Рішення № 44482399, 12.05.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.05.2015Справа №910/6279/15-г

За позовом Публічного акціонерного товариства «УКРСОЦБАНК»

до 1) Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Мега-поліс»

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічне акціонерне товариство «КРИВОРІЗЬКИЙ ТУРБІННИЙ ЗАВОД «КОНСТАР»

про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №0108 від 01.08.2014 року

Суддя Якименко М.М.

Представники сторін:

від позивача: Івасів Ю.Ю. - за довіреністю;

від відповідача-1: Харабет О.І. - за довіреністю;

від відповідача-2: Тарнавська О.В. - за довіреністю;

від третьої особи: Жолнеровська Н.В. - за довіреністю;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство «УКРСОЦБАНК» звернулося до господарського суду м. Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства Страхова компанія «Мега-поліс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №0108 від 01.08.2014 року.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на думку позивача Договір відступлення права вимоги №0108 від 01.08.2014 року, укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2, порушує права позивача.

З цих підстав, позивач просив суд задовольнити позов, визнавши недійсним з моменту укладання Договір відступлення права вимоги №0108 від 01.08.2014 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.03.2015 року порушено провадження по справі, залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічне акціонерне товариство "КРИВОРІЗЬКИЙ ТУРБІННИЙ ЗАВОД "КОНСТАР" та призначено розгляд справи на 14.04.2015 року.

06.04.2015 року через відділ діловодства суду від представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача пояснення по справі.

08.04.2015 року через відділ діловодства суду від представника позивача надійшли пояснення по справі.

В судовому засіданні 14.04.2015 року представники відповідача-1, відповідача-2 подали відзиви на позовну заяву.

В судове засідання, призначене на 14.04.2015 року представник третьої особи не з'явився, про день та час розгляду справи повідомлений належним чином.

Враховуючи те, що нез'явлення представника відповідача у судове засідання перешкоджає вирішенню спору по суті, суд вважав за доцільне відкласти розгляд справи на 12.05.2015 року.

Представник позивача в судовому засіданні 12.05.2015 року позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити.

Представники відповідача-1, відповідача-2, третьої особи в судовому засіданні 12.05.2015 року позовні вимоги не визнали та просили суд в їх задоволені відмовити.

Відповідно до статті 85 ГПК України в судовому засіданні 12.05.2015 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані матеріали справи в їх сукупності, та заслухавши пояснення представників позивача, відповідача-1, відповідача-2 та третьої особи, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.08.2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром» (далі по тексту - відповідач-2, кредитор) та Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Мега-Поліс» (далі по тексту - відповідач-1, новий кредитор) укладено Договір відступлення права вимоги №0108 (далі по тексту - Договір відступлення права вимоги, оспорюваний договір).

Згідно з ст. 1 Договору відступлення права вимоги, боржник - Публічне акціонерне товариство «Криворізький турбінний завод «КОНСТАР», ідентифікаційний код юридичної особи 32309445, місцезнаходження якого: 50045, Україна, м. Кривий Ріг, вул. Окружна, 127.

В порядку та на умовах, визначених цим Договором, Кредитор зобов'язується відступити (передати) Новому кредитору за цим Договором право вимоги до Боржника, а Новий кредитор зобов'язується сплатити Кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в п. 3.9. цього Договору, та набути означене право вимоги за Договором оренди нежитлового приміщення (п. 2.1. Договору відступлення права вимоги).

Відповідно до п. 2.2. Договору відступлення права вимоги, загальний розмір заборгованості Боржника Право вимоги якої відступається згідно даного Договору становить 51 408,00 грн.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначив, що Договір відступлення права вимоги порушує його права кредитора у справі про визнання банкрутом ПАТ «Констар» (далі по тексту - Третя особа), а також те що у відповідача-1 відсутній обсяг правоздатності для укладання оспорюваного договору, в зв'язку з тим що відповідач-1 є страховою компанією і на нього поширюється дія Закону України «Про страхування».

