Рішення № 44510913, 29.05.2015, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/14150/13-ц

Провадження № 2/344/955/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2015 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

в складі: головуючої - судді Польської М.В.

при секретарі c/з Дзюбак Х.Б..

з участю представника позивача ОСОБА_2 представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Івано-Франківську цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про встановлення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод та вселення, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 про встановлення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод та вселення.

Свої позовні вимоги позивач мотивує тим, що під час перебування у шлюбних відносинах із ОСОБА_5 в травні 2003 р. придбали дві двохкімнатні квартири АДРЕСА_1 в м.Івано-Франківську, які вони об'єднали в одну квартиру. Дана квартира складається з 4-х кімнат житловою площею 85,0 кв.м., а саме: кімнати площею - 16,4 кв.м., кімнати площею -30,7 кв.м., кімнати площею13,9 кв.м., кімнати площею - 24,0 кв.м. В склад квартири входить кухня - пл. 18,1 кв.м., ванна кімната - 7,6 кв.м., коридор - пл. 18,7 кв.м. Загальна площа вказаної квартири становить -136,5 кв.м. Однак після розірвання шлюбу відповідачка поміняла замки в квартирі і чинить йому перешкоди в користуванні житлом, в зв'язку з чим просить суд усунути перешкоди в користуванні жилим приміщенням, вселити його та встановити порядок користування спірним жилим приміщенням.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 31.03.2014р., залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 19.05.2014р., позов задоволено та встановлено порядок користування квартирою. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.09.2014р. рішення Івано-Франківського міського суду від 31.03.2014р., та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 19.05.2014р. скасовано, справу направлено на новий розгляд.

В судовому засіданні представник позивача та позивач позов підтримали з підстав викладених у позовній заяві, просили суд задовольнити позовні вимоги.

Відповідачка та представник відповідача в судовому засіданні позов не визнали, вважають його необґрунтованим, безпідставним та таким, що не підлягає до задоволення. При цьому зазначили, що після розірвання шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено Договір розподілу спільного майна після розлучення від 04.09.2012 року, який посвідчений в Чеській Республіці м. Ліберці нотаріусом Вацлавою Шварцовою та перекладений з чеської на українську мову перекладачем ОСОБА_7. Відповідно до договору квартира АДРЕСА_1 перейшла у особисту приватну власність відповідачки, а інше нерухоме майно залишилось у власності позивача. Вважають, що укладений Договір про розподіл спільного майна після розлучення від 04.09.2012 року є чинним на території України, а його положення, у відповідності до ст. 629 ЦК України, є обов'язковими в рівній мірі для сторін, відтак єдиним власником квартири АДРЕСА_1 в м. Івано-Франківську є ОСОБА_5

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши докази, які надані сторонами на обґрунтування та заперечення позовних вимог, з'ясувавши таким чином фактичні обставини справи, приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що в період часу з 06.10.1979р. по 15.02.2012р. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у шлюбних відносинах. Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу від 15.02.2012 року серія НОМЕР_1 виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану Івано-Франківського міського управління юстиції шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 розірвано, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис за №42 від 15.02.2012 року (а.с.3).

Згідно договору купівлі-продажу квартири від 30.05.2003 року ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_1 житловою площею 52,1 кв.м., загальною площею 66,6 кв.м. Даний Договір купівлі-продажу квартири посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу 30.05.2003р. по реєстру №Д-604 на ім'я ОСОБА_5 (а.с.4-5).

Відповідно до Договору купівлі-продажу квартири від 30.05.2003 року ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_1 житловою площею 48,6 кв.м., загальною площею 67,1 кв.м. Даний Договір купівлі-продажу квартири посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу 30.05.2003р. по реєстру №Д-601 на ім'я ОСОБА_5 (а.с.6-7).

Із технічної документації Івано-Франківського ОБТІ вбачається, що квартири АДРЕСА_1 в м.Івано-Франківську об'єднані в одну квартиру (а.с.27-28).

Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 25.04.2012 року Серія НОМЕР_2, яке видане виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради (витяг про реєстрацію прав від 10.05.2012 року № 34073244, витяг з реєстру прав власності від 14.08.2012 року № 35166099), ОСОБА_5 на праві приватної власності належить чотирьохкімнатна квартира АДРЕСА_1

В даній квартирі був зареєстрований ОСОБА_4 до 14.01.2008р. та є зареєстрована ОСОБА_5 (а.с.29-30).

Станом на час придбання квартири позивач перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою.

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

В обґрунтування заперечення на позовні вимоги позивача, відповідач посилається на те, що відповідно до ст. 69 СК України вони дійшли взаємної згоди щодо розподілу спільно набутого під час шлюбу майна та за пропозицією позивача таку згоду вони добровільно закріпили Договором розподілу спільного майна після розлучення від 04.09.2012 року, який посвідчений в Чеській Республіці м. Ліберці нотаріусом Вацлавою Шварцовою та перекладений з чеської на українську мову перекладачем ОСОБА_7 (а.с.31-34).

Згідно із п. 2.2 цього договору квартира АДРЕСА_1 в м. Івано-Франківську, перейшла у особисту приватну власність відповідача.

За вимогами ст..6 ЦК України сторони мають право укласти договір та врегулювати договором свої відносини, а з вимог ст..238 ЦК України право власності набувається в т.ч. ізправочинів. Як слідує зі ст..69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Статтею 18 Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах ратифікованого Законом України N 2927-III від 10.01.2002р. документи, складені або засвідчені компетентним органом однієї Договірної Сторони та підтверджені підписом уповноваженої особи й офіційною печаткою, є дійсними на території другої Договірної Сторони без подальшого засвідчення. Те ж саме стосується і засвідчення підпису громадянина, копій і перекладів документів, засвідчених компетентним органом. Документи, про які йдеться у пункті 1 цієї статті, мають однакову доказову силу на територіях обох Договірних Сторін.

