Постанова № 44678692, 05.06.2015, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

05 червня 2015 р. № 820/4142/15

Харківський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Панова М.М., суддів - Тітова О.М., Бадюкова Ю.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом

Громадянина Малі ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області проскасування рішення, - ВСТАНОВИВ:

Позивач, Громадянин Малі ОСОБА_2, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.03.2015р. № 13-15; Скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 10.02.2015р. №38; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Державної міграційної служби України від 25.03.2015р. № 13-15 та наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 10.02.2015р. №38 прийняті відповідачами необґрунтовано, без урахування усіх обставин, що мали значення для їх прийняття, а тому мають бути скасованими з необхідністю повторного перегляду заяви ОСОБА_4 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач у судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи за його відсутності.

Представник Відповідача Державної міграційної служби України у судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, через канцелярію суду надав заперечення в яких у задоволенні позову просив відмовити в повному обсязі. В обгрунтування заперечень зазначив, що відповідач при прийнятті спірного рішення діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб що передбачені Конституцією та законами України.

Представник Відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області у судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

У відповідності до ч. 6 ст. 128 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Пунктом 10 ч. 1 ст. З КАС України визначено, що письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом.

Тому у відповідності до ст. 41 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку виходячи з наступних підстав.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами розгляду скарги громадянина ОСОБА_2 на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - рішення) встановлено наступне.

Судом встановлено, що громадянин Малі, ОСОБА_2, 22.01.2015р. звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області.

У заяві просив визнати себе біженцем через те, що у травні 2011 року у Малі маври розв'язали війну проти сараколе. Насправді вони бажають землі сараколе та хочуть примусити їх сповідувати екстремістський іслам. Заявник повідомив, що він походить з простої сучасної мусульманської родини, яка володіла землею та займалася тваринництвом. Він у 2010 році приїхав на навчання в Україну, закінчив підготовче відділення Харківського національного аграрного університету, але не зміг закінчити навчання через етнічно-релігійну війну між маврами та сараколе. Маври забрали стада та захопили кладовища та повбивали молодь. Жителі деревні втекли. Заявник має побоювання, що родину вбили, бо його мати перестала надсилати йому гроші на навчання та з нею втрачений зв'язок.

Із змісту заяви випливає, що заява містить ті ж самі відомості, які були повідомлені заявником у заяві про звернення за захистом від 18.12.2012, але відрізняється у незначних деталях. А саме 18.12.2012 заявник повідомив, що в Малі з травня 2011 року триває війна викликана ворожнечею між сараколе та уахаббією. Уахаббія бажають захопити матеріальні блага сараколе. Війна у селищі, де мешкала родина, заявника триває на релігійному ґрунті. Уахаббія захопили стада, пасовища, кладовища сараколе, вигнали їх з селища, повбивали молодь та заявник має побоювання, що його родина загинула.

Заява від 18.12.2012 року була розглянута. ОСОБА_2 на підставі рішення ДМС України від 20.05.2013 року № 324-13 отримав відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через те, що відносно нього було встановлено, умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

10.02.2015р. позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №7 від 10.02.2015р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У повідомленні зазначено, що підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наказ №38 від 10.02.2015р. відповідно до якого, позивачу відмовлено у зв'язку з тим, що раніше йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та у зв'язку з тим, що його заява не містить підстав передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статі 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) та встановлено, що зазначені умови не змінилися.

Позивач не погодився з таким рішенням ГУ ДМС України в Харківській області, та направив скаргу до Державної міграційної служби України, у якій просив скасувати наказ про відмову йому в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує Додаткового захисту .

21.04.2015р. позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №21 від 10.04.2015р. в якому було зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 25 березня 2015 року №13-15 про відхилення його скарги на наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд зазначає, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Ч. 5 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлює, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців " від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Обов'язок доказу здійснюється заявником, який має надавати правдиві обґрунтування фактів, що стосуються заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято відповідне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу в правдивості своїх фактичних тверджень.

З огляду на практику Європейського суду з прав людини, беручи до уваги Директиву Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається» слід дійти висновку, що заявник не довів жодного суттєвого факту заяви, доказів у підтвердження обґрунтованості звернення не надав.

Заявникові була надана можливість роз'яснити проблематичність відповідних фактів, але він не забезпечив задовільного пояснення істотних ідентифікованих проблем довіри. Не є можливим застосувати презумпцію невинності в оцінці вірогідності цих матеріальних елементів заяви, тому вони не можуть бути прийняті як істинні.