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Згідно з ч. 1, 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином для визнання правочину недійсним потрібна наявність підстав передбачених ч. 1, 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Згідно з п. 2.1. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Пунктом 2.5.1. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що слід мати на увазі, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону

Відповідно до п. 2.6. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

Згідно з абз. 5 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Таким чином, статус заінтересованої особи та можливість подання відповідної позовної заяви для захисту порушених прав та законних інтересів законодавець безпосередньо пов'язує з наявністю у такої особи права та/або законних інтересів, що порушені вчиненням оспорюваного правочину.

Позивач у позовній заяві стверджує, що оспорюваний Договір порушує його права кредитора у справі про визнання банкрутом ПАТ «Констар» (надалі - Третя особа). Проте, такі твердження не відповідають дійсності.

Договір відступлення права вимоги було укладено Відповідачем-1 та Відповідачем-2 укладено 01.08.2014 року, а провадження у справі про визнання банкрутом Третьої особи відкрито господарським судом Дніпропетровської області 12.08.2014 року.

Заборгованість Третьої особи, права стягнення якої відступались за Договором відступлення права вимоги, існувала тривалий час і факт її наявності визнано господарським судом Дніпропетровської області. Укладеним Договором відступлення права вимоги не було змінено розмір заборгованості Третьої особи, а лише змінено особу кредитора. Крім того, укладений Договір відступлення права вимоги не змінював й розміру заборгованості Третьої особи перед Позивачем, в зв'язку з чим суд дійшов до висновку, що Договір відступлення права вимоги не стосувався прав, обов'язків та/або законних інтересів Позивача, а також не змінював загальний розмір заборгованості Третьої особи перед усіма кредиторами.

В зв'язку з тим, що Позивач не є стороною Договору відступлення права вимоги та не є заінтересованою особою, оскільки ніяких прав та/або законних інтересів Позивача укладенням Договору відступлення права вимоги не було порушено, то відповідно до ст. 215 ЦК України Позивач не має підстав для звернення до суду з позовною заявою про визнання недійсним Договору відступлення права вимоги № 0108 від 01.08.2014 року.

Крім того, Позивач є кредитором у справі № 904/5722/14 про визнання банкрутом Третьої особи, а тому у випадку порушення його прав та/або законних інтересів як кредитора, він має право на їх захист в межах провадження справи №904/5722/14 про визнання банкрутом Третьої особи, у тому числі шляхом оскарження судових рішень.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 10.12.2014 у справі №904/5722/14 про визнання банкрутом було визнано грошові вимоги Відповідача-2 до Третьої особи на суму 3 160 167,62 грн., з яких 422 043,10 грн. - вимоги, що ґрунтуються на Оспорюваному договорі.

Оскільки господарським судом Дніпропетровської області у справі №904/5722/14 при винесенні ухвали 10.12.2014 року у справі №904/5722/14 надано правову оцінку правовідносинам між Відповідачем-2 та Третьою особою, встановлено факт заміни Сторони у зобов'язанні та визнано факт наявності заборгованості Третьої особи перед Відповідачем-2 на суму 422 043,10 грн., то ці факти звільняються від доказування відповідно до норм ст. 35 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвала Господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/5722/14 від 10.12.2014 у справі №904/5722/14 Позивачем (який також бере участь у вказаній справі) не оскаржувалась та набрала законної сили.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/5722/14 від 18.12.2014 року затверджено реєстр вимог кредиторів з вимогами наступних кредиторів, зокрема:

- Позивача: «Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», м. Київ на суму основного боргу у розмірі 48 316 829,63грн., що віднесені до 4 черги задоволення, пеню у сумі 10 365 963,65грн. - до 6 черги задоволення, інфляційні витрати у сумі 2 177 763,14грн. - до 4 черги задоволення, судовий збір у сумі 1 218,00грн. - до 1 черги задоволення вимог кредиторів та вимоги забезпечені заставою у сумі 29 379 707.86грн. - позачергово»;

- Відповідача-2: «Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс", м. Київ на суму 3 160 167,62грн., які віднесені до 4 черги задоволення та судовий збір у сумі 1 218,00грн., до 1 черги задоволення вимог кредиторів»;

- Відповідача-1: «Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром", м. Київ на суму 14 734 545,87грн., з яких: 12 437 492,23грн. основний борг, які віднести до 4 черги задоволення, 1 597 978,98грн. інформаційні витрати з віднесенням до 4 черги вдоволення, 641 396,66грн. - 3 % річних з віднесенням до 4 черги задоволення, 56 460,00грн. судовий збір з віднесенням до 4 черги задоволення, 1 218,00грн. судовий збір з віднесенням до 1 черги задоволення вимог кредиторів».

Серед загальних принципів господарювання в Україні, відповідно до приписів ст. 6 ГК України, є свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 ГК України, підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Відповідно до п.п. 3 та 4 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства, серед іншого, є: свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору і урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Суд зазначає, цивільне законодавство встановлює презумпцію свободи договірних зв'язків, отже сторони самі вправі визначити зміст договору та вибрати контрагентів. Правовою основою договірних зв'язків виступають акти цивільного законодавства, проте свобода договору полягає у можливості відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо такі акти не містять імперативних норм, які встановлюють певний порядок здійснення суб'єктами договірних відносин. У разі відсутності імперативних норм, що містять певні заборони, обмеження щодо здійснення договірних відносин, межі свободи договору визначаються з урахуванням звичаїв ділового обігу, вимог розумності та справедливості.

Твердження Позивача про те, що Відповідач-2, як страхова компанія має обмежену цивільну дієздатність, тобто може вести виключно діяльність, чітко визначену в Законі України «Про страхування», та не мав права укладати Оспорюваний договір з огляду на ст.ст. 2 та 31 Закону України «Про страхування» є такими, що не відповідають дійсним обставинам справи з огляду на наступне.

Відповідно до приписів ст. 91 ЦК України, юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Відповідач-1 є юридичною особою, зареєстрованою у порядку визначеному законодавством України. Предметом Оспорюваного договору не є права та обов'язки, які за своєю природою можуть належати лише людині. Рішень суду про обмеження правоздатності Відповідача-1 немає. Одержання спеціального дозволу (ліцензії) на укладення договорів відступлення права вимоги законодавством не передбачено.

Оспорюваний Договір є договором відступлення права вимоги, який регулюється нормами ст.ст. 512 і 514 ЦК України та не є фінансовою послугою, не є предметом безпосередньої фінансової діяльності страховика, обмеження щодо здійснення якої наводиться в ст. 2 Закону України «Про страхування». Крім того, Договір відступлення права вимоги не містить ознак кредитної діяльності, здійснення якої заборонено положеннями ст. 31 Закону України «Про страхування».

Закон України «Про страхування» є спеціальним законом, що регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та фізичних осіб. Вказаний Закон не регулює порядок укладення юридичними особами, навіть і страховиками, інших договорів, таких як відступлення права вимоги, оренда приміщень, послуги зв'язку, закупівля канцтоварів тощо, а в ст. 2 Закону України «Про страхування», як зазначалось вище, йдеться мова лише про предмет безпосередньої діяльності страховика та не зазначено, що страховик має право здійснювати лише види діяльності, визначені як безпосередні. Тобто Позивач фактично змінює поняття «предмет безпосередньої діяльності» на «предмет виключної діяльності». В тій самій ст. 2 Закону України «Про страхування» законодавець вказує, що дозволяються будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика.

Пунктом 3.3.1 Статуту Відповідача-1 передбачено, що Страхова компанія має право: укладати договори (угоди), набувати та відчужувати майнові та немайнові права, вступати в зобов'язання.

Отже, чинне законодавство України не містить прямих заборон чи обмежень щодо укладення Відповідачем-1 Договору відступлення права вимоги, таким чином у суду відсутні правові підстави для визнання Оспорюваного договору недійсним.

Суду звертає увагу, що цивільним законодавством визначено перелік зобов'язань, в яких не допускається заміна кредитора. Так, в ст. 515 ЦК України зазначено, що заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Таким чином, законодавством не визначено, що заборонено замінювати кредитора у зобов'язаннях, які випливають з договорів оренди, що укладені між двома юридичними особами.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно статті 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження свої позовних вимог, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 49 ГПК України судові витрати покладаються судом на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. 32, 33, 49, 82 - 85 ГПК України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя Якименко М.М.

Дата складання (підписання) повного тексту рішення: 27.05.2015 року.