Рішення № 44953978, 09.06.2015, Апеляційний суд Сумської області

Справа №591/6011/14-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - Прокудіна Н. Г.Номер провадження 22-ц/788/1076/15 Суддя-доповідач - Собина Категорія - 27

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2015 року м.Суми

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Собини О. І.,

суддів - Білецького О. М. , Хвостика С. Г.

за участю секретаря судового засідання - Пархоменко А.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Сумської області цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк»

на заочне рішення Зарічного районного суду м. Суми від 23 грудня 2014 року

у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», Відкритого акціонерного товариства «Сведбанк» про визнання недійсним кредитного договору та додаткового договору № 1 до кредитного договору, -

встановила:

14 серпня 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом і свої вимоги мотивував тим, що 4 квітня 2008 року між ним та ПАТ «Сведбанк» було укладено кредитний договір № 1801/0408/88 відповідно до умов якого йому було надано грошові кошти у розмірі 35000 доларів США на строк з 4 квітня 2008 року по 3 квітня 2018 року. Цільове призначення кредиту - на споживчі цілі. Забезпеченням повного та своєчасного виконання зобов'язань за кредитним договором, відповідно до п.2.1 укладеного кредитного договору, виступає іпотека: двокімнатна квартира АДРЕСА_1.

25 грудня 2008 року між сторонами було укладено додатковий договір № 1 до Кредитного договору, яким було викладено в новій редакції п.1.1 Кредитного договору та змінено кінцевий строк виконання зобов'язання за договором з 3 квітня 2018 року на 3 квітня 2023 року.

В подальшому позивач отримав повідомлення від 05.04.2012 року про відступлення ПАТ «Сведбанк» права вимоги за кредитним договором на користь ПАТ «Дельта Банк», а 18.06.2012 року він отримав повідомлення про відступлення прав вимоги за кредитним договором від ПАТ «Дельта Банк» на користь ПАТ «Альфа Банк».

Вважає, що положення кредитного договору та додаткового договору не відповідають вимогам чинного законодавства, що порушує рівноправність сторін, створює невиправдані переваги для відповідача та призводить до катастрофічних наслідків для позивача, в тому числі через обставини, на які позивач не може вплинути, оскільки договір укладений в іноземній валюті, а не у гривні, яка є грошовою одиницею України і таким шляхом відповідач забезпечив власні ризики від нестабільності української валюти, перекладаючи всі ризики на нього. У ПАТ «Сведбанк» була відсутня індивідуальна ліцензія на надання кредитів в іноземній валюті. Також відповідач при укладенні кредитного договору не надав йому детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача. Вважає, що кредитний договір є несправедливим, а тому є підстави для визнання його недійсним відповідно до вимог передбачених ч.1 ст.215 ЦК України. Просив постановити рішення, яким визнати недійсним кредитний договір та додатковий договір, як такі, істотні умови яких суперечить вимогам чинного законодавства, є несправедливими, а окремі умови є нікчемними.

Заочним рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 23 грудня 2014 року позовні вимоги були задоволені в повному обсязі та визнано недійсним кредитний договір № 1801/0408/88 від 4 квітня 2008 року та додатковий договір № 1 до кредитного договору № 1801/0408/88 -056 від 25 грудня 2008 року та стягнуто з відповідача ПАТ «Альфа Банк» на користь держави судовий збір в сумі 243 грн.60 коп.

На зазначене рішення відповідач ПАТ «Альфа Банк» подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповноту з'ясованих судом обставин справи, на невірне застосування норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та відмовити в задоволенні позовних вимог за їх безпідставністю.

В доводах апеляційної скарги зазначається, що суд першої інстанції безпідставно прийшов до висновку, що позивачу не надавалась вичерпна інформація про вартість кредиту, а також суд безпідставно послався на ст. 652 ЦК України, оскільки вона передбачає зміну або розірвання договору у зв'язку із істотною зміною обставин і не може бути застосована судом при вирішення питання про визнання кредитного договору недійсним. Також вважає, що на час укладення кредитного договору Банк мав право надавати кредити в іноземній валюті.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи представника апелянта, заперечення позивача та його представників, перевіривши рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню, виходячи з наступного.

