Ухвала суду № 44505411, 27.05.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 травня 2015 року м. Київ К/800/41286/13

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Запоріжжя Запорізької області Державної податкової служби (далі - Інспекція)

на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 06.03.2013

та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.07.2013

у справі № 808/197/13-а

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ПГС" (далі - Товариство)

до Інспекції

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов подано про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 19.12.2012 № 0021771501, згідно з яким Товариству визначено грошове зобов'язання з орендної плати за землю в сумі 112 953,13 грн. (у тому числі 90362,50 грн. за основним платежем та 22590,63 грн. за штрафними санкціями).

Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 06.03.2013, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.07.2013, позов задоволено частково; оспорюване податкове повідомлення-рішення визнано протиправним та скасовано в частині збільшення позивачеві грошового зобов'язання з орендної плати на 71160,94 грн. за основним платежем та 17790,22 грн. за штрафними санкціями; у решті позову відмовлено.

У прийнятті цих судових актів попередні судові інстанції виходили з обов'язку позивача сплачувати земельний податок лише з площі фактичного використання спірної земельної ділянки після відчуження частини нерухомості, розташованій на цій земельній ділянці.

Законність ухвалених у справі судових актів перевіряється у порядку глави 2 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з касаційною скаргою Інспекції, в якій вона просить скасувати ухвалені у справі судові акти та повністю відмовити у позові. На обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає, що розмір орендної плати за землю за перевірений період було обчислено позивачеві на підставі договору оренди землі від 15.01.2004 № 799, який не було розірвано в установленому порядку, та з урахуванням змін, внесених до цього договору постановою Донецького апеляційного господарського суду від 13.03.2012 у справі № 5/5009/7121/11.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення розглядуваних касаційних вимог, виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що оспорюване податкове повідомлення-рішення було прийнято Інспекцією за наслідками проведення документальної позапланової невиїзної перевірки Товариства з питання повноти сплати орендної плати за землю за період з 01.01.2010 по 31.10.2012.

Результати цієї перевірки викладені в акті від 22.11.2012 № 302615-01/31637822, в якому відображено висновок податкового органу про необхідність обчислення орендної плати із земельної ділянки площею 0,2391 га, що розташована по вул. Дніпропетровське шосе/вул. Дудикіна у м. Запоріжжі, з урахуванням коефіцієнтів індексації та змін, внесених до договору оренди земельної ділянки постановою Донецького апеляційного господарського суду від 13.03.2012 у справі № 5/5009/7121/11, щодо необхідності сплати Товариством орендної плати у розмірі 3% нормативної грошової оцінки землі (що складає 128 540,88 грн. на рік).

Так, зі змісту Земельного кодексу України та Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) вбачається, що користування землею в Україні є платним.

З 1 січня 2011 року набрав чинності Податковий кодексу України (далі - ПК), який, відповідно до пункту 1.1 статті 1 регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, і, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

За змістом підпункту 9.1.10 пункту 9.1 статті 9 ПК плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до пункту 269.1 статті 269 ПК платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, - це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності. Отже, ПК визначив обов'язок й орендаря сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136. пункту 14.1 статті 14 ПК). Подібне визначення містилося й у статті 21 Закону № 161-XIV.

Справляння плати за землю, в тому числі й орендної плати, здійснюється відповідно до положень розділу ХIII ПК.

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем, а підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (пункт 288.1 статті 288 ПК).

Підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 зазначеного Кодексу встановлено, що розмір орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється розділом ХIII ПК; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом, та не може перевищувати, зокрема, для інших земельних ділянок, наданих в оренду, 12 % нормативної грошової оцінки (підпункт 288.5.2 зазначеного пункту).

Тобто, законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним у договорі.

Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Аналіз наведених норм матеріального права свідчить на користь висновку про те, що з набранням чинності ПК річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати.

При цьому, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК.

У той же час у розгляді даної справи судами встановлено, що за договором оренди земельної ділянки № 799, укладеним 15.01.2004 позивачем (орендар) та Запорізькою міською радою (орендодавець), позивачеві було передано у строкове платне користування земельну ділянку за адресою: м. Запоріжжя, вул. Дніпропетровське шосе/вул. Дудикіна, площею 0,2391 га для розташування торгового комплексу.

У зв'язку із зміною власників торгового комплексу Рішенням Запорізької міської ради від 16.04.2009 № 61/66 вказаний договір оренди розірвано, право користування Товариства зазначеною земельною ділянкою припинено та останню передано у спільну часткову оренду без визначення меж земельної ділянки в натурі співвласникам цього нерухомого об'єкта пропорційно належних їм на праві власності площ торгового комплексу; при цьому частка позивача склала 0,1338 га, що дорівнює 55,96% від загальної площі спірної земельної ділянки.

У частинах першій, другій статті 125 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) встановлено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Статтею 126 цього Кодексу (у тій самій редакції) передбачено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюється статтями 120 Земельного кодексу України та 377 Цивільного кодексу України, якими передбачено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

Оскільки обов'язок зі сплати земельного податку виникає у особи в силу фактичного використання земельної ділянки, незалежно від дотримання такою особою вимог земельного та цивільного законодавства щодо порядку оформлення права землекористувача та підстав набуття права користування, то з моменту переходу до інших осіб права власності на частину торгового центру, що розташований на спірній земельній ділянці, обов'язок позивача зі сплати земельного податку за пропорційні частки земельної ділянки припинився.

Наведене відповідає принципу економічної обґрунтованості справляння земельного податку як майнового податку, який полягає у покладенні обов'язку з його сплати на особу, яка має юридичну можливість отримувати економічний ефект від використання землі.

З урахуванням викладеного суди цілком об'єктивно визнали незаконним донарахування позивачеві орендної плати за земельну ділянку, що фактично не перебуває у його використанні у зв'язку з відчуженням частини нерухомого об'єкта, та правомірно скасували оспорюваний акт індивідуальної дії у відповідній частині.

Норми матеріального права застосовані судами правильно, вимоги процесуального законодавства дотримані.

За таких обставин, керуючись статтями 220, 2201, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Запоріжжя Запорізької області Державної податкової служби відхилити.

2. Постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 06.03.2013 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.07.2013 у справі № 808/197/13-а залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько