Ухвала суду № 44623458, 02.06.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №486/345/15-ц 02.06.2015 02.06.2015 02.06.2015

Суддя по 1 інстанції - Боровський І.М.

Категорія 27 Доповідач апеляційного суду - Шолох З.Л.

Ухвала

Іменем України

2 червня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Шолох З.Л.,

суддів - Довжук Т.С., Коломієць В.В.,

при секретарі судового засідання - Шпонарській О.Ю.,

за участю позивача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_2

на рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 22 квітня 2015 року у справі за

позовом

ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Національний банк України, про визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки,

в с т а н о в и л а :

У березні 2015 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - Банк) про визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки.

В обгрунтування позову посилався на те, що 26 лютого 2007 року між ним та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», укладено кредитний договір, за умовами якого він отримав кредит в іноземній валюті в сумі 26 335 швейцарських франків під 9,99 % річних строком до 26 лютого 2017 року.

На забезпечення вказаного кредитного договору, 26 лютого 2007 року він передав в іпотеку Банку належну йому трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, уклавши в нотаріальні формі договір іпотеки. Водночас нотаріусом накладено заборону відчуження предмета іпотеки.

Позивач вказував, що на час укладання кредитного договору Банк порушив низку вимог чинного цивільного законодавства, зокрема:

не мав повноважень на видачу кредиту в іноземній валюті, оскільки не мав для цього індивідуальної ліцензії Національного банку України; не дотримався вимог ст. ст. 11, 10, 15, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживача», ст. ст.13, 230 ЦК України та ввів його в оману, не попередивши про те, що всі валютні ризики несе лише позичальник, умови договору є несправедливими, банк діяв недобросовісно, зловживаючи своїми правами, наслідком цього є дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживача, йому не було надано інформацію у письмовому вигляді про переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, чим позбавив його свідомого вибору фінансового продукту.

Посилаючись на викладені обставини та порушення вимог ст. ст. 203, 215 ЦК України при укладенні кредитного договору, позивач просив визнати його недійсним.

Посилаючись на вимоги ч. 2 ст. 548 ЦК України та на те, що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню, просив визнати недійсним і договір іпотеки та припинити чинність заборони на відчуження предмета іпотеки.

Збільшуючи позовні вимоги позивач також просив стягнути з Банку на його користь переплачену суму кредитних коштів - 2 824,62 швейцарських франків.

Заперечуючи проти позову, Банк посилався на безпідставність позову та дотримання чинного законодавства при укладанні оспорюваних позивачем угод.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 22 квітня 2015 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, дослідивши докази по справі в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що підстав, передбачених ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України для визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки не вбачається.

Колегія погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст.16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із ч.2 ст. 16, ч.1 ст. 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених чч.1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, 26 лютого 2007 року між позивачем та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», укладено кредитний договір, за умовами якого позивач отримав кредит на споживчі цілі в іноземній валюті в сумі 26 335 швейцарських франків під 9,99 % річних строком до 26 лютого 2017 року (а.с. 11-15).

Натомість позичальник зобов'язався щомісячно погашати кредит, проценти, комісії та інші платежі у порядку та строки, визначені у договорі (пункти 4.1- 4.2).

На забезпечення вказаного кредитного договору, 26 лютого 2007 року позивач передав в іпотеку Банку належну йому трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, уклавши в нотаріальні формі договір іпотеки. Водночас нотаріусом накладено заборону відчуження предмета іпотеки (а.с. 8-10).

Зі змісту підписаного позивачем кредитного договору вбачається, що позивач був поінформований про всі істотні умови договору, спосіб та терміни погашення кредиту, його сукупну вартість, розмір та терміни сплати процентів та інших платежів тощо.

Зокрема, пунктом 1.3 умов кредитного договору визначено розмір щомісячного платежу - 350 швейцарських франків на 26 число кожного місяця, а також порядок та період нарахування процентів (методом «факт /360»).

Сторонами визначена черговість погашення заборгованості за договором (пункт 1.6).

Із кредитного договору (п.9.13) вбачається, що на момент його укладання позичальник вважав, що його умови є справедливими по відношенню до нього й перед його укладанням позивач отримав від банку інформаційний лист, як це передбачено ст. 11 Законом України «Про захист прав споживачів».

Зазначене відповідає положенням ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції чинній на час укладення договору.

До того ж, Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, якими передбачено надання споживачу відповідної інформації у письмовому вигляді перед укладенням договору, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808 та набрали чинності 4 червня 2007 року ( тобто після укладення кредитного договору).

Посилання позивача на несправедливі та дискримінаційні умови договору, не узгоджуються з вимогами ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів» та спростовуються умовами спірного договору, якими визначені предмет договору, умови повернення кредиту, обов'язки як банку, так і позичальника.

Знаючи, що діючим законодавством не передбачений стабільний курс швейцарських франків до національної валюти - гривні, позивач добровільно погодився на такі умови кредитування, свідомо і за свого вільного волевиявлення уклав договір, який виконував протягом тривалого періоду часу. Лише після звернення Банку у грудні 2014 року до нього з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, він звернувся до суду із зазначеним позовом (справа № 486/2252/14-ц, провадження 2/486/2671/2015 Южноукраїнського міського суду, по якій зупинено провадження 19 березня 2015 року).

Тому посилання позивача на введення його в оману щодо обставин, які мають істотне значення, з посиланням на ненадання повної інформації про умови кредитування, ризики тощо, виходячи з положень ст. 230 ЦК України є безпідставними, оскільки спростовуються умовами спірного договору, якими визначені предмет договору, умови повернення кредиту, обов'язки як банку, так і позичальника.

Докази того, що позивач був введений Банком в оману з використанням нечесної підприємницької практики в матеріалах справи також відсутні.

Доводи позивача про те, що Банк не мав законних підстав для здійснення кредитування в іноземній валюті за відсутності індивідуальної ліцензії необґрунтовані, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року (далі - Декрет).

Статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановленим договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність» кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Колегія суддів погоджується з мотивами та висновками районного суду про те, що відповідач, маючи генеральну банківську ліценцію № 75 та письмовий дозвіл № 75-2 від 24 грудня 2001 року з додатком № 75-2 від 19 листопада 2002 року, видані йому Національним Банком України, мав право здійснення валютних операцій, зокрема й на укладення кредитного договору в іноземній валюті, без отримання індивідуальної ліценції (а.с. 36-38).

За змістом п.2 ст. 5 Декрету та п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене постановою Правління НБУ № 275 від 17 липня 2001 року та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 21 серпня 2001 року за № 730/5921 (а також за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування валютних операцій) єдиною правою підставою для здійснення кредитування банками в іноземній валюті є наявність у банку генеральної ліценції на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку.

За такого, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що законні права та інтереси позивача, про захист яких він просить, не порушенні.

Посилання позивача в апеляційній скарзі на застосування правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року № 6-80цс/13 є безпідставним, оскільки фактичні обставини зазначеної справи та справи, яка переглядається апеляційним судом, є різними.

Інші доводи апеляційної скарги знаходяться поза межами заявлених позовних вимог, тому не можуть бути предметом апеляційного розгляду.

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, ухваленого з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 22 квітня 2015 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Судді: