Постанова № 44428663, 27.05.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" травня 2015 р. Справа№ 910/3134/15-г

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Рябухи В.І.

суддів: Калатай Н.Ф.

Ропій Л.М.

при секретарі: Бовсунівській Л.О.,

за участю представників:

від позивача Черниш О.В. дов. від 29.12.2014 №б/н

від відповідача Ковригін О.В. дов. від 26.12.14 №5-У ,

розглянувши апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Укравтогаз»

Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»

на рішення Господарського суду міста Києва від 30.03.2015 (підписане 06.04.2015)

у справі №910/3134/15-г (суддя Спичак О.М.)

за позовом Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз»

до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії

«Нафтогаз України»

про стягнення 10 181,59 грн

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.03.2015 позов Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" (далі - позивач) до Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - відповідач) про стягнення 10 181,59 грн задоволено частково.

Стягнуто з відповідача на користь позивача 8 136,28 грн основного боргу, 427,32 грн 3% річних та 1 536,67 грн судового збору.

В іншій частині позову відмовлено (в частині стягнення сум пені, інфляційних втрат та штрафу).

Не погодившись з вказаним рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 30.03.2015 скасувати, постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що видаткова накладна на поставку товару від 30.09.2010 №65 не є розрахунковим документом, а первинним, що фіксує та підтверджує господарську операцію. Розрахунково-платіжним документом є рахунок-фактура, який передбачає виставлення певних сум до оплати. Крім того, на думку відповідача, підписаний між сторонами акт звірки не є підставою для переривання строку позовної давності, оскільки він є лише відображенням певних даних у бухгалтерському обліку що складаються за правилами бухгалтерського обліку.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.04.2015 прийнято апеляційну скаргу до розгляду та порушено апеляційне провадження, розгляд справи призначено на 27.05.2015. Дану ухвалу надіслано відповідно до вимог Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 20.02.2013 №28. Доказами належного повідомлення сторін про час і місце розгляду справи є повідомлення про вручення поштового відправлення (ухвали від 27.04.2015) позивачу та відповідачу - 29.04.2015, долучені до матеріалів справи.

26.05.2015 через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду позивач надав відзив на апеляційну скаргу.

У судовому засіданні 27.05.2015 представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 30.03.2015 скасувати, постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представник позивача заперечив доводи апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.

Згідно зі ст.101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч.1 ст. 530 ЦК України).

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.09.2010 між позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) укладено договір поставки № Д-1111-74/183-Д (далі - договір), відповідно до якого постачальник зобов'язується поставити, у зумовлені строки покупцеві певну продукцію (товар), а покупець зобов'язується прийняти та оплатити товар на умовах даного договору (пп.1.1 договору).

Пунктом 1.2 договору передбачено, що товар поставляється єдиною партією. Асортимент, кількість, ціна за одиницю та загальна вартість товару вказані у специфікації, яка оформлюється у вигляді додатку до даного договору і є невід'ємною частиною.

Специфікацією від 30.09.2010 року сторони погодили асортимент, кількість, ціну та загальну вартість товару.

Згідно з п. 2.2 договору оплата товару здійснюється протягом 30 (тридцяти) робочих днів з дня надходження товару, що постачається за даним договором у розмірі 100% вартості обладнання, відповідно до умов п. 6.3 договору, на підставі накладної на отримання товарно-матеріальних цінностей уповноваженого представника покупця, який діє на підставі оригіналу довіреності на отримання товарно-матеріальних цінностей встановленого зразка. Датою передачі товару є дата оформлення та підписання уповноваженими представниками сторін накладної.

У п. 6.3 договору сторони погодили, що оплата здійснюється після поставки товару, що постачається за даним договором у розмірі його вартості.

Договір набуває чинності з дати підписання його сторонами та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором (п.10.1).

Договір підписано повноважними представниками сторін, підписи яких скріплено печатками.

На виконання умов договору позивач поставив відповідачу продукцію на суму 8 136,28 грн, про що свідчить видаткова накладна від 30.09.2010 №65.

Відповідач проти факту отримання від позивача товару на суму 8 136,28 грн не заперечував, як і не заперечував проти його вартості, проте зазначав, що оплата за поставлений позивачем товар повинна здійснюватись на підставі рахунка-фактури, який позивачем виставлений не був.

