Постанова № 44544822, 26.05.2015, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" травня 2015 р. Справа № 5015/3297/12

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді М.І. Хабіб

суддів Л.С. Данко

О.В. Зварич

при секретарі судового засідання Мазепа Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора військової прокуратури Західного регіону України, № 10/2/3-134вих-15 від 25.03.15

на рішення Господарського суду Львівської області від 12.03.15

у справі № 5015/3297/12

за позовом: першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі уповноваженого органу - Міністерства оборони України, м. Київ

до відповідача 1: Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", с. Малехів Жовківського району Львівської області

до відповідача 2: Приватного підприємства "Автотехнобудсервіс", с. Малехів Жовківського району Львівської області

за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області, м. Львів,

за участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України, м. Київ

за участю третьої особи-3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Комунального підприємства Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", м. Львів

за участю третьої особи-4, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Департаменту капітального будівництва Міністерства оборони України, м. Київ,

за участю третьої особи-5, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Адміністративного департаменту Міністерства оборони України, м. Київ

про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна

За участю представників:

прокурора: Покора К.В. (посвідчення № 024280 від 30.01.2014);

позивача: Гудима В.О. - представник (довіреність в матеріалах справи);

відповідача 1: Байова Х.Ю. - представник (довіреність в матеріалах справи);

відповідача 2: Керод Р.П. - представник (довіреність в матеріалах справи);

третіх осіб: не з'явилися (належно повідомлені).

Апеляційну скаргу прийнято до провадження 03.04.15 колегією суддів у складі: судді - доповідача Хабіб М.І., суддів Зварич О.В., Юрченка Я.О.

У зв'язку з перебуванням судді Юрченка Я.О. у відпустці розпорядженням голови Львівського апеляційного господарського суду від 27.04.15 у склад колегії суддів замість судді Юрченка Я.О. введено суддю Данко Л.С.

При зміні колегії суддів розгляд справи розпочато заново.

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2012 року перший заступник прокурора Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Міністерства оборони України, до відповідача 1- Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" та до відповідача 2- ПП "Автотехнобудсервіс" про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 23.07.2003 №16.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за оспорюваним договором ДП МО України «Західвійськбуд» на підставі бізнес-плану підприємства на 2003 рік продало ПП «Автотехнобудсервіс» державне майно - операторську будівлю автозаправної станції площею 16,3 кв. м та споруду мийки площею 3,2 м кв., які розташовані по вул. Лесі Українки, 45, у с. Малехів Жовківського району Львівської області. Прокурор стверджує, що договір укладено з порушенням норм ЗУ «Про власність», п.п. 1, 4 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07.1999, та підлягає визнанню недійсним, оскільки державне майно відчужене без відповідного дозволу органу управління майном - Міністерства оборони України, а бізнес-план підприємства на 2003 рік не є належним дозвільним документом.

30.08.2012 відповідач-2 подав заяву про застосування позовної давності, в якій просить суд застосувати позовну давність та відмовити у позові, оскільки 3-х річний строк позовної давності закінчився 24.07.2006( т.1, а.с. 58,59).

В поясненнях від 27.08.2012 ( т.1, а.с. 44,45) прокурор стверджує, що прокурору та Міністерству оборони України не було відомо про допущені порушення при укладенні договору, що лише в березні 2012 року стало відомо про ці порушення.

Ухвалами суду від 02.10.2012 та 22.10.2012 залучено до участі у справі третю особу-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України у Львівській області, третю особу-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Центральне спеціалізоване будівельне управління Міністерства оборони України, третю особу-3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", третю особу-4, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Департамент капітального будівництва Міністерства оборони України та третю особу-5, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Адміністративний департамент Міністерства оборони України.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 08.01.2013 у справі № 5015/3297/12 (судді В.М. Пазичев, Н.Є. Березяк, Б.І. Яворський) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 (судді Д. Новосад, О. Михалюк, В. Гриців) вищевказане рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 05.11.2013 скасовано рішення Господарського суду Львівської області від 08.01.2013 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 у справі № 5015/3297/12, справу передано на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Як вбачається з постанови Вищого господарського суду України від 05.11.2013, суд касаційної інстанції зазначив, що судами не встановлено правовий статус майна, що стало об'єктом спірного договору. Також вказав, що в порушення ст. 261 ЦК України апеляційним судом не досліджено належним чином доводи та докази щодо наявності чи відсутності поважних причин пропуску строку позовної давності та ухилився від їх оцінки, обмежившись посиланням на акт ревізії від 09.06.2008.

За результатами нового розгляду справи Господарським судом Львівської області прийнято рішення від 12.03.2015 у справі № 5015/3297/12 (судді О.Ю. Бортник, Р.А. Кидисюк, Р.І. Матвіїв), яким у задоволенні позову відмовлено.

На підставі аналізу норм ЦК УРСР,1963, ЗУ « Про правовий режим майна у Збройних Силах України», Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затв. наказом Мінфіну України №92 від 27.04.2000, в редакції, чинній на момент укладення договору, Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07.1999, Статуту відповідача-1, суд першої інстанції при вирішенні спору встановив, що відповідач-1 є державним підприємством, майно, закріплене за ним на праві повного господарського відання, є державною власністю; за своєю правовою природою майно відповідача-1 не є майном, на яке поширюється дія ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»; відчужене за оспорюваним договором майно належало до основних засобів(фондів) підприємства; що відчуження відбулося з порушеннями пунктів 1, 4 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07.1999, оскільки майно відчужене без дозволу органу управління майном та без погодження Фонду державного майна України. Відтак дійшов висновку про невідповідність оспорюваного договору закону та статуту відповідача-1.

Проте за заявою відповідача-2 суд першої інстанції застосовував наслідки спливу позовної давності та відмовив в позові. При цьому суд виходив з того, що згідно із ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається не лише з дня, коли особа довідалася про порушення свого права, але й від дня, коли особа могла довідатися про порушення свого права або особу про особу , яка його порушила. Прокурор та позивач могли довідатися про укладений договір та про відчуження майна без дозволу Міністерства оборони України ще у 2004 році та у 2008році, оскільки начальник Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України ще у 2004 році повідомляв військову прокуратуру про наявність бізнес-плану на 2003рік, який вважався дозволом на реалізацію майна, вказаного в цьому бізнес-плані; відповідач -1 подав названому Управлінню звітність про фінансового-господарську діяльність підприємства за 2003рік, в якій вказано про вибуття основних засобів, що є предметом оспорюваного договору; в акті Територіального Західного КРУ Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України від 09.06.2008 також вказано про продаж майна - операторської будівлі автозаправної станції площею 16,3 кв. м та споруди мийки площею 3,2 м кв., які розташовані по вул. Лесі Українки, 45, у с. Малехів Жовківського району Львівської області.

З огляду на викладене суд відхилив доводи прокурора та позивача про те, що прокуратура та позивач довідались про порушення права позивача лише у березні 2012 року при проведенні перевірки дотримання посадовими особами відповідача-1 вимог законодавства щодо відчуження нерухомого майна Міністерства оборони України, як безпідставні, документально не підтверджені, та такі, що спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Крім того суд зазначив, що відповідно до п.4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 , якщо з позовом звернувся прокурор, що не є позивачем, позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, прокурор оскаржив рішення суду в апеляційному порядку, просить рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове, яким позов задоволити повністю, визнати недійсним договір купівлі - продажу № 16 від 23 липня 2003 року, укладений ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" та ПП "Автотехнобудсервіс".

Прокурор погоджується з висновком місцевого господарського суду про укладення договору купівлі-продажу без дозволу Міністерства оборони України та його невідповідність закону, однак вважає помилковим висновок суду про відмову в позові з причин пропуску прокурором та позивачем строку позовної давності.

Прокурор стверджує, що Міністерством оборони України не пропущений строк позовної давності, оскільки йому не було відомо, що майно вибуло з володіння власника поза його волею. Вважає посилання суду першої інстанції на акт ревізії за 2008рік безпідставними з огляду на те, що ревізорами не виявлено факт незаконності укладення оспорюваного договору. Також вказує, що звітність підприємства про фінансово-господарську діяльністю за 2003 рік, подану відповідачем-1 на адресу Центрального спеціалізованого будівельного управління, якому позивач делегував окремі повноваження з функціонального управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу, не можна вважати належним доказом, так як третя особа не є органом управління майном позивача, а затверджений бізнес-план підприємства не є належним доказом надання згоди на його відчуження.

Відповідач-1 у відзиві на апеляційну скаргу (вх.01-04/2668/15 від 27.04.15) погоджується з доводами прокурора та вважає, що строк позовної давності не пропущений.

В судовому засіданні 26.05.15 прокурор, позивач та відповідач-1 підтримали доводи апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задоволити.

