Ухвала суду № 44457630, 26.05.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 травня 2015 року м. Київ К/800/7111/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого - судді суддів:Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2014 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області, в якому просила визнати неправомірною бездіяльність відповідача в частині не повідомлення про наявне за колективним договором 2006-2009 років право на отримання матеріальної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати для вирішення соціально-побутових проблем та в частині не виплати самостійно відповідачем у 2006 році вищезазначеної матеріальної допомоги, зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити їй за 2006 рік матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Постановою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 27 жовтня 2014 року позов задоволено. Визнано неправомірною бездіяльність Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області в частині не повідомлення ОСОБА_4 про наявне право на отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань і невиплати ОСОБА_4 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у 2006 році. Зобов'язано Виконавчий комітет Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області обчислити та виплатити ОСОБА_4 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати за 2006 рік.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2015 року скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову, якою позивачу відмовлено у задоволенні позову.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції. В обґрунтування доводів касаційної скарги зазначає, що згідно з пунктом 5.3 колективного договору на 2006-2009 роки, укладеного між виконавчим комітетом та трудовим колективом, відповідач взяв на себе зобов'язання при наявності коштів надавати працюючим матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати. Проте, у 2006 році вказаної допомоги позивач не отримала. Крім того вказує, що з колективним договором її ознайомлено не було, а тому про порушення свого права на отримання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати дізналася лише в 2014 році.

Перевіривши за матеріалами справи доводи касаційної скарги та правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 працювала у Виконавчому комітеті Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області на посаді спеціаліста ІІ категорії з 22 липня 1996 року по 22 серпня 2006 року.

З 22 серпня 2006 року ОСОБА_4 звільнена з посади у зв'язку з досягненням граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування згідно зі статтею 20 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

Розпорядженням голови Автозаводської районної Ради м. Кременчука за № 210-0 від 20 грудня 2006 року було визначено розміри матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань працівникам виконавчого комітету Автозаводської районної Ради м. Кременчука, зокрема голові, його заступникам, керуючому справами та завідуючим відділів, іншим спеціалістам у розмірі середньомісячної заробітної плати.

У списку працівників виконкому Автозаводської районної ради для виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань ОСОБА_4 відсутня, оскільки на день призначення такої допомоги та її виплати звільнилася та не працювала у відповідача.

Позивач звернулася до відповідача з заявою про виплату матеріальної допомоги за 2006 рік у липні 2014 році, проте у нарахуванні та виплаті допомоги їй було відмовлено через відсутність бюджетного фінансування на виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2006 рік.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості, оскільки при звільнені ОСОБА_4 з посади у зв'язку з виходом на пенсію відповідач не повідомив її про наявність права на отримання матеріальної допомоги, про наявність можливості виплатити таку допомогу та не роз'яснив право на подання заяви щодо нарахування і виплати матеріальної допомоги.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та приймаючи нову постанову про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що на час видачі розпорядження голови Автозаводської районної ради № 210-0 від 20 грудня 2006 року позивач була звільнена з посади. Крім того постановою Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268 не передбачено обов'язку керівника установи щодо виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань при звільненні працівника з посади.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частин 6, 7 статті 33 Закону України «Про державну службу» державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.

Частинами 3 та 4 статті 21 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» передбачено, що умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування є місцевий бюджет.

Підпунктом 3 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» від 09 березня 2006 року № 268 передбачено право керівників органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови, у межах затвердженого фонду оплати праці, надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу).

Із аналізу вказаних вище нормативно-правових актів слід зробити висновок, що матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань повинна надаватися тому державному службовцю, який дійсно має обґрунтовану підставу для її отримання та не може власноруч подолати обставини, що виникли не з його вини.

Державні службовці мають право отримувати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, вказуючи при цьому будь-яку підставу, яку вони на власний розсуд віднесли до соціально-побутової.

Оскільки потреба у вирішенні соціально-побутових потреб може виникнути у державного службовця, тому саме він має ініціювати питання про надання такої (надання допомоги повинно мати достатнє підґрунтя, вияв та заявлення потреби шляхом подання заяви довільної форми).

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

Пунктом 5.3 Колективного договору на 2006-2009 роки, прийнятого на загальних зборах профспілкового комітету Автозаводського райвиконкому 15 травня 2006 року, визначено, що при наявності коштів адміністрація зобов'язується надавати матеріальну допомогу працюючим у розмірі середньомісячної заробітної плати на вирішення соціально-побутових проблем.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, виплата працівникам виконкому Автозаводської районної ради матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань згідно з розпорядженням голови Автозаводської районної ради м. Кременчука відбулася 20 грудня 2006 року, тобто, після звільнення ОСОБА_4 з посади спеціаліста ІІ категорії.

Таким чином, оскільки на час видачі розпорядження голови Автозаводської районної ради № 210-0 від 20 грудня 2006 року позивач була звільнена з посади, із заявою про виплату матеріальної допомоги за 2006 рік до відповідача не зверталася, а постановою Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268 не передбачено обов'язку керівника установи щодо виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань при звільненні працівника з посади, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Крім того, апеляційним судом вірно відхилено твердження позивача про незаконну бездіяльність відповідача щодо не повідомлення про наявне за колективним договором 2006-2009 років право на отримання матеріальної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати, оскільки виплата вказаної допомоги передбачена оприлюдненим у загальному порядку нормативно-правовим актом, а вищезазначений колективний договір обговорювався на загальних зборах колективу і був доведений до відома працівників.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судом апеляційної інстанції при розгляді справи допущені порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Тому колегія суддів, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, оскарженню не підлягає.

Головуючий: Судді: Я.Л. Іваненко М.І. Мойсюк В.В. Тракало