В порушення зобов'язань за договором відповідач в обумовлений строк (протягом 30 робочих днів з дня надходження товару), вартість отриманого від позивача товару не оплатив. В результаті чого у нього утвориласть заборгованість перед позивачем в сумі 8 136,28 грн.

Дана сума боргу за договором від 30.09.2010 Д-1111-74/183-Д відображена в довідці позивача станом на 02.03.2015.

Судом першої інстанції в повному обсязі досліджено факт існування боргу у відповідача перед позивачем, враховано відсутність належних доказів на його спростування, тому суд апеляційної інстанції погоджується з місцевим господарським судом про стягнення 8 136,28 грн основного боргу.

Щодо тверджень відповідача в апеляційній скарзі про те, що видаткова накладна це первинний, а не розрахунковий документ, тоді як розрахунково-платіжним документом є рахунок-фактура, колегія суддів зазначає наступне.

Рахунок-фактура - є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти, ненадання рахунка-фактури не є умовою в розумінні ст. 212 ЦК України, що може перешкодити оплаті товару та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 ЦК України, тому наявність чи відсутність рахунка-фактури або доказів його виставлення не звільняє відповідача від обов'язку сплатити заборгованість за отриманий товар (постанова Верховного Суду України від 29.09.2009 у справі №37/405).

Згідно ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Видаткові накладні є первинними документами, які фіксують факт здійснення господарської операції та факт встановлення договірних відносин, а відтак є підставою для проведення розрахунків за отриманий товар.

Платіжні реквізити продавця зазначені в розділі 12 договору від 30.09.2010 №Д-1111-74/183-Д та видатковій накладній від 30.09.2010 №65, а вартість товару узгоджена контрагентами у специфікації та видатковій накладній.

Відповідно до п. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар (п.1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012 №01-06/928/2012).

Крім того, у п.2.2. договору сторони погодили, що обов'язок відповідача з оплати поставленого позивачем товару виникає саме з дня надходження товару, та не пов'язаний з виставленням позивачем рахунку на оплату.

Беручи до уваги викладені вище положення законодавства та умови договору можна зробити висновок, що прийняття відповідачем продукції від позивача є підставою виникнення у відповідача зобов'язання оплатити вказану продукцію відповідно до змісту товаророзпорядчих документів на неї.

Таким чином, строк оплати настав 10.11.2010 - зі спливом 30 робочих днів з дня отримання товару відповідно до накладної від 30.09.2010 №65.

Відповідач у поданих заяві та відзиві просив суд першої інстанції застосувати строк позовної давності до вимог позивача, посилаючись на те, що строк позовної давності для звернення з даним позовом, з урахуванням перебігу строку на 30 днів, сплинув 12.11.2013 року.

Матеріали справи свідчать, що суд першої інстанції правомірно стягнув з відповідача суму основного боргу, прийшовши до висновку, що позивачем не пропущений строк звернення до суду з позовом (12.02.2015), оскільки строк позовної давності переривався.

В зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору по сплаті поставленого товару позивач, на підставі ст. 625 ЦК України, просив суд першої інстанції стягнути з відповідача 3% річних в сумі 733,60 грн та інфляційних втрат в сумі 431,22 грн за період прострочення з 11.11.2010 по 11.11.2013 року.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

Згідно ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У п.4.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. Якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов'язань, що з нього виникають (наприклад, у зв'язку з поетапним виконанням робіт або з розстроченням оплати), позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків. Позовна давність за позовами, пов'язаними з простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата тощо), обчислюється окремо за кожним простроченим платежем; визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами (п. 4.4.1.).

Отже, враховуючи наведене, господарський суд дійшов вірного висновку, вказавши, що переривання строку позовної давності за вимогами про стягнення основного боргу не свідчить про переривання такого строку за вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.

Здійснивши перерахунок 3% річних та інфляційних нарахувань, з урахуванням умов договору, прострочення відповідачем сплати грошового зобов'язання, порядку розрахунків погодженого сторонами, з урахуванням строків позовної давності, дати подачі позову та заяви позивача про застосування позовної давності місцевий господарський суд правомірно прийшов до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення 3% річних підлягають частковому задоволенню в сумі 427,32 грн за період прострочення з 12.02.2012 року по 11.11.2013 року, а позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат задоволенню не підлягають, оскільки за вказаний період інфляційне збільшення суми боргу не відбулось, з чим погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.