Представник відповідача-2 проти доводів апелянта заперечив, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Треті особи явки повноважних представників не забезпечили, причини неявки суду не повідомили, хоча про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Розглянувши апеляційну скаргу, матеріали справи, апеляційний суд встановив наступне.

Відповідно до Статуту Державного підприємства Міністерства оборони України, "Західвійськбуд", затвердженого наказом Міністра оборони України № 27 від 29.01.1998,

зареєстрованого 24.06.1998, підприємство засноване на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Засновником підприємства є Міністерство оборони України, що є органом управління майном.

Пунктом 2.1 Статуту передбачено, що підприємство створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України і інших замовників - юридичних та фізичних осіб України та інших держав незалежно від форм власності.

Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання (п.4.2 Статуту).

Згідно з п. 4.4. Статуту відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством.

10.02.2003 начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України Д.В. Ісаєнком затверджений бізнес-план Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" на 2003рік, пунктами 25, 26 якого передбачено продаж в І- ІІ кварталах споруди мийки будівельної техніки та будівлі АЗС в с. Малехів Жовківського району Львівської області.

23.07.2003 ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" (продавець) та ПП "Автотехнобудсервіс" (покупець) укладено договір купівлі-продажу № 16, відповідно до умов якого продавець продав , а покупець, як переможець конкурсу, купив операторську будівлю АЗС, загальною площею 16,3 м кв., споруду мийки, загальною площею 3,2 кв. м, розташовані за адресою: с. Малехів Жовківського району Львівської області по вул. Л. Українки, 45.

Майно, яке є предметом цього договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи (п. 1.4. договору).

Продавець гарантує, що він володіє всіма необхідними правами, пов'язаними з продажем майна, продаж здійснює на підставі ст. 36 ЗУ « Про підприємства в Україні» та ст. 7 ЗУ « Про власність»( п.5.1 договору).

В 2004 році ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" подало Центральному спеціалізованому будівельному управлінню Міністерства оборони України фінансову звітність за 2003 рік (т.4, а.с. 187-222), в якій вказане, зокрема, майно, яке вибуло з володіння підприємства в 2003році, в т.ч. споруда АЗС та будівля мийки( т.4, а.с. 197).

У 2008 році Територіальне Західне КРУ Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України провело ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" за період з 01.01.2003 по 09.06.2008, за результатами якої складено акт ревізії від 09.06.2008 ( т.1, а.с.69-77), згідно з яким ревізією встановлено, зокрема, що на підставі бізнес-плану на 2003 рік у військовому містечку № 371 с. Малехів Жовківського району Львівської області відчужено 7 об'єктів , в т.ч. операторську будівлю АЗС, загальною площею 16,3 м кв.та споруду мийки, загальною площею 3,2 кв. м.

Дослідивши всі обставини справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

На момент укладення оспорюваного договору діяли норми Цивільного кодексу УРСР, 1963року, та ЗУ « Про власність», 1991року, ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», 1999року у відповідних редакціях.

Статтями 224 та 225 ЦК УРСР, 1963 встановлено, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Статтею 4 Закону України "Про власність" встановлено, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

Згідно з положеннями ст. 37 Закону України "Про власність", майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

В силу ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі, ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Як вірно встановлено судом першої інстанції з посиланням на норми ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» та статут відповідача-1, відповідач-1 не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України (військовою частиною) в розумінні названого Закону, він є державним підприємством, створеним з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних Сил України і інших замовників. За відповідачем -1 було закріплене на праві повного господарського відання майно, що є державною власністю. Органом управління майном відповідача-1 є Міністерство оборони України. За оспорюваним договором купівлі - продажу відповідач -1 відчужив державне майно, яке згідно із Положенням (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затв. наказом Мінфіну України №92 від 27.04.2000, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України18.05. 2000 за N 288/4509, належало до основних засобів підприємства.

На момент укладення договору порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, було врегульовано Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07. 1999, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.08.1999 за N 573/3866, пунктом 4 якого встановлено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном (надалі - орган управління майном), за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим .

З огляду на те, що за оспорюваним договором було відчужене державне майно без дозволу органу управління майном - Міністерства оборони України та без погодження Фонду державного майна України або його регіонального відділення, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про невідповідність договору вимогам закону та статуту відповідача- 1.