Зважаючи на розділ Є.2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за результатами проведених із заявником співбесід та матеріалами справи встановлено, що твердження заявника в заяві щодо небезпеки, яка нібито загрожує в Малі йому особисто, є повністю безпідставним і не має реального підґрунтя.

Заявник не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході співбесід.

Твердження заявника щодо існування загрози його життю на батьківщині не є обґрунтованими. Аналіз матеріалів справи з урахуванням інформації по країні походження, індивідуальних обставин і досвіду заявника, а також досвіду осіб, що знаходяться в подібному положенні в країні походження свідчить, що не існує розумної можливості того, що саме заявникові буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності.

Зважаючи на значну нестабільність ситуації в Малі, а саме локалізований збройний конфлікт на сході країни, що розпочався у березні 2012 року, тобто під час перебування заявника в Україні, відсутні підстави розглядати заявника, як біженця "на місці", адже місцем проживання заявника є регіон Каєс у західній частині Малі, де військові події не відбувались, зазначена територія знаходиться під контролем держави та забезпечує захист громадян. За визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців, Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.

Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно заявника. Заявник визначив себе приналежним до етносу сараколє, сповідує іслам, та жодної дискримінації, погроз та переслідувань за релігійною чи етнічною ознакою ніколи не мав. Заявник є людиною аполітичною, до складу громадських, військових чи політичних організацій не входив. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був.

Заявник не навів фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї, які належать до етносу сараколє. Посилання на загибель рідних є лише припущенням заявника, яке виникло внаслідок відсутності зв'язку з рідними, які є мешканцями села Фегі регіону Каєс на заході Малі, тобто у контрольованій владою частині країни, де не ведуться бойові дії.

ОСОБА_2 користується захистом країни своєї громадянської належності: безперешкодно отримав національний паспорт, має можливість повернутися на батьківщину. Викладене є підтвердженням тому, що держава, громадянином якої він є, забезпечує його права, а заявник користується захистом органів офіційної влади країни, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а значить він не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію). Факт добровільного прийняття заявником захисту з боку своєї країни, свідчить про те, що він не потребує міжнародного захисту.

Відповідно до п.45 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань. З аналізу матеріалів справи вбачається, що заявник не виявив ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень заявника в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що заявник не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за жодним з критеріїв визначення біженців.

Звернення до органу міграційної служби саме 18 грудня 2012 року мотивував тим, що: «...у мене закінчилася гроші, не було реєстрації, я не міг навчатися та працювати без відповідних документів, міліціонер вимагав гроші за те, що я нелегально перебував .... Мені нічого не залишалося, як прийти в організацію, яка мене може легалізувати» (протокол співбесіди від 21.12.2012 р., с. 7, від 01.02.2013р., с. 3), тобто виключно в пошуках шляхів легалізації. Зазначене свідчить, що потреби в міжнародному захисті заявник не мав. Згідно з п. Е Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, заявник, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічніш мігрантом, а не біженцем).

Таким чином серед фактів, повідомлених заявником, відсутні підстави для визнання ОСОБА_2 біженцем. За час перебування заявника в Україні подій для обгрунтованого побоювання у відповідності до умов, пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не виникло.

Органом міграційної служби, із зауваженням на необхідність дотримання прав і свобод, гарантованих Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 року; ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижуючих гідність, видів поводження та покарання 1984 року; ст. 28 Конституції України; ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», не встановлено фактів щодо можливості застосування до заявника смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину, адже конфлікт у північному Малі є локалізованим, а західна частина країни не задіяна у військових подіях та перебуває під контролем державної влади, тобто реального ризику застосування насильства для заявника не існує.

Надана заявником інформація не дає підстав кваліфікувати його як особу, яка потребує додаткового захисту. Підстави для отримання заявником додаткового захисту в Україні відсутні.

Із аналізу матеріалів особової справи зроблено висновок про відсутність у заявника підстав для визнання його біженцем. Аналіз інформації по країні громадянської належності показав, що конфлікт на півночі Малі є локалізованим, та не має міжетнічного характеру, враховуючи місце проживання заявника - західний район Каєс, альтернативу внутрішнього переміщення (саме у західному регіоні країни) може бути застосовано у цій справі.

