договором строк.

Згідно з п. 1.2. Договору зворотна фінансова допомога надається з метою поповнення обігових коштів.

Пунктом 1.3. Договору передбачено, що зворотна фінансова допомога - сума коштів, яка надійшла платнику податків в користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, і є обов'язковою до повернення (згідно п. 14.1.257 Податкового кодексу України).

Відповідно до п. 2.1. Договору розмір зворотної фінансової допомоги складає 100 000, 00 грн.

За умовами п. 2.2. Договору за цим Договором проценти не нараховуються та не сплачуються.

Умовами п. 3.3. Договору передбачено, що зворотна допомога вважається переданою отримувачу при її зарахуванні на поточний рахунок отримувача.

Згідно з п. 4.1. Договору строк повернення зворотної фінансової допомоги починається з моменту набрання сили цим договором та складає 2 календарних місяці.

В силу п. 5.1. Договору після спливу строку, вказаного в п. 4.1. цього Договору, отримувач зобов'язується протягом 10 календарних днів повернути надавачу зворотну фінансову допомогу.

Зворотна фінансова допомога повертається в безготівковому порядку шляхом переводу грошових коштів на розрахунковий рахунок надавача та вважається повернутою йому отримувачем з часу зарахування коштів на поточний рахунок надавача в банківській установі, яка його обслуговує (п. 5.2. Договору).

Пунктом 8.1. Договору передбачено, що цей Договір вважається укладеним та вступає в силу з моменту надання зворотної фінансової допомоги отримувачу.

Відповідно до п. 8.2. Договору строк цього Договору починається в момент, визначений в п. 8.1. цього Договору, та закінчується 03.04.2014 р.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов Договору позивач на підставі платіжного доручення № 32 від 03.02.2014 р. перерахував відповідачу зворотну фінансову допомогу в сумі 100 000, 00 грн.

Відповідна операція відбулась 04.02.2014 р. шляхом перерахування грошових коштів з рахунку позивача № 26009002015890, відкритому в АТ «Дельта Банкк», МФО 380236, на рахунок відповідача № 26005149457001, відкритий в АТ «Імексбанк», МФО 328384.

На підтвердження вказаних обставин до матеріалів справи позивачем надано копію виписки банку по його поточному рахунку за 04.02.2014 р. та копію виписки банку по поточному рахунку відповідача від 04.02.2014 р.

Однак відповідач взяті на себе зобов'язання належним чином не виконав і в обумовлені Договором строки зворотну фінансову допомогу позивачу не повернув.

07.11.2014 р. позивач направив відповідачу вимогу про сплату боргу, якою просив не пізніше десяти робочих днів від дати її отримання погасити заборгованість, проте вона була залишена відповідачем без задоволення.

З огляду на те, що відповідачем так і не було виконано взятого на себе зобов'язання з повернення відповідної суми зворотної фінансової допомоги, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

У своїх запереченнях проти заявленого позову відповідач вказує на те, що Макаров Макар Валерійович, який діяв від імені відповідача під час укладення спірного Договору, вийшов за межі ліміту, встановленого Наглядовою радою товариства для виконавчого органу, в межах якого директор має право приймати самостійне рішення про розпорядження грошовими коштами, у зв'язку з чим відповідач відзначав, що суд має визнати такий Договір недійсним.

Крім того, відповідач зазначає, що Макарова М.В. було призначено на посаду директора Наглядовою радою, склад якої обрано на загальних зборах, рішення яких в судовому порядку визнано недійсним.

Також, відповідач вказує на те, що у нього відсутній наразі рахунок, на який нібито були перераховані спірні кошти.

Даючи оцінку вказаним доводам, суд звертає увагу на наступне.

Пленумом Верховного Суду України в п. 39 Постанови № 13 від 24.10.2008 р. «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» наголошено, що рішення наглядової ради товариства може бути оскаржено в судовому порядку акціонером (учасником) товариства шляхом пред'явлення позову про визнання його недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права чи законні інтереси учасника (акціонера) товариства.

В даному випадку, суду не представлено доказів того, що в судовому порядку було визнано недійсним рішення Наглядової ради Товариства про призначення на посаду директора Макарова М.В.

У свою чергу, чинним законодавством не передбачено, що у випадку визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів товариства про обрання складу Наглядової ради, раніше прийняті нею рішення набувають також автоматично статусу недійсних з моменту їх прийняття.

При цьому, у будь-якому випадку, необхідно звернути увагу на те, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Це положення є гарантією стабільності майнового обороту і загальноприйнятим стандартом у світовій практиці, зокрема, відповідно до Першої директиви 68/151/Є-ЕС Ради Європейських Співтовариств від 09.03.1968, статтею 9 якої проголошено, що дії органів компанії покладають на компанію зобов'язання навіть якщо ті дії виходять за межі цілей компанії, при умові, що такі дії не виходять за компетенцію вказаних органів, передбаченому або дозволену законодавством.

Однак, країни - члени можуть обумовити, що компанія не несе відповідальність, якщо такі дії виходять за межі цілей компанії і вона може довести, що треті сторони знали про те, що вказані дії виходять за межі цілей компанії, або відповідно до обставин, не могли не знати про таке; розголошення статутів не є достатнім доказом вказаного.

Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові від 04.08.2010 року у справі № 14/44пд.

Крім того, на зазначеному також наголошує Пленум Верховного Суду України в п. 42 Постанови № 13 від 24.10.2008 р. «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» та Листі від 01.08.2007 р. «Практика розгляду судами корпоративних спорів».

Також, слід звернути увагу на приписи ст. 241 ЦК України, відповідно до якої правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Як зазначає Верховний Суд України в постанові від 19.08.2014 р. № 3-38гс14, стаття 241 ЦК України не ставить схвалення правочину в залежності від рішення загальних зборів, а підтвердження такого схвалення є вчинені на його виконання дії, особою в інтересах якої його укладено.

При цьому, як зазначає Верховний Суд України в постанові від 19.08.2014 р. № 3-59гс14, із змісту норми частини першої статті 241 ЦК України випливає, що наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу).

Також, відповідно до п. 3.4. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначається, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Виключенням із наведеного є випадок, коли дії, що свідчать про прийняття його до виконання, вчинені особою, котра зловживаючи своїм службовим становищем, вчинила злочин, що встановлено вироком суду (відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 26.08.2014 р. № 3-94гс14).

В даному випадку суду не надано вироку, яким встановлено факт зловживання Макаровим М.В. його службовим становищем під час обіймання посади директора ПАТ «Феодосійський механічний завод».

У свою чергу, дії відповідача з виконання спірного Договору (прийняття фінансової допомоги) дають підстави вважати правочин схваленим особою, на користь якої його було укладено.

Так, відповідно до п. 6 Указу Президента України № 227/95 від 16.03.1995 р. «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України», підприємства незалежно від форм власності мають повертати у п'ятиденний строк платникам помилково зараховані на їхні рахунки кошти.

Якщо відповідач вважав, що відповідного Договору між сторонами не укладалось та що спірні кошти на його рахунок були перераховані помилково, він мав їх повернути позивачу.

Водночас, як свідчать матеріали справи, отримавши 04.02.2014 р. кошти в сумі 100 000, 00 грн., відповідач більше року їх позивачу не повертає, що може свідчити лише про схвалення відповідного правочину.

Посилання відповідача на те, що він не має рахунку № 26005149457001, відкритого в АТ «Імексбанк», МФО 328384, суд до уваги не приймає, оскільки в матеріалах справи наявна копія виписки по вказаному рахунку від 19.04.2014 р., що свідчить про користування ним для сплати податку з доходів фізичних осіб, єдиного соціального внеску, заробітної плати.

Крім того, в матеріалах справи наявна копія виписки з вказаного рахунку від 04.02.2014 р. про надходження спірної фінансової допомоги в сумі 100 000, 00 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором позики.

Статтею 1046 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 Цивільного кодексу України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч. 3 ст. 1049 Цивільного кодексу України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою.

У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 Цивільного кодексу України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Судом встановлено, що відповідно до умов Договору позивач на підставі платіжного доручення № 32 від 03.02.2014 р. перерахував відповідачу зворотну фінансову допомогу в сумі 100 000, 00 грн., яку останній за умовами п. п. 4.1., 5.1. Договору зобов'язався повернути у строк до 14.04.2014 р.

Однак, всупереч вимог ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України та взятих на себе зобов'язань відповідач в обумовлені вищевказаним Договором строки зворотну фінансову допомогу в сумі 100 000, 00 грн. позивачу не повернув.

Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Враховуючи те, що відповідач в обумовлені Договором строки не повернув позивачу зворотну фінансову допомогу в сумі 100 000, 00 грн., відповідний борг, який існує на момент розгляду справи в суді, має бути стягнутий з нього в судовому порядку.

Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 2 909, 59 грн. 3% річних та 31 591, 27 грн. інфляційних втрат, слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 1050 Цивільного кодексу України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. (Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові № 3-12г10 від 08.11.2010 р. та Вищий господарський суд України у постанові від 09.12.2014 р. у справі № 4/059-12).

Основною метою визначення інфляційних втрат є встановлення розміру компенсації, яку боржник зобов'язаний в порядку ст. 625 ЦК України сплатити кредитору для усунення наслідків знецінення грошових коштів, що не були вчасно повернуті внаслідок порушення грошового зобов'язання.

Індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.

Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.

