Постанова № 44809497, 03.06.2015, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 червня 2015 року Справат№ 813/6100/14

Львівський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого - судді Кузана Р.І.,

судді Гавдика З.В.,

судді Гулика А.Г.,

з участю:

секретаря судового засідання Перчак С.В.,

позивача ОСОБА_1,

представників:

позивачів ОСОБА_2,

відповідача 1 Клапчука Р.Я.,

відповідача 2 Сагайдака Д.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_1, до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення і зобов'язання вчинити дії,-

в с т а н о в и в :

ОСОБА_5 (далі - ОСОБА_5, позивач-1) та ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач-2) звернулись у Львівський окружний адміністративний суд з позовами до Державної міграційної служби України (далі - відповідач-1, ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - відповідач-2, ГУ ДМС України у Львівській області), в яких просять:

- визнати неправомірними та скасувати Рішення Державної міграційної служби України від 31.07.14р. №411-14 та №410-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати дії Головного управління Державної Міграційної служби України у Львівській області незаконними в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні Позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_5 та ОСОБА_1 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог вказують, що рішеннями Держаної міграційної служби України від 31.07.14р. №411-14 та №410-14 відмовлено ОСОБА_5 та ОСОБА_1 у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Зазначають, що підставою для звернення до Державної міграційної служби України з відповідними заявами було те, що вони стали жертвами переслідування за ознакою віросповідання з боку органів влади Російської Федерації. На підтвердження обґрунтованості заяв позивачами подано до міграційної служби низку матеріалів про переслідування мусульман в Росії та жорстоке поводження в місцях позбавлення волі в Російській Федерації.

Вважають, що рішення центрального органу міграційної служби про відмову у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту є такими, що прийняті без повної оцінки основних елементів заяв про захист у їх співвідношенні із інформацією про країну походження заявників та суперечить положенням статей 1 і 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», нормам Правил розгляду заяв та оформлення документів та не відповідають принципам обґрунтованості, добросовісності та пропорційності рішень органів державної влади. Відповідачем при прийнятті спірних рішень не враховано вказаних ними доводів щодо наявності обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в країні походження за релігійні переконання.

Позивачі та їх представник ОСОБА_2 в судовому засіданні позови підтримали з підстав, викладених у позовних заявах.

ОСОБА_1 в судовому засіданні додатково зазначив, що його побоювання повернутись в країну походження склалися через ситуацію в РФ по відношенню до мусульман, а саме через загрозу опинитися знову у тюрмі, так як йому відомо, що його прізвище є у списку осіб, які фінансують заборонену в РФ мусульманську партію «Хизбут-Тахрир аль-Ісламі» (Ісламська партія визволення), який складений Федеральною службою безпеки Російської Федерації. Крім цього, після захоплення Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та загострення міждержавних стосунків між Україною та Росією, позивачі будуть переслідуватись владою РФ з політичних мотивів як особи, що звернулись за захистом в Україні.

ОСОБА_5 в судовому засіданні також додатково зазначила, що фактичною підставою її звернення з заявою про надання їй статусу біженця або особи яка потребує додаткового захисту є побоювання зазнати переслідування у зв'язку релігійними поглядами її цивільного чоловіка ОСОБА_1

Представник Державної міграційної служби України - Клапчук Р.Я. в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав викладених у письмових запереченнях. Зазначив, що матеріали особових справ позивачів ОСОБА_5 та ОСОБА_1, з урахуванням інформації про країну походження та заявлених шукачами притулку обставин, дають підстави стверджувати про відсутність у них обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань, які є визначальними. У зв'язку з чим, з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідач правомірно відмовив позивачам у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, оскільки позивачами не надано ані конкретних відомостей, ані жодних документів, які б підтверджували, що у них склались умови, зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону.

Щодо ОСОБА_5 Державною міграційною службою України встановлено, що позивач побоюється зазнати переслідування зі сторони правоохоронних органів РФ, як член сім'ї ОСОБА_8 При цьому зі сторони працівників ФСБ ніяких дій щодо ОСОБА_5 не вчинялося, до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю та політичними поглядами причетною ніколи не була. Можливість її переслідування у разі повернення на батьківщину нею також не доведено.

Враховуючи викладене, позивачами не доведено, що після повернення до країни громадянської належності їм буде заподіяно шкоду. А тому рішення про відмову у визнанні ОСОБА_5 та ОСОБА_1 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту винесені ДМС України у відповідності до вимог чинного законодавства з врахуванням всіх обставин щодо надання їм захисту в Україні.

Представник Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області Сагайдак Д.М. щодо задоволення позовних вимог заперечив. В обґрунтування заперечень надав пояснення аналогічні тим, які було надано представником Державної міграційної служби України.

Ухвалою суду від 13.03.15р. позови ОСОБА_5 та ОСОБА_1 об'єднано в одне провадження для спільного розгляду.

Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне:

02.04.14р. громадяни Російської Федерації ОСОБА_1та ОСОБА_5 звернулись до ГУ ДМС України у Львівській області із заявами щодо надання їм статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту.

За результатами розгляду вказаних заяв, проведених співбесід та досліджених матеріалів, рішенням Державної міграційної служби України від 31.07.14р. №410-14 та №411-14 громадянам Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені пп. 1, 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону, відсутні.

Не погодившись із рішеннями органу міграційної служби ОСОБА_1 та ОСОБА_5 звернулися із позовними заявами до Львівського окружного адміністративного суду про скасування вказаних рішень ДМС України.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1.

ОСОБА_1 народився 15.08.76р. в селищі Нікітінка Кустанайської області, Казахстан, є громадянином РФ, за національністю - росіянин, віросповіданням - мусульманин, освіта середня спеціальна, за сімейним станом - одружений (громадянський шлюб). Рідна мова - російська.

З пояснень позивача судом встановлено, що у кінці 2000 року на початку 2001 року ним прийнято іслам. Що, на думку ОСОБА_1, стало підставою для особливої уваги відносно нього з боку правоохоронних органів, в тому числі працівників ФСБ (Федеральна служба безпеки Російської федерації). Позивач також вказує, що незважаючи на те, що він та його родина мирно сповідували свою релігію, він був заарештований і засуджений за сфабрикованою справою.

В грудні 2004 року позивача та ще кількох мусульман з різних міст Башкірії затримали по звинуваченню в організації злочинного угрупування з метою здійснення терористичної діяльності. Усіх доставили до слідчого ізолятора № 1 м. Уфа, до камери № 256, яка називається "прескамера", так як в ній засуджені, що співробітничають з адміністрацією слідчого ізолятора, "вибивали" показання шляхом фізичного та психічного впливу.

Із доданих до матеріалів особової справи заявника копій документів судом встановлено, що вироком Верховного суду Республіки Башкортостан РФ від 04.08.05р. ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.210 КК РФ - створення злочинного угрупування для скоєння тяжких і особливо тяжких злочинів; ч.1 ст.205-1 КК РФ - схилення осіб до участі в діяльності терористичної організації та призначено покарання у вигляді позбавлення волі: за ч.1 ст.210 КК РФ - 7років та за ч.1 ст.205-1 КК РФ - 4 роки.

На підставі ч. 3 ст. 69 КК РФ шляхом часткового складання покарання ОСОБА_1 було призначено покарання у вигляді 8 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправній колонії суворого режиму.

Позивачем оскаржено вирок Верховного суду Республіки Башкортостан РФ від 04.08.05р.

Рішенням судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду Російської Федерації (касаційна інстанція) від 03.11.05р. залишено без змін. вирок Верховного суду Республіки Башкортостан від 04.08.05р. відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні касаційної скарги.

Судом також встановлено, що постановою судді Каримського районного суду Читинської області від 31.08.07р. було частково задоволено клопотання засудженого ОСОБА_1 щодо приведення вироку у відповідність до кримінального закону та виключено із вироку Верховного суду Республіки Башкортостан РФ від 04.08.05р. засудження його за ч. 1 ст. 205.1 КК РФ до 4 років позбавлення волі і застосування ч. 3 ст. 69 КК РФ. В решті вирок залишено без змін.

Позивач-1 відбував покарання з 2004 року по 2011 рік.

В судовому засіданні ОСОБА_1 пояснив, що приблизно через пів року після звільнення з місць позбавлення волі йому стало відомо, що ним знову зацікавились працівники ФСБ, а саме: постійно дзвонили йому та його родичам з приводу його місцезнаходження. Не бажаючи бути ще раз незаконно засудженим він вирішив разом з дружиною покинути Російську Федерацію.

Позивач-1 також повідомив, що є членом Ісламської політичної партії "Хизб ут-Тахрир".

Прибув в Україну 10.07.12р. разом з цивільною дружиною ОСОБА_5 автомобілем через контрольно-пропускний пункт Новоазовськ.

11.07.12р. заявник прибув в місто Сімферополь АР Крим, де і звернувся із заявою до ГУ ДМСУ в АР Крим про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За матеріалами його особової справи, наказом ГУ ДМСУ в АР Крим №8 від 09.11.12р. заявнику було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке залишено без змін рішенням ДМС України №6-13 від 08.02.13р. (рішення про відхилення скарги).

Рішення ГУ ДМСУ в АР Крим №8 від 09.11.12р. ОСОБА_1 оскаржив до Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим.

Постановою Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 17.01.12р. адміністративний позов ОСОБА_1 було часково задоволено, визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДМСУ в АР Крим №8 від 09.11.12р. та зобов'язано повторно розглянути заяву.

Позивачу-1 відомо, що вказане судове рішення скасовано судом апеляційної інстанції, однак таке рішення він отримати та оскаржити не мав можливості у зв'язку з захопленням території АР Крим Російською Федерацією.

ОСОБА_1 проживав на території АР Крим зі своєю дружин ОСОБА_5 в період з 11.07.12р. по 22.03.14р.

Після проведення 16.03.14р. референдуму в АР Крим, ОСОБА_1, не маючи змоги звернутися в ГУ ДМСУ в АР Крим щоб забрати національний паспорт, побоюючись бути затриманим спецслужбами РФ, змушений був виїхати разом зі своєю сім'єю з півострова та прибув 23.03.14р. в м. Львів, де повторно звернувся за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

У своїй заяві про надання притулку в Україні позивач-1 повідомив, що через ситуацію в РФ по відношенню до мусульман він боїться повертатися до країни свого походження у зв'язку з загрозою опинитися знову у тюрмі. Йому відомо, що його прізвище є у списку осіб, які фінансують заборонену в РФ мусульманську партію «Хизбут-Тахрир аль- Ісламі» (Ісламська партія визволення) який наявний у ФСБ. Крім цього, свої побоювання обґрунтував тим, що після захоплення АР Крим він, як особа, що звернулась за захистом в Україні, може переслідуватись ще й з політичних мотивів (протокол співбесіди №1 від 15.04.14р.).

23.04.14р. ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно з наказом ГУ ДМС України у Львівській області від 02.04.14р. №51 "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".

Позивачу видано Довідку ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні №003775 від 02.04.2014 р.

Щодо позовних вимог ОСОБА_5:.

ОСОБА_5 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Азнакаєво, Республіки Татарстан, Російської Федераії, є громадянкою РФ, за національністю - татарка, освіта вища - в 2010 року закінчила Альметьєвський філіал інституту економіки управління і права, факультет педагогіки і психології, віросповіданням - іслам, за сімейним станом - одружена (громадянський шлюб). Рідна мова - татарська.

З матеріалів особової справи ОСОБА_5 та наданих нею в судовому засіданні пояснень слідує, що підставою для отримання нею статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є побоювання зазнати переслідувань в країні громадянської належності у зв'язку з релігійними переконаннями її чоловіка ОСОБА_1 Відмова від співпраці з спецслужбами Російської Федерації та звернення в Україні за отриманням притулку, дає підстави вважати про наявність загрози життю її та членів її сім'ї у випадку повернення до Російської Федерації. При цьому, надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту її чоловікові ОСОБА_1 надає право на отримання такого статусу і для ОСОБА_5 за принципом збереження єдності сім'ї.

Позивачка також вказала, що їй відомі факти такого переслідування в Російській Федераії, а саме щодо її рідної сестри ОСОБА_9. Зокрема, правоохоронними органами РФ відкривались кримінальні справи, проводились незаконні обшуки тільки з тих підстав, що вона є дружиною активного учасника релігійної громади мусульман.

Судом встановлено, що за межами країни походження у ОСОБА_1 та ОСОБА_5 народилося двоє дітей: ОСОБА_10 - ІНФОРМАЦІЯ_2., місце народження АРК Крим, місто Сімферополь та ОСОБА_11 - ІНФОРМАЦІЯ_3., місце народження місто Львів.

Перевіряючи обґрунтованість доводів позивачів та їх представника судом встановлено наступне.

Щодо діяльності політичної партії "Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі" (інша назва - "Партія ісламського визволення") (далі - ХТІ).

Судом в судовому засіданні допитано в якості свідка - ОСОБА_12, який є асистентом кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського Національного університету ім. І.Франка, та який має досвід роботи у сфері міграції та прав людини (працював у 1997-2000 рр. на посаді заступника директора Фонду з натуралізації та прав людини "Сприяння", що є партнером УВКБ ООН у справах біженців, у 2002-2006 рр. - на посаді начальника відділу та заступника начальника управління Держкомітету України у справах національностей та міграції, був представником Уряду України у робочих органах з прав людини та меншин Ради Європи та ОБСЕ, залучався Європейською комісією за демократію через право (Венеціанською комісією) до правової експертизи проектів законів України у сферах міграції та прав меншин). Згідно з наданими поясненнями судом встановлено, що ХТІ є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами "халіф". Методою діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням ХТІ вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені ХТІ засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, ХТІ цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени ХТІ не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема "Amnesty International", визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів ХТІ в цих країнах.