За позовом ОСОБА_2 на рішення ДМС України від 20.05.2013 №234-13 03.07.2013 року Харківським окружним адміністративним судом було відкрите провадження у адміністративній справі № 820/5362/13-а.

31.07.2013 за результатами розгляду матеріалів адміністративної справи № 820/5362/13-а суд відмовив у задоволенні позову в повному обсязі.

Під час розгляду справи суд встановив факт відсутності осередків бойових дій у районі Каєс, що спростовують твердження заявника наведені у заяві про звернення за захистом від 18.12.2012 та потім повторюються ним у заяві від 22.01.2015

Суд також дійшов висновку, що відповідачем в достатньому обсязі було зібрано інформацію про країну походження та досліджено обставини, повідомлені позивачем під час звернення за набуттям статусу біженця, через що відсутні підстави вважати, що заявник не може повернутися до Малі через серйозну загрозу життю, фізичній недоторканості чи свободі внаслідок загального насильства, чи подій, що серйозно порушують громадський порядок.

Заявник 14.08.2013 подав апеляційну скаргу на рішення Харківського окружного адміністративного суду. Харківський апеляційний адміністративний суд, розглянувши цю скаргу, дійшов висновку, що посилання позивача на небезпеку, що нібито загрожує йому у разі повернення є безпідставними, а побоювання позивача не є обґрунтованими, та своєю ухвалою від 24.09.2013 у адміністративній справі № 820/5362/13-а залишив апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 31.07.2014 без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При порівнянні сенсу заяв від 18.12.2014 та 22.01.2015 вони відрізняються агентами переслідування сараколе, на яких вказує заявник. У першій заяві - це уаххабія, у другій - це маври. Для з'ясування та конкретизації побоювань заявника під час проведення співбесіди заявник у відповіді на запитання щодо релігійної групи, яка за його словами виступає переслідувачем сараколе заявник повідомив, що її зазвичай називають екстремістами, вахабія, або маври. При відповіді на уточнююче питання він повідомив, що в обох заявах мова йде про тих самих агентів переслідування. Заявник також повідомив, що війна на півдні країни та етнічна війна, яка триває у регіоні проживання його родини, це дві різні війни) та в його регіоні воюють сараколе та маври. Що, коли він проживав у Фегю, там маврів не було, звідки вони взялися він не знає, що йому відомо, що вони вигнали велику кількість осіб, молодих повбивали, бо вони не поділяли їх релігійних поглядів, вони захопили землю, захопили стада та кладовища. Що ці події почалися у травні 2011 та тривали до початку 2012 року. Заявник також повідомив, що інформацію сутички в Фегю зараз не висвітлюють у пресі , що пишуть про конфлікт на півночі країни, що тоді, коли постраждала його родина, було багато інформації про конфлікт між сараколе та маврами у його регіоні.

З часу розгляду заяви від 18.12.2014 року до п.13 частини 1 закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» було внесено зміни, які передбачають необхідність проведення нового аналізу загрози життю, безпеці чи свободі заявника в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Регіон, де мешкала родина заявника, є регіоном, де проживають сараколе. Відповідно до інформації про ситуацію в Малі з різних джерел, в країні триває збройний конфлікт локалізований на півночі країни у місцях проживання туарегів. Регіон Каєс, де розташоване селище Фегі жодним чином не зачіпається та не зачіпався цим конфліктом також відсутня інформація про наявність будь-якого іншого конфлікту в регіоні Каєс, як у 2011-2012 роках, так й у теперішній час, що не дає підстав для спростування висновків суду.

Таким чином, ОСОБА_2 22.01.2015 подав до відділу по роботі з біженцями та соціальної інтеграції заяву про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій виклав обставини, тотожні тим, що викладені заяві про звернення за захистом 18.12.2012, та результатами розгляду якої щодо заявника встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.

Таким чином, встановлено, що за результатами розгляду заяви заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, на день написання цього висновку зазначені умови не змінилися, через відповідачем правомірно було прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців, або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»

Згідно ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Позивачем не доведено обставини на яких ґрунтуються його вимоги, проте, відповідачем належними та допустимими доказами доказано правомірність прийнятого рішення, тому у задоволенні позову належить відмовити в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 9, 11, 71, 94, 159, 160- 163, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову Громадянина Малі ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення - відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення протягом десяти днів з дня його проголошення, у разі застосування судом частини третьої статті 160 КАСУ, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий Суддя Панов М.М.

Судді Тітов О.М.

Бадюков Ю.В.