Крім того, позивач нараховує та просить стягнути з відповідача 310,96 грн пені та 569,53 грн 7% штрафу, посилаючись на 231 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Частиною 2 ст. 231 ГК України передбачено у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

У п.2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" зазначено, що господарським судам необхідно мати на увазі, що штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 ГК України, застосовується за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.

Тобто, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацом 3 ч. 2 ст. 231 ГК України, можливо за сукупності таких умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом; якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки; якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Згідно з п. 2.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Проте, позивачем штраф у сумі 569,53 грн нарахований за порушення відповідачем саме грошового зобов'язання, що виключає у даному випадку можливість нарахування штрафу за ст.231 ГК України та є підставою для відмови в позові в цій частині.

Щодо позовних вимог про стягнення пені в сумі 310,96 грн за період з 11.11.2010 по 09.05.2011, на підставі п. 7.2 договору, суд першої інстанції зазначає наступне.

Статтею 258 ЦК України передбачено, що для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) встановлюється спеціальна позовна давність в один рік.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції правомірно прийшов до висновку, що встановлений для вимог про стягнення пені спеціальний строк позовної давності станом на день звернення до суду з позовом (12.02.2015) пропущено.

Стосовно посилань відповідача в апеляційній скарзі, що висновки суду про переривання строку позовної давності не відповідають обставинам справи, необхідно зазначити наступне.

13.03.2015 відповідач звернувся до суду першої інстанції із заявою про застосування строку позовної давності, вважаючи, що строк сплинув 12.11.2013, тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Судом першої інстанції відмовлено у застосуванні строку позовної давності до вимог про стягнення основного боргу, з чим погоджується суд апеляційної інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

До вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат застосовується загальна позовна давність.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 253 ЦК України).

Проте, згідно ч.ч.1, 3 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Вказана стаття Цивільного кодексу України встановлює підстави, за наявності яких починається новий перебіг строку позовної давності, незалежно від строку, який сплив до часу виникнення цих обставин, за умови, якщо до виникнення цих підстав не сплив строк позовної давності.

У статті йдеться саме про дії учасників цивільних відносин. Чинне законодавство не містить переліку таких дій, але їх узагальнюючою рисою є те, що такі дії мають бути спрямовані на виникнення цивільних прав і обов'язків. Діями по визнанню боргу є дії боржника безпосередньо по відношенню до кредитора, які свідчать про наявність боргу, зокрема, повідомлення боржника на адресу кредитора, яким боржник підтверджує наявність у нього заборгованості перед кредитором, відповідь на претензію, підписання боржником акта звірки розрахунків або іншого документа, в якому визначена його заборгованість.

До дій, які свідчать про визнання боргу також можуть відноситися: повне або часткове визнання претензії, часткове погашення самим боржником чи за його згодою іншою особою основного боргу і (або) неустойки, сплата процентів по основному боргу; прохання про відстрочку виконання.

Таким чином, підписання відповідачем актів звірок взаємних розрахунків станом но 31.03.2013 та 30.09.2013, свідчить про вчинення останнійм дій по визнанню суми боргу вказаної в актах, а отже і є дією, яка перериває строк позовної давності.

Позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом про стягнення з відповідача суми боргу та штрафних санкцій 12.02.2015 (згідно штампу вхідної кореспонденції суду), тобто в межах строку позовної давності.

Відповідно до ст.33 ГПК України кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 ГПК України встановлено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідачем не надано доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги.

Отже, з огляду на викладене вище, колегія Київського апеляційного господарського суду не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 30.03.2015 у даній справі, оскільки воно відповідає нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам та матеріалам справи.

Керуючись ст.ст. 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 30.03.2015 у справі №910/3134/15-г - без змін.

2. Матеріали справи №910/3134/15-г повернути до Господарського суду міста Києва.

Дану постанову може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий суддя В.І. Рябуха

Судді Н.Ф. Калатай

Л.М. Ропій