Місцевим судом встановлено і з матеріалів справи вбачається, що 4 квітня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 1801/0408/88 за умовами якого позивачу було надано грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 35000 доларів США на строк з 4 квітня 2008 року по 3 квітня 2018 року на умовах, передбачених у цьому Договорі, а позичальник зобов'язувався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов'язання у повному обсязі у строки, передбачені цим договором. Позичальник сплачує банку проценти за користування кредитом у розмірі 11,9 % за весь строк фактичного користування кредитом. Цільове призначення кредиту - на споживчі цілі. Забезпеченням повного та своєчасного виконання зобов'язань за кредитним договором, відповідно до п.2.1 укладеного кредитного договору виступає іпотека: двокімнатна квартира АДРЕСА_1 (а.с.8-10).

Також сторонами укладеного договору було погоджено графік погашення кредиту та сплати відсотків, як додаток до кредитного договору № 1801/0408/88, яким передбачався строк сплати щомісячних платежів та порядок зарахування сплачених коштів (а.с.10-11).

25 грудня 2008 року між сторонами було укладено додатковий договір № 1 до Кредитного договору, яким було викладено в новій редакції п.1.1 Кредитного договору та змінено кінцевий строк виконання зобов'язання за договором з 3 квітня 2018 року на 3 квітня 2023 року (а.с.12).

В подальшому, ПАТ «Сведбанк» здійснив відступлення своїх прав вимоги за кредитним договором на користь нового кредитора - ПАТ «Дельта Банк» про що надіслав повідомлення ОСОБА_2 5 червня 2012 року. ПАТ «Дельта Банк» також здійснив відступлення своїх прав вимоги за кредитним договором на користь ПАТ «Альфа-Банк з 15.06.2012 року про що також був повідомлений позивач листом від 18 червня 2012 року (а.с.13, 14, 85-115).

Таким чином, на момент укладення кредитного договору від 04 квітня 2008 року та додаткового договору від 25 грудня 2008 року сторонами досягнуто згоди щодо валюти виконання грошового зобов'язання, яка відповідно до ст.533 та ст.1054 ЦК України є істотною умовою кредитного договору.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції послався на обґрунтованість його вимог стосовно доведеності підстав для визнання недійсними укладеного між сторонами кредитного договору та додаткового договору до нього.

В той же час, колегія суддів з такими висновками суду погодитися не може, виходячи з наступного:

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Як передбачено вимогами ст.526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У положеннях ч.1 ст.626, ст.627, ч.1 ст.628 ЦК України йдеться про те, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Виходячи з вимог статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У ч.1 ст.638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч.1 ст.215 ЦК України). Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, яка діяла на час укладення кредитного договору та додаткового договору - 04.04.2008 року та 25.12.2008 року), перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Частиною 1 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач має право на одержання необхідної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Положеннями ч.5 ст.11 вищезазначеного Закону передбачено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

У ч.ч.1, 2, 5, 6 ст.18 цього Закону йдеться про те, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Аналіз наведених норм права та встановлених обставин дає підстави стверджувати, що Банк надав позивачу вичерпну інформацію про умови кредитування в іноземній валюті, що також підтверджується п.10.12. укладеного між сторонами кредитного договору з якого вбачається, що позичальник підтверджує, що перед укладенням кредитного договору банк надав йому в письмовій формі всю інформацію про умови кредитування. Також при укладенні кредитного договору йому була надана вся необхідна інформація, передбачена «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених Постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 в повному обсязі. (а.с. 8-10). Також позичальнику було надано та погоджено з ним Графік погашення кредиту та сплати відсотків, який є додатком до укладеного кредитного договору, в якому чітко зазначено строки сплати щомісячних платежів за кредитним договором та порядок зарахування сплачених коштів на погашення тіла кредиту та відсотків (а.с.10-11).

Таким чином, колегія суддів вважає, що позивач своїм підписом на кожній сторінці кредитного договору, додатків до нього фактично підтвердив, що банк надав йому у письмовій формі та в повному об'ємі інформацію, яка передбачена п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Крім того, не є підставою для задоволення позову і посилання на те, що внаслідок зростання курсу долара США до національної валюти України - гривні збільшився обсяг відповідальності позивача перед банком.

Так, статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон держави не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, проте водночас обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет про валютне регулювання № 15-93.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність» № 2121-ІІІ кошти є грошима в національній або іноземній валюті чи їх еквівалентом. У статтях 47 та 49 цього Закону визначені операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до ст. 5 Декрету № 15-93 операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

З огляду на це уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог підпункту «в» п. 4 ст. 5 Декрету № 15-93, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання та одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то у законодавстві не визначено меж термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (затверджено постановою правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 р. № 483; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 р. за № 1429/10028), використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл здійснювати операції з валютними цінностями).

Місцевим судом встановлено і з матеріалів справи вбачається, що ВАТ «Сведбанк» (правонаступником, якого є ПАТ «Сведбанк» ) 7 грудня 2007 року отримало банківську ліцензію № 38 на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Того ж дня (7 грудня 2007 року) Банком було отримано дозвіл на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» з додатком, відповідно до якого до переліку операцій, які може здійснювати ВАТ «Сведбанк» відносяться і операції з валютними цінностями (а.с.157-160).

Таким чином, ПАТ «Сведбанк» мав на момент укладення Кредитного договору необхідний обсяг повноважень для здійснення кредитування в іноземній валюті, використання якої при здійсненні кредитних операцій (в кредитних зобов'язаннях) передбачено чинним законодавством, а тому доводи позивача щодо відсутності у відповідача відповідних повноважень для здійснення кредитування в іноземній валюті не ґрунтуються на законі.

Крім того, відповідно до статті 36 Закону України «Про Національний Банк України» офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним Банком України. Валютні курси, як зазначено у частині першій статті 8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», встановлюються Національним Банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Поряд з цим, згідно Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України від 12 листопада 2003 року № 496, офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долару США, установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.

Отже, незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.

Таким чином, укладаючи такий договір, сторони свідомо брали на себе певні ризики на випадок подальшої зміни валютного курсу. Будь-яких законних підстав вважати, що така зміна не настане, у сторін не було.

Отже, з урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав, передбачених статтями 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», для визнання несправедливими, такими, що суперечать принципу добросовісності умов кредитного договору, оскільки саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для визнання недійсним кредитного договору та додаткової угоди до нього, так як зазначене стосується обох сторін договору, й позичальник, при належній завбачливості, міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, враховуючи і можливість отримання кредиту в національній валюті.

Також колегія суддів звертає увагу і на ту обставину, що позивач добровільно погодився на укладення спірних правочинів, сплачував періодичні платежі, що вбачається з його позовної заяви, а також визнається відповідачем у справі і до 2014 року їх не оскаржував й не порушував питання про їх розірвання, а отже, не вважав їх несправедливими.

Колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу доводи позивача та його представників про те, що банк в порушення вимог передбачених ст.533 ЦК України надав кредитні кошти не у гривнях, а у доларах США, оскільки дана норма права стосується лише виконання грошового зобов'язання та не стосується порядку укладення кредитних договорів та визначення валюти кредитування. У разі вираження зобов'язання в іноземній валюті, його виконання все одно має бути проведено в гривнях. Сума, що підлягає сплаті в гривнях визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу.

Оскільки сторони кредитного договору визначили валютою кредитування долари США, то позивач, при внесенні коштів за кредитним договором повинен був визначати суму коштів у гривнях виходячи з офіційного курсу даної валюти на день платежу.

Також колегія суддів вважає, що місцевий суд при ухваленні рішення, в порушення вимог передбачених ч.1 ст.11 ЦПК України, вийшов за межі заявлених позивачем позовних вимог і при їх задоволенні послався на ч.1 ст.229 ЦК України, як на підставу визнання договору недійсним. В той же час, позивач не обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що він при вчиненні правочину помилявся щодо обставин, які мають істотне значення.

Також місцевий суд необґрунтовано послався і на ч.ч.1, 2 ст.625 ЦК України, оскільки даною нормою права урегульовані правовідносини по розірванню, зміні або припиненню договірних зобов'язань де сторони не оспорюють дійсність правочину і не може застосовуватися судом при вирішенні вимог про визнання кредитного договору недійсним.

За таких обставин, коли суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення щодо задоволення позову з порушенням норм матеріального та процесуального права, а його висновки стосовно цього не відповідають обставинам справи, тому вказане рішення необхідно скасувати і ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог за їх безпідставністю.

Керуючись ст. ст. 307 ч.1 п.2, 309 ч.1 п.п.3, 4, 314 ч.2, 316, ЦПК України, колегія суддів, -

вирішила:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» задовольнити.

Заочне рішення Зарічного районного суду м. Суми від 23 грудня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», Відкритого акціонерного товариства «Сведбанк» про визнання недійсним кредитного договору та додаткового договору № 1 до кредитного договору скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 за їх безпідставністю.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий -

Судді -