Судом також допитано в якості свідка, ОСОБА_13, який є головою Інформаційного офісу ХТІ в Україні. Свідком було зазначено, що ХТІ - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та методи партії побудовані виключно на Ісламі. ХТІ обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) ХТІ веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і немусульман ідей Ісламу. В Україні ХТІ не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому ХТІ в Україні діє лише як релігійна організація, а не як політична партія. Свідком ОСОБА_13 надано докази діяльності ХТІ в Україні впродовж 2012-2014 років у вигляді заяв та прес-релізів (доступними на Інтернет - ресурсах), зміст яких розкриває мету створення та ідеологію організації.

З наданих в судовому засіданні показів свідка ОСОБА_14, який очолює громадську організацію "Правозахисний рух Криму" судом встановлено, що діяльність ХТІ на території Криму була легальною, підтвердженням чого є чисельні просвітницькі конференції, проводені організацією. Члени організації здійснювали публічну діяльність, були учасниками теле- та радіо- програм. Проте Кримським та Севастопольським управліннями СБУ в інтересах РФ діяльність організації представлялася як екстремістська. Це пояснюється тим, що практично весь особовий склад їх перейшов на бік окупаційної влади. Відверте обмеження публічної діяльності ХТІ в Криму почало відбуватись після пікету Генерального консульства РФ в м. Сімферополі. Завдяки російським правозахисним організаціям стало відомо про фабрикування кримінальних справ відносно членів цієї організації та інших мусульманських організацій, діяльність яких є ненасильницькою.

Згідно з показами всіх свідків ХТІ здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час ХТІ заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як "екстремістська" за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами.

Єдиною країною де ХТІ заборонена як "терористична організація" є Росія.

Представником позивачів також долучено письмові пояснення ОСОБА_17, який є працівником міжрегіональної громадської організації правозахисний центр "Меморіал" (далі - ПЦ "Меморіал") та керівником створеної в рамках цієї організації програми «Протидія фабрикуванню кримінальних справ про ісламський екстремізм в Росії» З вказаних пояснень судом встановлено наступне.

Існують протилежні думки щодо діяльності ХТІ. Незважаючи на те, що ХТІ публічно декларує неприйняття терористичних методів, деякі автори характеризують цю організацію як "терористичну" чи "пов'язану з терористичною", інші ж категорично відкидають таку оцінку, стверджуючи, що діяльність ХТІ носить ненасильницький характер. В Росії і деяких інших пострадянських країнах спецслужби ведуть справжню пропагандистську війну, намагаючись переконати суспільство в існуванні терористичної загрози з боку членів ХТІ. Проте аналіз правозастосовної практики свідчить, що за останні десятиріччя в країнах-учасниках ОБСЄ не було винесено жодного вироку, в якому б членів ХТІ звинувачували би у прямій чи опосередкованій причетності до конкретних терористичних актів чи збройного насильства або до підготування таких. Цей висновок базується, зокрема, на вивченні ПЦ "Меморіал" починаючи з 1999 року текстів сотень судових рішень та інших матеріалів з Росії, Центральної Азії, Туреччини та Азербайджану - країн, де члени цієї організації кримінально переслідувалися. В Україні та країнах Європи кримінальні справи відносно членів ХТІ ніколи не порушувалися .

ОСОБА_17 у 2005 році здійснено аналіз проблем, пов'язаних із репресіями, що супроводжуються грубими порушеннями прав людини, які почалися в Росії під прикриттям "боротьби з тероризмом" та торкнулися в першу чергу мусульман, в тому числі і членів ХТІ, який викладений у огляді "Росія: спецслужби проти ісламської партії "Хізб ут-Тахрір" (http//www.memo.ru/daytoday/05hisb01.html).

Рішення Верховного Суду РФ №ГКПИ 03-116 від 14.02.03р. щодо заборони діяльності ХТІ на території РФ, за твердженнями ОСОБА_17, з самого початку критикувалося юристами та правозахисниками як відносно процедурних питань, так і щодо самого змісту рішення. З текстом рішення в даний час можна ознайомитися на сайті Національного антитерористичного комітету РФ (http://nac.gov.ru/content/3934.html). З тексту документу видно, що визнання ХТІ "терористичною організацією" ґрунтується не на фактах причетності членів організації до актів насильства, підготовці таких актів чи до пропаганди терористичних методів, встановлених в межах відповідних правових процедур, а тільки на сумнівних формулюваннях декларативного характеру, жодне з яких не може слугувати підставою для характеристики діяльності даної організації як "терористичної". Рішення було винесено у закритому засіданні за участю представників лише ФСБ, Генеральної прокуратури та Міністерства юстиції РФ, за відсутності подати альтернативну позицію з цього питання. Більше ніж рік з текстом рішення не могли ознайомитися особи та організації, чиїх прав воно стосувалося. Всі спроби оскаржити це рішення відхилялися з різних формальних підстав, без розгляду справи по суті. Вказані факти детально викладені у докладі ПЦ "Меморіал" 2005 р. (http//www.memo.ru/uloads/files/282.pdf); висновку спеціаліста - члена РОО "Незалежний експертно-правовий центр" ОСОБА_18, згідно з яким рішення про заборону "прийняте з суттєвими порушеннями норм процесуального права" (http://www.memo.ru/d/1191.html).

Розпорядженням Уряду РФ від 14.07.2006 р. №1014-р. "Российскую газету" визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.

У федеральному випуску "Российской газеты" №4130 від 28.07.2006 року (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під № 17 у якому значиться "Партія ісламського визволення" ("Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі").

Водночас, ХТІ та її члені відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267(1999) та №1989(2011), серед організації, пов'язаних з «Аль-Каідою» (http://www.un.org/russiun/sc/committees/1267/information.shtml).

ХТІ не включена і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, який складається Державним департаментом США. (http://www.stait.gov/j/ct/rls/other/des/123085.htm)

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що діяльність ХТІ заборонена в Російській Федерації (країні громадянської належності ОСОБА_1) через визнання організації терористичною рішенням Верховного Суду РФ №ГКПИ 03-116 від 14.02.2003 року, можливість ознайомитися з яким була ускладнена протягом тривалого часу.

Лише 28.07.2006 року, тобто більше ніж через три роки, у федеральному випуску "Российской газеты" №4130 було опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом РФ терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під № 17 у якому значиться "Партія ісламського визволення" ("Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі").

Водночас інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об'єктивними, не відносить діяльність ХТІ до терористичної та/або екстремістської.

Суд підкреслює, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які відповідно до чинного національного законодавства віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність ХТІ на території України.

Управління СБУ у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не може бути визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, тобто членство ОСОБА_1 у ХТІ не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України.

Встановлені судом обставини спростовують висновки ДМС України про терористичний характер діяльності ХТІ.

При цьому суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що органи ДМС України не наділені повноваженнями щодо віднесення тієї чи іншої організації до терористичної чи екстремістської.

Щодо фактів кримінального переслідування ОСОБА_1 та членів партії ХТІ в Російській Федерації.

З наявних у справі письмових пояснень ОСОБА_17 судом встановлено, що список організацій, визнаних Верховним Судом РФ терористичними та діяльність яких заборонена на території Росії, під № 17 у якому значиться "Партія ісламського визволення" ("Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі"), був опублікований у федеральному випуску "Российской газеты" №4130 від 28.07.06р., тобто більше ніж через 3 роки після прийняття рішення №ГКПИ 03-116 від 14.02.2003 року.

05.08.05р. на сайті ПЦ "Меморіал" опублікована стаття ОСОБА_20, керівника програми "Допомога політичним біженцям з Центральної Азії" Комітету "Громадянське сприяння", під назвою "В Уфі винесено черговий вирок у справі про "Хізб ут-Тахрір" (http//www.memo.ru/hr/jbl/nov/ru050805.htm), а 16.08.05р. - повідомлення Регіональної громадської благочинної організації допомоги біженцям і вимушеним переселенцям "Громадянське сприяння" під назвою "В Уфі оголошено вирок у справі про причетність до "ХізбутТахрір"(http//www.sovacenter.ru/religion/news/extremism/counterextremism/2005/08/d5333/), 01.12.05р. - стаття ОСОБА_20 та ОСОБА_17 "Башкортостан: Засуджені мусульмани проводять голодування, вимагаючи перегляду вироку" (ІНФОРМАЦІЯ_4) ("Засуджений вербував у ваххабіти").

Зазначені публікації стосуються кримінальних справ, по яких було винесено вироки відносно ОСОБА_1 в тому числі.

Зі змісту цих публікацій слідує, що на думку правозахисних організацій кримінальне переслідування у зв'язку з причетністю до ХТІ і засудження дев'ятьох осіб є переслідуванням за ідеологічними мотивами.

Крім цього, правозахисні організації вказують на порушення вимог закону співробітниками правоохоронних органів, збору доказів з застосуванням тортур і психологічного тиску, що супроводжувалося образами релігійних почуттів обвинувачених. Психологічний тиск чинився не тільки на обвинувачених, але й на їх родичів та свідків.

ОСОБА_20 у своїй статті "В Уфі винесено черговий вирок у справі про "Хізб ут-Тахрір" зазначила, що ПЦ "Меморіал" одержав офіційний текст рішення ВС РФ від 14.02.03р. лише в червні 2005 року, а більшість обвинувачених і засуджених за причетність до забороненої партії ХТІ вперше побачили текст цього рішення в кабінеті слідчого.

