Рішення № 44748429, 04.06.2015, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

______________________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"04" червня 2015 р.Справа № 916/143/15-г

За позовом: комунального підприємства "Одескомунтранс"

до відповідача: Південного територіального управління регіонального розвитку та контролю Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: товариства з обмеженою відповідальністю "АВТОГРАНД 1"

про визнання недійсним договору про спільну діяльність

Суддя Цісельський О.В.

За участю представників сторін:

від позивача: Худякова С.В. (за довіреністю)

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: Погорілий О.В. (за довіреністю)

Відповідно до ст. 77 ГПК України в судовому засіданні оголошувалась перерва з 16.04.2015р. до 14 год. 20 хв. 27.04.2015р., з 27.04.2015р. до 10 год. 00 хв. 25.05.2015р., з 25.05.2015р. до 11 год. 20 хв. 04.06.2015р.

СУТЬ СПОРУ: позивач, комунальне підприємство "Одескомунтранс", звернувся до суду із позовом до Південного територіального управління регіонального розвитку та контролю Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною, в якому просить суд визнати недійсним з моменту укладення договір про спірну діяльність від 14.12.2009р., укладений між комунальним підприємством "Одескомунтранс" Одеської міської ради та Південним територіальним управлінням регіонального розвитку та контролю Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною "Укрекокомресурси".

Ухвалою господарського суду Одеської області від 16.01.2015р. позовну заяву (вх.№153/15) прийнято до розгляду, порушено провадження у справі та справу призначено до розгляду в судовому засіданні.

28.01.2015р. на адресу господарського суду Одеської області надійшло клопотання (вх.№2-406/15) товариства з обмеженою відповідальністю "Авангард 1" до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, яке ухвалою суду від 02.03.2015р. було задоволено.

Письмове клопотання представника позивача про продовження строку розгляду справи (вх.№2-1317/15 від 12.03.2015р.) судом було задоволено, у зв'язку з чим строк розгляду справи було продовжено до 30.03.2015р.

Приймаючи до уваги перебування судді господарського суду Одеської області Гуляк Г.І. на лікарняному з 30.03.2015р., на підставі розпорядження керівника апарату господарського суду Одеської області від 30.03.2015р. №341, справу №916/143/15-г було призначено до повторного автоматичного розподілу.

Згідно повторного автоматичного розподілу, справу №916/143/15-г передано на розгляд судді господарського суду Одеської області Цісельського О.В.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 31.03.2015р. справу №916/143/15-г суддею Цісельським О.В. прийнято справу до свого провадження.

Письмове клопотання представника позивача про продовження строку розгляду справи (вх.№2-2954/15 від 25.05.2015р.) судом було задоволено, у зв'язку з чим строк розгляду справи було продовжено до 14.06.2015р.

Представник позивача заявлені позовні вимоги підтримує та просить задовольнити їх в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання, призначене на 04.06.2015р. не з'явився, подав до суду заяву про розгляд справи без участі його представника (вх.№13756/15 від 28.05.2015р.), яка судом була задоволена, подав до суду відзив на позов (вх.№5451/15 від 02.03.2015р.) та додаткові письмові пояснення (вх.№10781/15 від 27.04.2015р.) відповідно до яких заявлені позивачем позовні вимоги не визнає та просить суд відмовити у їх задоволенні.

Представник третьої особи заявлені позивачем позовні вимоги не визнає та просить суд відмовити у їх задоволенні з підстав, викладених у письмових поясненнях (вх.№6080/15 від 06.03.2015р.) а також просить застосувати строк позовної давності.

В процесі розгляду справи учасниками процесу були надані додаткові докази, які оглянуті судом та залучені до матеріалів справи.

Відповідно до ст.85 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Дослідивши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив:

14 грудня 2009р. між комунальним підприємством "Одескомунтранс" (Сторона 2) та державною компанією "Укрекокомресурси" (Сторона 1) було укладено договір про спільну діяльність (нова редакція договору про спільну діяльність №1-ОД/СД від 05.05.2003р.), згідно умов п.1.1. якого, сторони за цим Договором шляхом об'єднання своїх зусиль та майн, що належить сторонам на відповідних правових підставах (право власності, господарського віддання, оперативного управління), зобов'язуються спільно діяти на виконання ухвали Кабінету Міністрів України від 26 липня 2011р. №95 "Про впровадження системи збору, сортування, транспортування і утилізації відходів як вторинної сировини" для досягнення загальних господарських результатів у сфері збору, сортування, транспортування, переробки і утилізації відходів з метою зменшення негативного впливу відходів на навколишнє середовище і здоров'я громадян і отримання прибутку.