Водночас, за заявою відповідача- 2 суд першої інстанції застосував позовну давність та у зв'язку із поданням позову після спливу позовної давності відмовив у позові. Прокурор в апеляційній скарзі стверджує, що позивач- Міністерство оборони України не пропустив строк позовної давності, оскільки відчуження майна за оспорюваним договором відбулося без його дозволу, і йому не було відомо про порушене право. Представник позивача підтримав ці доводи прокурора.

Апеляційний суд відхиляє доводи прокурора та позивача з таких підстав.

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила (постанова пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Як зазначено у 4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі.

Отже, як вірно вказав в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, що згідно із ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності у даній справі слід обчислювати від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 29.10.2014, прийнятій за наслідками перегляду постанови суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема, статей 257,261, 267 ЦК України, вказано , що юридична особа набуває та здійснює свої права та обов'язки через свої органи, то обізнаність юридичної особи про порушення прав або можливість обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належить контроль у сфері відповідних відносин.

В силу ст. 111-28 ГПК України такий висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Таким чином, обізнаність позивача- Міністерства оборони України про відчуження державного майна за оспорюваним договором без його дозволу або можливість такої обізнаності, відтак про порушення права позивача, слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належить контроль у сфері відповідних відносин.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі наказу Міністра оборони України № 212 від 14.07.1999 начальнику Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України делеговано повноваження щодо контролю за ефективністю використання та збереження державного майна, закріпленого за підприємствами квартирно-будівельного комплексу ЗСУ, в т.ч. за відповідачем-1, а саме: здійснення оперативного функціонального управління державним підприємством, яке створене на базі розформованих будівельних організацій і установ; проведення аналізу економічної доцільності та ефективності використання основних фондів підприємств та оборотних коштів; узагальнення та представлення в установленому порядку фінансової економічної звітності щодо результатів діяльності підприємств до відповідних управлінь центрального апарату Міністерства оборони України , здійснення контролю за своєчасним та правильним проведенням інвентаризації основних засобів тощо.

Матеріалами справи підтверджено, що про відчуження відповідачем-1 в 2003 році майна, яке є предметом договору купівлі -продажу №16 від 23.07.2003, було відомо в 2004 році Центральному спеціалізованому будівельному управлінню Міністерства оборони України, якому відповідач-1 подав в 2004році фінансову звітність за 2003 рік, де було вказане майно, яке вибуло з володіння підприємства в 2003році, зокрема, споруда АЗС та будівля мийки, що є предметом оспорюваного договору.

Територіальному Західному КРУ Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України також було відомо в 2008році про відчуження цього майна, що підтверджується актом ревізії від 09.06.2008, згідно з яким ревізією встановлено, зокрема, що на підставі бізнес-плану на 2003 рік у військовому містечку № 371 с. Малехів Жовківського району Львівської області відчужено 7 об'єктів , в т.ч. операторську будівлю АЗС, загальною площею 16,3 м кв.та споруду мийки, загальною площею 3,2 кв. м.

З огляду на ці обставини суд першої інстанції дійшов висновку, що в 2004р. та в 2008р позивач міг довідатися про відчуження відповідачем-1 державного майна за договором купівлі -продажу №16 від 23.07.2003 та про порушення свого права.

Отже позов, який поданий до суду у серпні 2012року, поданий після спливу позовної давності.

Такі висновки суду першої інстанції не спростовані прокурором та позивачем, доказів на їх спростування суду не подано.

На підставі викладеного апеляційний суд відхиляє доводи прокурора та позивача про те, що строк позовної давності позивачем не пропущений, що позивачу лише в 2012 році стало відомо про відчуження майна та порушення свого права, погоджується з висновком суду першої інстанції про подання прокурором позову в інтересах держави в особі Міністерства оборони України після спливу позовної давності.

Також колегія суддів апеляційного суду зазначає, що ні прокурор , ні позивач не заявляли суду клопотань про визнання поважними причин пропущення позовної давності. З матеріалів справи не вбачається, доказів не подано, що строк позовної давності пропущений з поважних причин.

Згідно з ч.4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною, є підставою для відмови у позові.

Таким чином колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову у зв'язку із спливом позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем-2.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

В силу вимог ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

На підставі викладеного апеляційний суд дійшов висновку, що прокурором не доведено наявності підстав для скасування рішення та для задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 43, 49, 91, 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду Львівської області від 12.03.2015 у справі № 5015/3297/12 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

3. Справу повернути до місцевого господарського суду.

Постанова підписана 02.06.2015

Головуюча-суддя М.І. Хабіб

Суддя Л.С. Данко

Суддя О.В. Зварич