Стаття містить інформацію про те, що на підставі рішення ВС РФ від 14.02.03р. розгорнуто компанію переслідування відносно членів ХТІ у різних регіонах Росії і наведено статистичні дані про кількість кримінальних справ, винесених вироків та кількість засуджених.

В огляді "Росія: спецслужби проти ісламської партії "Хізб ут-Тахрір", датованому лютим 2005 року (http//www.memo.ru/daytoday/05hisb01.html) ОСОБА_17 також зазначає про репресії відносно мусульман, в т.ч. і членів ХТІ.

Оцінюючи зібрані докази в сукупності, які не викликають сумнівів щодо їх достовірності, суд вважає доводи ОСОБА_1 про те, що кримінальне переслідування його та членів партії ХТІ в Російській Федерації є формою переслідування за ідеологічними мотивами на підставі безпідставних звинувачень та застосуванням тортур - переконливими, мотивованими, підтвердженими та бере їх до уваги.

ОСОБА_1 в судовому засіданні також зазначив , що в РФ продовжується його переслідування оскільки йому стало відомо, що його прізвище занесено у федеральний список осіб, котрі фінансують терористичну діяльність, що блокує йому доступ до фінансових операцій і господарської діяльності.

Вказане підтверджується долученим до матеріалів справи позивачем переліком організацій та фізичних осіб, стосовно яких є дані про їх причетність до екстремістської діяльності чи тероризму від 06.07.11р., ОСОБА_1 значиться у цьому Переліку під №1004 (http//www.memo.ru/hr/hothjints/caucas1/msg/2011/07/m256431.htm) .

Щодо обґрунтованості побоювань ОСОБА_1 та його сім`ї зазнати переслідувань по причині звернення за захистом в Україні та проживання в Криму, пов'язаних із анексією півострова Російською Федерацією та ситуація з правами людини в Російській Федерації - країні громадянської належності.

16.03.14р. у Автономній Республіці Крим відбувся нелегітимний референдум щодо статусу АР Крим, на якому було поставлено два питання: про відновлення конституції Криму 1992 року і про входження Криму до складу Росії.

За Конституцією та українськими законами цей референдум є нелегітимним, оскільки відповідно до пункту 2 частини 3 статті 3 Закону України "Про всеукраїнський референдум", референдум про зміну території України може бути проведено за наслідками всеукраїнського референдуму.

Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй ухвалила резолюцію A/68L.39 "Територіальна цілісність України", яка не визнає проведений 16 березня 2014 року референдум у Криму про відокремлення від України та подальшу анексію півострова Росією (http://www.unian.ua/politics/901327-genasambleya-oon-ne-viznala-referendum-u-krimu-ta-yogo-aneksiyu.html).

Анексія Криму та Севастополя Росією - військова агресія Росії, спрямована на насильницьке протиправне відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України та їх приєднання до Російської Федерації на правах суб'єкта Російської Федерації, що було здійснено протягом березня 2014 року. Насильницька анексія Криму не визнається українською державою, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ (Інтерфакс 09.04.2014, www.unian.net. 2014-04-09, rbc.ru. 2014-04-09), ПА ОБСЄ (Інтерфакс. 2014-07-02), а також суперечить рішенню Венеціанської комісії, натомість російською владою трактується як "повернення Криму до Росії".

Згідно з Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" територія Кримського півострова внаслідок російської окупації вважається тимчасово окупованою територією.

Відповідно до частини другої стаття 72 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Таким чином, анексія Криму Російською Федерацією є загальновідомим фактом.

Оскільки у зв'язку із анексією відбулося приєднання Кримської автономії та Севастополя до Російської Федерації на правах суб'єкта Російської Федерації, то Крим підпадає під юрисдикцію федерального законодавства РФ.

На переконання суду, окупація півострову і перехід його під юрисдикцію РФ є достатніми підставами вважати, що матеріали особової справи ОСОБА_1. за розглядом першої заяви, яка зберігалася у ГУ ДМС України у АР Крим, потрапили до правоохоронних органів РФ.

Допитані судом в якості свідків ОСОБА_12, ОСОБА_14, ОСОБА_13, які є громадянами України, ствердили, що всі вони, будучи за віросповіданням мусульманами, після анексії Криму, знаючи про політику Росії щодо мусульман, залишили місця свого постійного проживання на півострові та переїхали жити на материкову Україну (Львів, Львівська та Чернівецька область) саме через побоювання стати жертвами репресій з боку спецслужб РФ у зв'язку із своєю активною громадянською позицією та публічними висловлюваннями щодо порушень прав людини.

Спілкування телефоном з рідними та близькими, які в силу різних обставин залишилися проживати у Криму, а також сюжети новин різних телеканалів свідчать про те, що основною групою населення у Криму, права якої системно та масово порушуються з боку окупаційної влади є кримські мусульмани. Працівниками ФСБ РФ проведені масові обшуки у Бахчисарайському, Кіровському та Ленінському районах, у першу чергу спрямовані проти членів ХТІ. Через зраду колишніх працівників СБУ та ДМС України в АРК усі наявні у них матеріали потрапили до ФСБ РФ, тому небезпека репресій з боку російської окупаційної адміністрації по відношенню до активістів національного руху корінного народу Криму, проукраїнських громадських діячів, авторитетних мусульманських діячів, Меджлісу кримськотатарського народу, прихильників тих чи інших релігійних організацій, таких як ХТІ чи Української Греко-Католицької Церкви, на думку ОСОБА_12, ОСОБА_14 і ОСОБА_13, є очевидною.

Оскільки ОСОБА_1 в силу релігійних переконань не відмовляється від своєї причетності до ХТІ, то очевидним є те, що, у разі його повернення до Росії йому загрожує кримінальне переслідування за участь в забороненій в Росії організації ХТІ. Внесені в російське кримінальне законодавство в 2013-2014 рр. зміни, переводять цей злочин з категорії злочинів невеликої тяжкості в категорію тяжких та особливо тяжких злочинів, за яке передбачено покарання аж до довічного ув'язнення (ч.1,2 ст.205.5 КК РФ).

В якості доказів можуть бути використані і матеріали особової справи ОСОБА_1 при першому зверненні за захистом в Криму, які, ймовірно, знаходяться зараз в розпорядженні російської влади, зокрема, інформація про те, що після звільнення з місць позбавлення волі позивач продовжував залишатися членом ХТІ.

Крім цього, судом використано інформацію з офіційного сайту УВКБ ООО в Україні (http://unhcr.org.ua/uk/) по Російській Федерації:

- інформаційну підбірку "Ставлення у Російській Федерації до російських громадян, що сповідують мусульманство, зокрема до осіб з Башкортостану" 14.11.12р., доступно за Інтернет-посиланням (http://unhcr.org.ua/attachments/article/345/COI_RF_treatement%20Muslims_14.11.2012.pdf);

- Human Rights Watch, Всемирный Доклад 2012: Россия (январь 2012 г.), доступно за Інтернет-посиланням (http://unhcr.org.ua/attachments/article/345/russia%20WR12-RUS%20wASwTL%20edits%20-%203.pdf).

Все вищевикладене свідчить про те, що ситуація з правами мусульман, в тому числі і членів ХТІ, в Криму після анексії півострову Російською Федерацією, рівно як і в країні громадянської належності позивача після її залишення ОСОБА_1 погіршилася.

За таких обставин суд вважає обґрунтованими побоювання ОСОБА_8 зазнати переслідувань по причині звернення за захистом в Україні та проживання в Крим, де він вперше звертався до територіальних органів ДМС України з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через своє активне членство у ХТІ. Оскільки загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочини, за якими раніше був засуджений ОСОБА_1, посилилась, суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії.

Судом також враховано, що вказані обставини вже були предметом дослідження Львівським окружними адміністративним судом у адміністратративній справі №813/5453/14 за позовом ОСОБА_21 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчини дії та у адміністратративній справі №813/5451/14 за позовом ОСОБА_22, ОСОБА_23 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірними та скасування рішень та зобов'язання вчинити дії. Постанови у вказаних справах: №813/5453/14 та 813/5451/14 набрали законної сили.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.14р.) визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону №3671-VI, відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною шостою статті 5 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Аналізуючи умови, передбачені пунктом 1 статті 1 Закону №3671, беручи до уваги роз'яснення, надані Вищим адміністративним судом України у Постанові Пленуму ВАС України від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями), суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим, пунктом 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 цього ж Закону (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) дано визначення особи, яка потребує додаткового захисту, зміст якого наведено у постанові вище.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Ураховуючи встановлені судом фактичні обставини та виходячи із наданих у пунктах 4 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) понять "додаткового захисту" та "особи, яка потребує додаткового захисту", суд дійшов переконання, що ОСОБА_1 є особою, яка потребує захисту, оскільки він змушений був прибути в Україну та залишитися в Україні внаслідок загрози його свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього тортур та покарання в ситуації систематичного порушення прав людини і не бажає повернутися до країни громадянської належності внаслідок зазначених побоювань.

Даючи оцінку рішенню відповідача № 411-14 від 15.09.14р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відносно ОСОБА_5, суд зазначає таке.

В ч. 1 ст. 4 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" закріплено принцип збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.

Цим принципом передбачено, що члени сім'ї особи, яку визнано біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз'єднання сім'ї в'їхати на територію України і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист, крім осіб, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; які вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; які винні у вчиненні дій, що суперечать цілям та принципам Організації Об'єднаних Націй, визначених у Статуті Організації Об'єднаних Націй.