При цьому, у відповідності до ст.ст.5,7 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Вибір права згідно з частиною першою цієї статті має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом. Вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини.

При визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави.

Як слідує з ст..13,14 даного закону документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Суд, незалежно від права, що підлягає застосуванню відповідно до цього Закону, може застосовувати імперативні норми права іншої держави, які мають тісний зв'язок з відповідними правовідносинами, за винятком, встановленим частиною першою цієї статті. При цьому суд повинен брати до уваги призначення та характер таких норм, а також наслідки їх застосування або незастосування.

Відповідно до умов Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах ратифікованого Законом України N 2927-III від 10.01.2002р., (ст..29, 48, 50) врегульовано особисті та майнові права подружжя та зобов'язальне право, в якому зазначено що правовідносини, що виникають в результаті укладення договорів, регулюються законодавством, яке обирається за згодою їхніх учасників. Якщо учасники не змогли домовитися, ці відносини регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої було укладено договір, за винятком випадків, передбачених пунктом 3 цієї статті. При вирішенні спору стосовно нерухомого майна, що виникає

з договірних відносин, про які йдеться у пункті 2 цієї статті, орган юстиції застосовує законодавство тієї Договірної Сторони, на території якої це майно знаходиться. Справи з вирішення спорів, що виникають з договірних відносин, є компетентним вирішувати орган юстиції тієї Договірної Сторони, на території якої має місце проживання, перебування чи знаходження відповідач або знаходиться спірне нерухоме майно. Так, ст..50 вказує, що право власності на нерухоме на рухоме майно регулюється законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно (п.1). Форма правових дій стосовно майна, зазначеного у пункті 1 цієї статті, регулюється законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої це майно знаходиться. При розгляді справ стосовно визначення права власності на майно, зазначене у пункті 1 цієї статті, компетентними є суди тієї Договірної Сторони, законодавство якої застосовуватиметься (п.3). Положення пунктів 1-3 цієї статті застосовуються, якщо інше не передбачено цим Договором.

Як встановлено судом, між сторонами був укладений правочин щодо поділу майна, який стосувався рухомого та нерухомого майна, що знаходиться на території держави, де посвідчувався даний правочин, однак два пункти договору стосуються нерухомого майна, яке знаходиться на території України, в т.ч. квартира, яка є предметом даного спору.

Щодо цього слід зазначити, даний правочин є дійсним, на час винесення рішення суду ніким не оспорюваний, не є предметом даного спору, а тому з врахуванням діючого правочину узгодженого між сторонами, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог щодо встановлення права користування житла позивачу, яке за даним правочином від 04.09.2012 року належить вже на праві «виняткової власності ОСОБА_5».

Однак, в судових засіданнях дійсно встановлено про наявність спору щодо договору розподілу спільного майна від 04.09.2012 року, оскільки є факт невиконання певних пунктів взятих сторонами договору зобов'язань, а також наявність двох об'єктів майна на території України.

Так, як стверджував суду позивач та її представник, нерухомість на території України, а саме спірна квартира (п.2.2 договору) дійсно була придбана за період шлюбних відносин, що не заперечує і відповідач. Будинок в с.Підгороддя Рогатинського району Івано-Франківської області належав на праві спадщини ОСОБА_4, і не був об'єктом спільної власності подружжя. В свій час після отримання даного житлового будинку у власність, позивач оформив договір дарування (безоплатно) на це майно своїй дочці - ОСОБА_9 (ОСОБА_9). Проводячи розподіл майна за договором від 04.09.2012 року, п.2.3 передбачалось, що мама (ОСОБА_5.) повинна переконати дочку перевести на ОСОБА_4 цей будинок. Як пояснив позивач, він бажав мати на території України місце для проживання, тим паче у родинному будинку його батьків. Умови цього пункту на думку відповідача, вона виконала, та переконала дочку щодо переоформлення будинку на ОСОБА_4, про що ОСОБА_9 посвідчила заяву на таку згоду (а.с.54). Однак, як з'ясувалось в судовому засіданні, ОСОБА_9 висловивши таку згоду на переоформлення будинку, намірів дарування (тобто безоплатну передачу) не має, а бажає здійснити батькові продаж цього будинку в с.Підгороддя Рогатинського району Івано-Франківської області за визначеною нею ж ціною, на що не погоджується ОСОБА_4

З врахуванням того, що спір щодо в т.ч. визнання нечинними, окремих пунктів договору, розірвання, чи спонукання до виконання договору, не є предметом спору даної цивільної справи, а сторони в разі порушення договірних відносин вправі застосувати відповідне право за даним правочином (ст..44, 61, 38, 40 Закону України «Про міжнародне приватне право") та звернутися до суду держави, в якій це майно знаходиться, тому вимоги позивача щодо встановлення права користування, без оскарження самого права власності, в разі встановлення порушених прав, є передчасними.

Посилання позивача на норми статтей 383, 369, 391 ЦК України, які регулюють власність на майно, не є вірними.

Ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом та ст.61 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ст..212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому зсіданні дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).

Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови від 18.12.2009 р. №11 «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

На підставі ст.ст.6, 238 ЦК України, ст.ст.60,68,69 СК України, Законом України "Про міжнародне приватне право", Договором між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах ратифікованого Законом України N 2927-III від 10.01.2002р., керуючись ст.ст. 10,11,60,209,215-218 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про встановлення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод та вселення - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Довідка: повний текст рішення виготовлено 29 травня 2015 року.

Суддя: Польська М.В.