Відповідно до п.1.2. Спільна діяльність здійснюється шляхом організації на території міста Одеси та області роздільного збору і вивозу ресурсоцінних і інших твердих побутових відходів (далі в тексті цього договору іменованих "ТБО") з метою зменшення об'ємів надходження відходів в місця їх поховання, а також з метою зменшення об'ємів надходження відходів в місця їх поховання, а також з метою утилізації та нейтралізації окремих видів ресурсоцінних відходів шляхом їх переробки за екологічно доцільними сучасними технологіями.

Строк дії нової редакції Договору починає свій перебіг у момент, визначений у п.11.1 та закінчується 31.12.2010р. Вразі якщо жодна із сторін за два місяці до строку закінчення не направить іншій стороні заяву із бажанням припинити дію, договір вважається продовженим в цій редакції щоразу на один календарний рік (п.11.2. Договору).

В обґрунтування заявленого позову позивач зазначає, що зазначений договір було укладено з суттєвим порушенням норм законодавства, процедури укладення та відповідного погодження цього договору, оскільки п.7.8. договору передбачено, що жодна із сторін не має права розпоряджатися своє часткою в загальному майні без письмової згоди іншої сторони, тобто режим права власності відповідача на майно, що належить до державної власності, у з укладанням цього договору змінено, оскільки внесений відповідачем вклад у вигляді грошових коштів та майна набув ознак спільної власності.

Крім того, в обґрунтування заявленого позову позивач посилається на те, що колишній директор комунального підприємства "Одескомунтранс", який виступав підписантом від імені останнього при укладенні спірного договору, діяв у власних інтересах, а ні в інтересах підприємства, перевищуючи надані повноваження, адже укладення спірного договору здійснювалось без відома та узгодження власника - Одеської міської ради та профільного виконавчого органу - Департаменту міського господарства Одеської міської ради.

З врахуванням того, що на думку позивача оспорюваний договір поставки укладений з порушенням вимог чинного законодавства України, що регулює спірні правовідносини сторін, й зумовило в свою чергу звернення комунального підприємства "Одескомунтранс"

до господарського суду Одеської області із даним позовом, за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Дослідивши обставини справи, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, з наступних правових підстав.

У відповідності до ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій - це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. При цьому, ст.12 ЦК України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Частини 1, 4 ст. 202 ЦК України визначають, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

За приписами ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як вбачається із матеріалів справи, позивач у якості підстави визнання оспорюваного договору недійсним, зазначає про те, що оспорюваний договір будівельного підряду не відповідає нормам чинного законодавства України, що регулює правовідносини сторін.

З цього приводу суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Відповідно до ч.ч.1, 4 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Частина 1 ст.181 ГК України встановлює, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Згідно з ч.1 ст.627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Частиною 2 ст.640 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Із системного аналізу тексту, укладеного між сторонами договору, суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою оспорюваний договір є договором про спільну діялльність.

Стаття 1132 Цивільного кодексу України встановлює, що за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Відповідно до ст.1133 Цивільного кодексу України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.

Згідно ст.1134 Цивільного кодексу України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном. Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одному з учасників. Користування спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а в разі недосягнення згоди - у порядку, що встановлюється за рішенням суду. Обов'язки учасників щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, встановлюються договором простого товариства.

У відповідності до ст.1135 Цивільного кодексу України під час ведення спільних справ кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо договором простого товариства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого товариства. У разі спільного ведення справ для вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників. У відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства. У відносинах із третіми особами учасники не можуть посилатися на обмеження прав учасника, який вчинив правочин, щодо ведення спільних справ учасників, крім випадків, коли вони доведуть, що на момент вчинення правочину третя особа знала або могла знати про наявність таких обмежень. Учасник, який вчинив від імені всіх учасників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ учасників було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочин від свого імені, може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників. Учасники, яким внаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування. Рішення щодо спільних справ учасників приймаються учасниками за спільною згодою, якщо інше не встановлено договором простого товариства.

Стаття 1136 Цивільного кодексу України передбачає, що кожний учасник договору простого товариства має право ознайомлюватися з усіма документами щодо ведення спільних справ учасників. Відмова від цього права або його обмеження, в тому числі за погодженням учасників, є нікчемною.

Приписами Стаття 1137 Цивільного кодексу України встановлено, що порядок відшкодування витрат і збитків, пов'язаних із спільною діяльністю учасників, визначається за домовленістю між ними. У разі відсутності такої домовленості кожний учасник несе витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. Умова, за якою учасник повністю звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків, є нікчемною.

У відповідності до ст.1138 Цивільного кодексу України якщо договір простого товариства не пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, кожний учасник відповідає за спільними договірними зобов'язаннями усім своїм майном пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. За спільними зобов'язаннями, що виникли не з договору, учасники відповідають солідарно. Якщо договір простого товариства пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення.

Зі змісту ст.1139 Цивільного кодексу України прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо інше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників. Умова про позбавлення або відмову учасника від права на частину прибутку є нікчемною.

Стаття 1140 Цивільного кодексу України встановлює, що кредитор учасника договору простого товариства має право пред'явити вимогу про виділ частки учасника у спільному майні відповідно до положень цього Кодексу.

Щодо тверджень позивача про недотримання форми договору та способу волевиявлення сторін, передбачених законодавством для правовідносин, що виникли між сторонами, адже ними мав бути укладений договір простого товариства.

Однак, це не відповідає дійсності, оскільки Договір про спільну діяльність було укладено сторонами у письмовій формі, як це передбачено законодавством України.

Щодо посилань позивача про відчуження відповідачем майна державного підприємства в порушення ст.75 ГК України, суд зазначає наступне:

Відповідно до ч.5 ст.75 ГК України (станом на 14.12.2009 року), державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Внесення вкладу учасника простого товариства у спільну діяльність не вважається відчуженням майна.

Згідно з п.4.2. Статуту відповідача, затвердженого постановою КМУ від 17.09.2002 року № 1393, майно Підприємства є державною власністю і закріплюється за нею на праві повного господарського відання. Підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать законодавству та цьому Статуту.

Статтею 136 ГК України встановлено (у редакції на станом на 14.12.2009 року), що право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Внесення майна як частка у спільній діяльності не є відчуженням майна, оскільки право власності на майно не втрачається, до того ж частки учасників чітко визначені договором про спільну діяльність.

Таким чином, відповідач має необхідні повноваження для передачі майна, як частки у спільну діяльність, відповідно до наданих власником прав (розпорядження своїм майном у інший спосіб), що свідчить про відсутність будь-яких порушень законодавства, прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Приписи п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009р. №9 передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Отже, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз.3 п.1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" №02-5/111 від 12.03.99).

За положеннями абз.5 п.5 Постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009р. №9 відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно п.2.10 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013р., якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими, тому обов'язком позивача, відповідно до ст.33 ГПК України є доведення/підтвердження/ в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Одночасно, суд, перевіривши доводи та докази, якими комунального підприємства "Одескомунтранс" обґрунтовує свої вимоги, дійшов висновку про відсутність підстав для правового захисту його інтересів в межах даного спору, з огляду на заявлені позовні вимоги позивача.

Відповідно до ст.1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими, тому обов'язком позивача, відповідно до ст. 33 ГПК України є доведення/підтвердження/ в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Відповідно до вимог ст.ст.32, 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. При цьому, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Щодо заяви третьої особи про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли таке право не порушене, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право особи дійсно порушене, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності поважних причин її пропущення.

Згідно зі ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Пунктом 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 26.12.2011р., №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" передбачено, що якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом, то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та недоведеними, у зв'язку з чим відмовляє позивачу у задоволенні заявлених позовних вимог в повному обсязі.

Керуючись ст.ст.32, 33, 44-49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову комунального підприємства "Одескомунтранс" - відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає чинності в порядку ст.85 ГПК України.

Повний тест рішення складено 09 червня 2015 р.

Суддя О.В. Цісельський