Право на возз'єднання сім'ї, тобто на в'їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім'ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, передбачено також статтею 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Згідно з пунктом 24 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до членів сім'ї біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, належать: чоловік (дружина), діти, віком до вісімнадцяти років за умови, що вони не перебувають у шлюбі і знаходяться на утриманні, повнолітні діти, які не перебувають у шлюбі, якщо вони через фізичний стан об'єктивно не здатні задовольняти свої потреби, непрацездатні батьки та інші особи, які перебувають під їх опікою чи піклуванням, як це визначається національним законодавством і звичаями відповідної країни.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" до членів сім'ї іноземця або особи без громадянства належать чоловік (дружина), неповнолітні діти, в тому числі неповнолітні діти чоловіка (дружини), непрацездатні батьки та інші особи, які вважаються членами сім'ї відповідно до права країни походження.

Як вже зазначалось, фактичною підставою для звернення з заявою про надання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту ОСОБА_5 стало побоювання позивачки зазнати переслідування у зв'язку з сповідуванням ісламу та просвітницькою діяльністю її чоловіком - ОСОБА_1

Враховуючи вищевикладене, оскільки суд дійшов переконання, що ОСОБА_1 є особою, яка потребує додаткового захисту. Суд керуючись принципом збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянку Російської Федерації ОСОБА_5 особою, які потребують додаткового захисту.

Відповідно до вимог частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем-1 не подано належних доказів правомірності прийняття спірних рішень. Натомість встановлені судом фактичні обставини спростовують висновки про відсутність передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) підстав для визнання ОСОБА_8 та ОСОБА_5 особою, яка потребує додаткового захисту та свідчать про їх помилковість.

Відповідно до частини третьої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши оскаржені позивачами рішення ДМС України про відмову у визнанні ОСОБА_1 та ОСОБА_5 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, суд дійшов переконання, що вони прийняті Відповідачем-1 без урахування вимог Закону №3671-VI, та з порушенням передбачених статтею 2 КАС України принципів, тому їх слід визнати протиправними і скасувати, задовольнивши в цій частині позовні вимоги.

Щодо позовної вимоги зобов'язати ДМС України визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Стаття 6 Конституції України передбачає поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову.

Згідно пункту 25 Постанови Пленуму ВАС України від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями) відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З наведених у мотивувальній частині постанови мотивів суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 особами, які потребують додаткового захисту, що зумовило визнання протиправними рішення ДМС України від 31.07.14р. №410-14 та №411-14 про відмову у визнанні ОСОБА_1 та ОСОБА_5 особами, які потребують додаткового захисту та скасування таких рішень.

За таких обставин суд вважає за можливе зобов'язати Відповідача-1 визнати позивачів особами, які потребують додаткового захисту, задовольнивши позовні вимоги в цій частині як обґрунтовані.

Щодо позовної вимоги визнати незаконними дії ГУ ДМС України у Львівській області в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття ДМС України рішення від 31.07.14р. №410-14 та №411-14 про відмову у визнанні ОСОБА_1 та ОСОБА_5 біженямими або особами, які потребують додаткового захисту, то така є безпідставною і задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Порядок повідомлення особи про прийняте ДМС України рішення про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регулюється Законом №3671-VI та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими Наказом МВС України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 5 жовтня 2011 р. за № 1146/19884 (далі - Правила).

Частиною 13 статті 10 Закону №3671-VI визначено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Вказана норма кореспондується із підпунктом "а" пункту 6.9. Правил, відповідно до якого при отриманні рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отримання рішення надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 29), з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що заносяться відповідні відомості до журналу реєстрації видачі повідомлень.

Судом не встановлено порушень Закону №3671-VI та Правил при оформленні та врученні Відповідачем-2 повідомленнь про відмову у визнанні ОСОБА_1 та ОСОБА_5 біженцемями або особами, які потребують додаткового захисту, яке відповідає формі, встановленій додатком 29 Правил.

Відповідно до положень пункту 23 статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову у порядку, визначеному статтею 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", його представником не надано доказів на підтвердження судових витрат, тому підстав для відшкодування таких відповідно до положень статті 94 КАС України немає.

Керуючись статтями 7-14, 69-71, 86, 94, 159, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-

п о с т а н о в и в :

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 31.07.2014р. №411-14 про відмову у визнанні ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 31.07.2014р. №410-14 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_5 та ОСОБА_1 особами, які потребують додаткового захисту.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Апеляційну скаргу на постанову суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня отримання копії постанови, виготовленої в повному обсязі. Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий суддя Кузан Р.І.

Суддя Гавдик З.В.

Суддя Гулик А.Г.