Згідно з Листом Державного комітету статистики України № 11/1-5/73 від 13.02.2009 р. також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997 р., відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Так, відповідно до п. 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» у застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 р. № 265 «Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін», відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

При цьому, коли відносно кожного грошового зобов'язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов'язання, за період з моменту виникнення обов'язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов'язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.

Крім того, необхідно враховувати, що, як на тому наголошено в п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 р. сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (див. постанову Вищого господарського суду України № 23/466 від 05.04.2011 р. та лист Верховного Суду України «Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» № 62-97р від 03.04.1997 р.).

В силу приписів п. 1.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних в сумі 2 909, 59 грн. за період з 04.04.2015 р. по 23.03.2015 р. та інфляційних втрат за період з квітня 2014 року по лютий 2015 р. в сумі 31 591, 27 грн., суд вважає його арифметично невірним через невірне визначення позивачем моменту виникнення у нього права на нарахування вказаних процентів та інфляційних втрат.

Так, як зазначалось судом вище, за умовами п. 4.1. Договору строк повернення зворотної фінансової допомоги починається з моменту набрання чинності Договору та складає 2 календарних місяці. При цьому, в силу п. 5.1. Договору після спливу строку, встановленого в п. 4.1. Договору, отримувач зобов'язується протягом 10 календарних днів повернути надавачу зворотну фінансову допомогу.

Однак, визначаючи момент виникнення права на нарахування 3% річних та інфляційних втрат, позивачем не було враховано зазначених вище умов п. 5.1. Договору, і помилково розраховано 3% річних з 04.04.2014 р., а не 14.04.2014 р.

Згідно з вірним розрахунком суду, розмір 3% річних за період з 14.04.2014 р. по 23.03.2015 р. складає 2 827, 40 грн.

При цьому, враховуючи те, що згідно з п. 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція, за розрахунком суду розмір інфляційних втрат за період з травня 2014 р. по лютий 2015 р. складає 27 387, 49 грн.

Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 2 909, 59 грн. пені, слід зазначити наступне.

Згідно зі ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст. 230 Господарського кодексу України).

Поняттю «пеня» дано визначення ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України.

Відповідно до зазначеної норми, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 7.4. Договору передбачено, що при порушенні отримувачем строку повернення зворотної фінансової допомоги, вказаного в п. 4.1. цього Договору, він повинен сплатити на поточний рахунок постачальника пеню у розмірі 0,1% від розміру зворотної фінансової допомоги за кожен день її прострочення, що не повністю відповідає змісту статей 231-232 ГК України та статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

Частиною 6 статті 231 ГК України передбачено, що штрафні санкції за порушення виконання грошового зобов'язання встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Водночас, частина 1 вказаної правової норми зазначає, що законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Статтями 1 та 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» встановлено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, наразі розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Норми статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» є імперативними та такими, що кореспондуються з нормами статей 231-232 ГК України, а оскільки в силу статті 175 ГК України вищевказані норми є спеціальними відносно диспозитивних норм статей 549-550 ЦК України, то суд вважає, що умови пункту 7.4. Договору можуть бути застосовані лише в частині, що не суперечить чинному законодавству України.

Так, як зазначено у п. 2.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», за приписом статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та частини другої статті 343 ГК України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки.

При цьому, ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України визначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено договором або законом, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Перевіривши розрахунок пені, суд встановив, що позивач не лише при її обрахунку невірно визначив початок прострочення, але й не врахував приписів ч. 6 ст. 232 ГК України.

За вірним розрахунком суду пеня за період в 183 дня, починаючи з 14.04.2014 р., складає: (100 000,00 * (6,50 * 2)% / 365 * 1) + (100 000,00 * (9,50 * 2)% / 365 * 93) + (100 000,00 * (12,50 * 2)% / 365 * 89) = 10 972,61 грн.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності заборгованості перед позивачем.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач належним чином не виконував взяті на себе зобов'язання щодо повернення зворотної фінансової допомоги, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з урахуванням наведеного.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Феодосійський механічний завод» (03062, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 77/1, квартира 20; код ЄДРПОУ 01423062) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркомерцгруп» (84116, Донецька область, місто Слов'янськ, вулиця Бульварна, будинок 10, квартира 116; код ЄДРПОУ 38408490) 100 000 (сто тисяч) грн. 00 коп. основного боргу, 10 972 (десять тисяч дев'ятсот сімдесят дві) грн. 61 коп. пені, 2 827 (дві тисячі вісімсот двадцять сім) грн. 40 коп. 3% річних, 27 387 (двадцять сім тисяч триста вісімдесят сім) грн. 49 коп. інфляційних втрат та 2 823 (дві тисячі вісімсот двадцять три) грн. 75 коп. витрат по сплаті судового збору.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 15.06.2015 р.

Суддя В.С. Ломака