Рішення № 44444510, 21.05.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.05.2015Справа №910/3527/15-г

За позовомПублічного акціонерного товариства «Укртрансгаз»доДочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»простягнення 6 134,36 грн.Головуючий суддя Босий В.П.

Судді: Карабань Я.А.

Пукшин Л.Г.

Представники сторін:

від позивача:Овдіна Ю.Б.від відповідача:Ковригін О.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство «Укртрансгаз» (надалі - «Товариство») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (надалі - «Підприємство») про стягнення 6 134,36 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на виконання умов договору купівлі-продажу №369/11-К/301-к від 30.11.2011 р. позивач здійснив поставку товару, а відповідач належним чином грошове зобов'язання по оплаті поставленого товару не виконав, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 3 735,18 грн. Крім того, позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача пені у розмірі 672,34 грн., 3% річних у розмірі 363,49 грн., інфляційних у розмірі 1 101,88 грн. та штрафу у розмірі 261,47 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.02.2015 р. порушено провадження у справі та призначено справу до розгляду на 18.03.2015 р.

18.03.2015 р. представником відповідача до канцелярії суду поданий відзив, в якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував з огляду на ненадання продавцем рахунку-фактури на оплату поставленої продукції та сплив строку позовної давності, а також подав до канцелярії суду окрему заяву про застосування строку позовної давності.

В судових засіданнях 18.03.2015 р. та 20.04.2015 р. судом оголошувалась перерва на 20.04.2015 р. та 27.04.2015 р. відповідно.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.04.2015 р. вирішено розгляд справи № 910/3527/15-г здійснювати колегіально у складі трьох суддів.

За наслідками винесення вказаної ухвали проведено автоматичний розподіл справ між суддями та визначено склад колегії для розгляду справи, а саме: Босий В.П. (головуючий), судді Пукшин Л.Г., Карабань Я.А.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.04.2015 р. справу прийнято до провадження колегією суддів та призначено до розгляду на 21.05.2015 р.

Представник позивача в судове засідання з'явилася, надала клопотання про долучення до справи додаткових доказів, позовні вимоги підтримала у повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання з'явився, надав пояснення по суті спору, проти задоволення позовних вимог заперечував з огляду на викладені у відзиві на позовну заяву обставини.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

30.11.2011 р. між Дочірньою компанією «Укртрансгаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», правонаступником якої є Товариство, (продавець) та Підприємством (покупець) було укладено договір купівлі-продажу №369/11-К/301-к (надалі - «Договір»).

Відповідно до п. 1.1 Договору продавець зобов'язується продати, а покупець прийняти та оплатити стільці та сидіння (продукція) відповідно до специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору.

За змістом п. 3.4 Договору продавець після поставки продукції, та підписання сторонами відповідної видаткової накладної, виписує рахунок-фактуру, у якому зазначається ціна та вартість поставленої продукції згідно зі специфікацією до цього договору.

Згідно з п. 3.5 Договору покупець здійснює 100% оплату вартості продукції протягом 5 днів після отримання рахунка-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця, зазначеного в розділі 10 договору.

Пунктом 9.1 Договору визначено, що він набирає чинності з моменту підписання і діє до 31.12.2011 р.

На виконання умов Договору позивач передав, а відповідач прийняв товар на загальну суму 3 735,18 грн., що підтверджується видатковою накладною №22р/12-301-К від 09.12.2011 р.

Спір у справі виник у зв'язку із неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем зобов'язання по оплаті товару, у зв'язку з чим позивач вказує на існування заборгованості у розмірі 3 735,18 грн.

Договір є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно із ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Із матеріалів справи вбачається, що згідно видаткової накладної №22р/12-301-К від 09.12.2011 р. позивачем поставлено, а відповідачем прийнято товар на загальну суму 3 735,18 грн.

Статтею 692 Цивільного кодексу України визначено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, з урахуванням положень ст. 530 Цивільного кодексу України та п. 3.5 Договору, відповідач був зобов'язаний розрахуватися за отриманий товар протягом 5 днів після отримання рахунка-фактури.

Стосовно твердження відповідача про неотримання ним рахунку-фактури на оплату поставленого товару суд відзначає наступне.

За своєю правовою природою рахунок-фактура є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати та ніяким чином не засвідчує обсяг поставленої продукції.

Ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою у розумінні приписів ст. 212 Цивільного кодексу України, відповідно до ч. 1 якої особи, що вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина) та не є простроченням кредитора у розумінні ст. 613 вказаного нормативно-правового акту, яка передбачає, що кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного суду України від 29.09.2009 р. у справі №37/405.

Більш того, платіжні реквізити продавця зазначені розділі 10 Договору та безпосередньо у видатковій накладній №22р/12-301-К від 09.12.2011 р., а вартість товару узгоджена контрагентами у специфікації та видатковій накладній.

До того ж, господарський суд вказує, що відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Зі змісту ст. 631 Цивільного кодексу України вбачається, що сторони здійснюють свої права і виконують свої обов'язки відповідно до договору протягом строку його дії.

Отже, обов'язки сторін повинні бути виконані саме в межах строку дії Договору, який відповідно до п. 9.1 закінчився 31.12.2011 р.

За таких обставин, враховуючи умови Договору суд приходить до висновку, що заборгованість відповідача за поставлений товар становить 3 735,18 грн., а строк виконання грошового зобов'язання на момент подання позовної заяви настав.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача простроченого грошового зобов'язання по сплаті на користь позивача 3 735,18 грн. за поставлену продукцію. Відповідачем вказана заборгованість не спростована, доказів її погашення не надано.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Підприємством обставин, з якими чинне законодавство пов'язує можливість звільнення його від відповідальності за порушення зобов'язання, не наведено.

За таких обставин, позовні вимоги Товариства про стягнення з Підприємства заборгованості у розмірі 3 735,18 грн. є правомірними та обґрунтованими, а тому задовольняються судом.

Стосовно заяви відповідача про застосування строків позовної давності суд відзначає наступне.

Згідно з положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 р. за змістом ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 223 Господарського кодексу України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених ст. 175 Господарського кодексу України. При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч. 3 та 4 ст. 267 Цивільного кодексу України).

Статтю 264 Цивільного кодексу України визначено випадки, в яких перебіг позовної давності переривається.

Зокрема, у ч. 1 вказаної статті визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

При цьому, частиною 3 статті 264 Цивільного кодексу України передбачено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності (стаття 264 Цивільного кодексу України) застосовуються господарським судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останній є докази, що підтверджують факт такого переривання. (п. 4.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 р.).

Пунктом 4.4.1 вказаної постанови передбачено, що у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Як вбачається із матеріалів справи, 14.10.2013 р. (в межах трирічного строку позовної давності) уповноваженими представниками сторін було складено та підписано акт звірки взаємних розрахунків станом на 30.09.2013 р.

Із пояснень представника позивача вбачається, що у вказаному акті визначався зведений розмір заборгованості відповідача станом на 30.09.2013 р., до якого входить, в тому числі, основна заборгованість в сумі 3 735,18 грн., що виникла на підставі Договору.

Суд погоджується з твердженнями відповідача про те, що акт звіряння взаєморозрахунків не є первинним бухгалтерським документом, який засвідчує факт господарської операції.

В той же час, за висновками суду, підписання акту звірки фактично є дією в розумінні ст. 264 Цивільного кодексу України, яка свідчить про визнання покупцем товару боргу і як наслідок переривання строку позовної давності.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 24.04.2007 р. у справі №26/271, та постановах Вищого господарського суду України від 06.02.2013 р., від 16.01.2014 р. та від 20.08.2014 р. у справах №25/067-11, №901/1682/13, №910/18104/13.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що підписання сторонами акту звірки взаєморозрахунків від 14.10.2013 р. вказує на визнання відповідачем своєї заборгованості в розмірі 3 735,18 грн. за Договором, що свідчить про переривання 14.10.2013 р. перебігу строку позовної давності за вимогами про стягнення означеної заборгованості.

При цьому, після переривання перебіг позовної давності починається заново, а відтак у даному випадку строк позовної давності за вимогою про стягнення основного боргу почав свій перебіг заново 14.10.2013 р. та на момент звернення до суду (13.02.2015 р.) не сплив.

Також позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача пені у розмірі 672,34 грн. та штрафу у розмірі 261,47 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання.

Судом встановлено, що відповідач у встановлений Договором строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання, тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

Стаття 611 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки.

У відповідності до ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

За змістом ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є штраф та пеня.

Частиною 2 ст. 549 Цивільного кодексу України встановлено, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно із п. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Викладене підтверджується постановами Верховного Суду України від 28.02.2011 р. у справі №23/225 та 27.04.2012 р. у справі №06/5026/1052/2011.

В той же час, згідно зі ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

За змістом п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» №14 від 17.12.2013 р. якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Тобто, пеня стягується тільки у тому разі, коли її розмір визначено в договорі.

Суд відзначає, що умовами Договору відповідальності Підприємства у вигляді нарахування пені та штрафу за порушення строків оплати наданих послуг не встановлено, а чинним законодавством України не визначений розмір штрафних санкцій за порушення грошових зобов'язань за вказаними правовідносинами.

Нарахування позивачем штрафу та пені на підставі ст. 231 Господарського кодексу України суд вважає безпідставним з огляду на наступне.

За приписами ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Відповідно до п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» №14 від 17.12.2013 р. господарським судам необхідно мати на увазі, що штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 Господарського кодексу України, застосовується за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.

Тобто, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацом 3 частини 2 статті 231 Господарського кодексу України, можливо за сукупності таких умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом; якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки; якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

В той же час, у даному випадку штрафні санкції заявником нараховано саме за порушення грошового зобов'язання, що виключає у даному випадку можливість визначення розміру штрафу та пені на підставі ст. 231 Господарського кодексу України.

Таким чином, підстави для стягнення з відповідача пені у розмірі 672,34 грн. та штрафу у розмірі 261,47 грн. відсутні.

Крім того, позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 363,49 грн. та інфляційних у розмірі 1 101,88 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання у період з 15.12.2011 р. по 10.02.2015 р.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, відповідно до п. 4.4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 р. визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

Відтак, переривання строку позовної давності за вимогами про стягнення основного боргу не свідчить про переривання такого строку за вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.

Таким чином, господарський суд зазначає, що позовні вимоги про стягнення нарахувань, передбачених ст.625 Цивільного кодексу України, після спливу строку позовної давності (14.12.2014 р.) є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

За наслідками проведення власного розрахунку в межах строку позовної давності, суд вважає за можливе стягнути з відповідача 3% річних у розмірі 336,78 грн. та інфляційні у розмірі 815,41 грн.

За таких обставин, суд приходить до висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог та стягнення з Підприємства на користь Товариства заборгованості у розмірі 3 735,18 грн., 3% річних у розмірі 336,78 грн. та інфляційних у розмірі 815,41 грн.

В частині стягнення пені у розмірі 672,34 грн., штрафу у розмірі 261,47 грн., 3% річних у розмірі 17,20 грн. та інфляційних у розмірі 281,47 грн. необхідно відмовити з викладених підстав.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» задовольнити частково.

2. Стягнути з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (03134, м. Київ, вул. Григоровича-Барського, 2; ідентифікаційний код 36265925) на користь Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» (01021, м. Київ, Кловський узвіз, 9/1; ідентифікаційний код 30019801) заборгованість в розмірі 3 735 (три тисячі сімсот тридцять п'ять) грн. 18 коп., 3% річних у розмірі 336 (триста тридцять шість) грн. 78 коп., інфляційні у розмірі 815 (вісімсот п'ятнадцять) грн. 41 коп. та судовий збір у розмірі 1 455 (одна тисяча чотириста п'ятдесят п'ять) грн. 61 коп. Видати наказ.

3. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 26.05.2015 р.

Головуючий суддя В.П. Босий

Судді Я.А. Карабань

Л.Г. Пукшин