Рішення № 44722712, 02.06.2015, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 червня 2015 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого: Корчевного Г.В.,

суддів: Слободянюк С.В., Лапчевської О.Ф.,

при секретарі Бугай О.О., Івченко О.М.,

Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання факту проживання однією сім'єю та поділ майна придбаного у період спільного сумісного проживання, -

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання факту проживання однією сім'єю та поділ майна придбаного у період спільного сумісного проживання. Просив суд встановити факт проживання однією сім'єю його з ОСОБА_1 із вересня 2000 року, визнати за ним право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1, Ѕ частину земельної ділянки АДРЕСА_2, на якій за спільні кошти було збудовано житловий будинок, вселити його у спірну квартиру й будинок та зобов'язати ОСОБА_1 не чинити йому перешкоди у користуванні вказаним майном.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що з вересня 2000 року він проживав спільно із відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу. За час проживання однією сім'єю сторонами було придбано квартиру та земельну ділянку. Відповідач позбавляє його права користування вказаним нерухомим майном та його особистим майном, змінила вхідні замки в квартирі та будинку.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва віл 29 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 серпня 2014 року, позов задоволено. Встановлено факт проживання ОСОБА_3 із ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період із 01 вересня 2004 року до лютого 2012 року. Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину земельної ділянки площею 0,0610 га, кадастровий НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_2. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Унікальний номер справи: 2604/8803/12№ апеляційного провадження: 22-ц/796/6847/2015Головуючий у суді першої інстанції: Савлук Т.В.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Корчевний Г.В.Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 18 лютого 2015 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 серпня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до ст. 74 СК України (у редакції, яка була чинною на час придбання спірної земельної ділянки), якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюється положення глави 8 цього Кодексу.

Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язку (ст. ст. 3, 74 СК України).

Згідно із ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Встановлюючи факт проживання позивача та відповідача однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суди виходили із показань свідків про те, що сторони з 2000 року до 2012 року проживали однією сім'єю, мали спільний побут та взаємні права та обов'язки, а також письмових доказів.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилалася на те, що наявні у справі докази про спільне проживання сторін є суперечливими, зокрема, у 2005 році сторони проживали окремо, що підтверджується письмовими доказами, позивач проживав за адресою: АДРЕСА_3, а відповідач проживала за адресою: АДРЕСА_1.

Апеляційний суд не з'ясував, чи на час придбання земельної ділянки у 2007 році сторони проживали спільно однією сім'єю, чи між сторонами склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, не взяв до уваги, що показання свідків не мають вирішального значення на підтвердження тієї обставини, що сторони саме на час придбання земельної ділянки спільно проживали, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, притаманні подружжю.

З огляду на викладене, апеляційний суд не надав належної оцінки доказам у їх сукупності та не спростував доводи апеляційної скарги.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, враховуючи висновки суду касаційної інстанції, вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню частково, з огляду на таке.

Судом встановлено, що за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 2 березня 2005 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 28 квітня 2007 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_7 земельну ділянку АДРЕСА_2, вартістю 85 500 грн, загальною площею 0,61 га.

На вказаній земельній ділянці збудовано будинок, який не зареєстровано у встановленому законом порядку.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_3 та встановивши факт його спільного проживання із ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1 вересня 2004 року до лютого 2012 року, суд першої інстанції посилаючись на показання свідків, дійшов висновку, що сторони у вказаний період проживали разом, мали спільний побут, виявляли спільне бажання народити дитину, набували у власність майно та покращували його спільною працею.

Суд першої інстанції також дійшов висновку, що за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу сторони набули у спільну сумісну власність земельну ділянку АДРЕСА_2, загальною площею 0,61 га. Суд виходив із того, що ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів про придбання зазначеної земельної ділянки за рахунок її коштів, а наданий нею договір дарування коштів її батьком ОСОБА_8 не посвідчений нотаріально та є нікчемним.

Колегія суддів зазначає, що із висновками суду першої інстанції повністю погодитись не можна з огляду на таке.

Згідно із частиною першою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до ст. 74 СК України (у редакції, яка була чинною на час придбання спірної земельної ділянки), якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюється положення глави 8 цього Кодексу. Положення ст. 74 СК України дають підстави дійти висновку, що вони поширюються на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь- якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

При застосуванні ст. 74 СК України необхідно виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року (справа № 6-97цс11).

Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язку (ст. ст. 3, 74 СК України).

Згідно із ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Встановлюючи факт проживання позивача та відповідача однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суди виходили із показань свідків про те, що сторони з 2000 року до 2012 року проживали однією сім'єю, мали спільний побут та взаємні права та обов'язки, а також письмових доказів.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилалася на те, що наявні у справі докази про спільне проживання сторін є суперечливими, зокрема, у 2005 році сторони проживали окремо, що підтверджується письмовими) доказами, позивач проживав за адресою: АДРЕСА_3, а відповідач проживала за адресою: АДРЕСА_1.

Як вбачається з матеріалів справи, Апеляційний суд дійшов висновку, що ведення сторонами спільного господарства підтверджується рахунками та квитанціями про придбання будівельних матеріалів (а.с. 7-19, 247-249, т.1). Проте зазначені квитанції свідчать про розрахунки за 2010 - 2011 роки.

Керуючись висновками суду касаційної інстанції, під час нового розгляду, колегія суддів Апеляційного суду з'ясувала, чи на час придбання земельної ділянки у 2007 році сторони проживали спільно однією сім'єю, чи між сторонами склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, при цьому взяв до уваги, що показання свідків не мають вирішального значення на підтвердження тієї обставини, що сторони саме на час придбання земельної ділянки спільно проживали, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, притаманні подружжю.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що за наявності доказів, наявних в матеріалах справи та додатково наданих сторонами під час нового розгляду, доводи апеляційної скарги є частково доведеними.

Установлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд повинен свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Статтею 57 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів і висновків експертів.

Як вбачається з матеріалів справи, земельну ділянку АДРЕСА_2, відповідно до договору купівлі-продажу від 28 квітня 2007 року, придбано ОСОБА_1 за 85 500 грн.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання права власності на спірну земельну ділянку по Ѕ частині за сторонами, суд першої інстанції помилково виходив з того, що купівля ділянки та її повна оплата була здійснена ОСОБА_1 під час спільного проживання з ОСОБА_3, а отже за правилами ст. 60 СК України, вважається майном, що належить чоловіку та жінці на праві спільної сумісної власності.

Суд апеляційної інстанції з таким висновком суду першої інстанції погодитися не може, виходячи з наступного.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач не надав суду жодних належних доказів своєї участі в оплаті земельної ділянки.

Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про наявність та розмір заробітної плати ОСОБА_3, чи про наявність інших джерел походження коштів, необхідних для повної чи часткової сплати вказаного договору.

Оскільки позивач та відповідач не надали суду доказів фінансової можливості самостійно чи спільними коштами сплачувати за спірну земельну ділянку, отже мало місце залучення для її купівлі додаткових коштів, які не були спільними коштами подружжя, а саме: відповідно письмового договору дарування від 28 квітня 2007 року, ОСОБА_9 подарував своїй дочці ОСОБА_1 90 900 грн. на придбання земельної ділянки АДРЕСА_2.

Судами було зазначено, що цей договір є нікчемним, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 719 ЦК України його не було посвідчено нотаріально, однак сам факт передачі грошових коштів батьком ОСОБА_1 своїй дочці стороною позивача не спростовано, та не надано належного підтвердження, що вказана передача є подарунком грошових коштів сім'ї чи особисто відповідачу.

За таких обставин суд мав застосувати норму ч. 7ст. 57 СК України: якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

В порушення цих вимог суд першої інстанції не визначав розмір внеску особистих коштів, і відповідно частку у майні кожного з подружжя.

ОСОБА_1 надала суду належні докази сплати нею повної вартості спірної земельної ділянки, а ОСОБА_3 не надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції жодних належних доказів своєї участі в оплаті земельної ділянки чи наявних у нього на момент спільного проживання з відповідачем власних коштів, які він міг використати для такої оплати.

З огляду на фактичні обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач придбала земельну ділянку АДРЕСА_2, в повному обсязі за кошти, які належали їй особисто.

Крім того, у відповідності до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в Постанові від 10 березня 2015 року в справі №21-615а14, згідно ст. 36 Сімейного Кодексу України, саме шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

У повсякденному житті може скластися правова ситуація, коли чоловік та жінка проживають разом, ведуть спільне господарство, разом виховують дітей, ведуть спільний побут, набувають певних взаємних прав та обов'язків, притаманних сім'ї. Але при цьому вони не перебувають у шлюбі. В окремих сферах правовідносин такі відносини можуть підпадати під поняття сім'ї, а її учасники визнаватися членами сім'ї, яким з огляду на об'єктивну відмінність їх змісту у відповідних галузях законодавства надаються або не надаються (обмежуються) відповідні права та обов'язки.

Ззовні такі відносини подібні до шлюбних. Однак, попри цю схожість, вони не уподібнюються до них (не ототожнюються з ними), і жінка та чоловік, які утворили неодружену сімейну пару та за певних унормованих правовідносин можуть уважатися членами сім'ї, що не є рівнозначним поняттям «чоловік» і «дружина», позаяк саме цими термінами закон персоніфікує кожного з подружжя як суб'єкта правовідносин між собою.

Встановлення в судовому порядку факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без шлюбу й визнання за її учасниками статусу члена сім'ї не легітимізує і не може легітимізувати (узаконити) правове становище неодруженої сімейної пари як подружжя, оскільки за законом подружжя утворюється не від тривалості чи стійкості взаємин, а після реєстрації шлюбу в державному органі реєстрації актів цивільного стану.

З огляду на вказану правову позицію Верховного Суду України, колегія суддів зазначає, що хоч судами і встановлено факт спільного проживання сторін, однак не доведено належними та допустимими доказами факту внесення грошових коштів за ділянку з боку ОСОБА_3, не надано жодного доказу на наявність у нього хоч якихось грошових коштів, джерел їх походження, тощо та крім того, сторонами не заперечується, що реєстрації шлюбу в державному органі реєстрації актів цивільного стану ними не проведено, отже, прав та обов'язків саме подружжя ними не набуто.

Таким чином, доводи апеляційної скарги знайшли підтвердження матеріалами справи, підстав для задоволення позовних вимог про визнання права власності на Ѕ частину вказаної земельної ділянки не вбачається, тому рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині, яким слід відмовити у задоволенні даної позовної вимоги.

Відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Згідно положень ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Відповідно до ч.1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суду приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог апеляційної скарги про скасування рішення суду першої інстанції в частині та ухвалення в цій частині нового рішення.

Відповідно до ч.1 ст. 309 ЦПК України Апеляційний суд задовольняє апеляційну скаргу і скасовує рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 308, 312-315 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року в частині визнанняза ОСОБА_3 прававласності на Ѕ частину земельної ділянки площею 0,0610 га, кадастровий НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 - скасувати.

Ухвалити в цій частині нове рішення наступного змісту:

В задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_3мправа власності на Ѕ частину земельної ділянки площею 0,0610 га, кадастровий НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_2- відмовити.

В решті рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року - залишити без змін.

Рішення набирає чинності негайно, проте може бути оскаржено в касаційному порядку протягом 20 днів з моменту проголошення шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: