Рішення № 44427860, 22.05.2015, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.05.2015 р. Справа № 914/723/15

За позовом:Першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, м. Київ;до відповідача-1:Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд», с. Малехів, Жовківський р-н, Львівська обл.;до відповідача-2:Товариства з обмеженою відповідальністю «Західенергокомплект», с. Малехів, Жовківський р-н, Львівська обл.;за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Фонду державного майна України, м. Київ; Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м. Львів;за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», м. Київ;про:визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15.09.2003р. №18, застосування наслідків недійсності правочину Суддя - Крупник Р.В. Секретар - Айзенбарт А.І.Представники сторін: від прокуратури: від позивача: від відповідача-1: від відповідача-2: від третьої особи-1, -2 на стороні позивача: від третьої особи-1 на стороні відповідача:Покора К.В. - прокурор; Матлай Й.І. - представник (довіреність №220/861/д від 17.11.2014р.); Байова Х.Ю. - представник (довіреність вих. №19/01 від 19.01.2015р.); Керод Р.П. - адвокат; не з'явилися; Левенцова О.А. - представник (довіреність №02-36/3293 від 07.11.2014р.).

Прокурору та представникам сторін роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України. Заяв про відвід судді та здійснення технічної фіксації судового процесу не надходило.

СУТЬ СПОРУ:

05.03.2015р. на розгляд господарського суду Львівської області поступила позовна заява Першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (Позивач) до ДП МОУ «Західвійськбуд» (Відповідач-1), ТОВ «Західенергокомплект» (Відповідач-2) про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15.09.2003р. №18 та застосування наслідків недійсності правочину.

Ухвалою господарського суду від 06.03.2015р. порушено провадження по справі, її розгляд призначено на 19.03.2015р. Розгляд справи відкладався на 26.03.2015р., 06.04.2015р., 23.04.2015р., 30.04.2015р., 12.05.2015р. та 22.05.2015р. з підстав, зазначених у відповідних ухвалах суду.

Ухвалою від 26.03.2015р. суд залучив до участі у справі Фонд державного майна України, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача та ПАТ «Укрсоцбанк» в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів.

Крім цього, на підставі клопотання позивача суд продовжив строк розгляду справи на п'ятнадцять днів, про що 30.04.2015р. виніс відповідну ухвалу.

Прокурор в судове засідання 22.05.2015р. з'явився, позовні вимоги підтримав, просив суд позов задоволити повністю з підстав, викладених у позовній заяві.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 15.09.2003р. між відповідачем-1 та відповідачем-2 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна №18, відповідно до якого продавець (відповідач-1) продав, а покупець (відповідач-2) як переможець конкурсу купив будівлю складу, загальною площею 1188,3 кв.м., розташовану за адресою: Львівська обл., Жовківський р-н, с. Малехів, вул. Л. Українки, 45. Однак, на думку прокурора, вказаний договір є недійсним, оскільки укладений з порушенням встановленого порядку відчуження нерухомого майна Міністерства оборони України. Зокрема, засновником ДП «Західвійськбуд» являється Міністерство оборони України - орган управління майном, відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений законом. В силу приписів п. 1,4 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю (затв. Наказом ФДМ України від 30.07.1999р. №1477) відчуження майна державного підприємства, його структурного підрозділу, функції управління яким в установленому порядку передані державним органам приватизації, здійснюється безпосередньо підприємством після отримання погодження державного органу приватизації, який здійснює функції управління цим підприємством. Відповідно до ст. 37 ЗУ «Про власність» (який діяв на момент укладення договору) майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Натомість, як вказує прокурор, відчуження спірного майна відбулося всупереч вимогам закону - без відповідного дозволу органу управління майном, на підставі бізнес-плану на 2003р., затв. начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління МОУ 10.02.2013р., а тому укладений договір повинен бути визнаний недійсним.

З приводу позовної давності прокурор зазначив, що ні прокуратурі, ні позивачу не було відомо про порушення вимог законодавства при укладенні договору зі сторони ДП МОУ «Західвійськбуд», оскільки позивачем не надавався дозвіл на відчуження спірного майна. Крім цього додав, що продавцем за договором виступав саме відповідач-1, а тому прокуратурі та позивачу не було відомо про незаконність відчуження майна. Також прокурор зазначив, що відомості про укладення спірного договору стали відомі лише з листа Департаменту капітального будівництва МОУ від 13.11.2014р., а тому строк позовної давності для звернення з позовною заявою до суду не пропущений.

Представник позивача в судове засідання 22.05.2015р. з'явився, заявлені прокуратуро позовні вимоги підтримав, просив суд позов задоволити повністю з підстав, викладених у письмових поясненнях по справі.

Представник відповідача-1 в судове засідання 22.05.2015р. з'явився, позовні вимоги визнав у повному обсязі, оскільки ДП «Західвійськбуд» не надавався дозвіл на відчуження спірного нерухомого майна, натомість таке відбулося на підставі бізнес-плану на 2003р.

Представник відповідача-2 в судове засідання 22.05.2015р. з'явився, проти позову заперечив, просив суд в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Заперечуючи проти позову зазначив, що згідно Декрету КМУ «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» від 15.12.1992р. №8-921 на міністерства та інші підвідомчі КМУ органи державної виконавчої влади покладено здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності, крім майнових комплексів підприємств, установ організацій, управління якими здійснюють відповідні служби ВРУ, Президента України, КМУ згідно з законодавчими актами України. Відповідно до вказаного Декрету, міністерства та інші органи державної виконавчої влади, зокрема, здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємством державного майна. Статутом ДП «Західвійськбуд» визначено, що органом управління майном підприємства є МОУ. В силу положень наказу Міністра оборони України №212 від 14.07.1999р. «Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу ЗСУ», Центральне спеціалізоване будівельне управління МОУ на час укладення спірного договору було визначене органом управління майном ДП МОУ «Західвійськбуд». Так як бізнес-план на 2003р. (на підставі якого відбулося відчуження нерухомого майна) був затверджений вказаним управлінням, орган управління майном підтвердив наявність своєї згоди на відчуження майна у формі затвердження бізнес-плану. Крім цього, представником відповідача-2 подано заяву про застосування строків позовної давності, відповідно до якої ТОВ «Західенергокомплект» просить суд застосувати наслідки спливу позовної давності (три роки), оскільки спірний договір був укладений ще в 2003р., натомість позивачем поважність причин пропуску позовної давності жодним чином обґрунтовано не було.

Представник третьої особи-1, -2 на стороні позивача в судове засідання 22.05.2015р. не з'явився. В попередньому судовому засіданні позов підтримав. В поданих письмових поясненнях по справі зазначає, що повноваження щодо надання погодження на відчуження майна, на момент укладення договору, належали Міністерству оборони України. Оскільки засновником ДП МОУ «Західвійськбуд» являється Міністерство оборони України, згода на відчуження повинна була надаватися саме ним.

Представник третьої особи-1 на стороні відповідачів в судове засідання 22.05.2015р. з'явився, проти позову заперечив, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю з тих підстав, що строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду (зважаючи на те, що договір було укладено в 2003р.) закінчився ще в 2006р. Крім цього додав, що затверджений начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління бізнес-план на 2003р. з наявною інформацією про продаж об'єктів свідчить про те, що об'єкти, що відчужуються не беруть участі у виробництві цього підприємства, а відтак керівник підприємства діяв у межах діючого законодавства та наданих йому повноважень.

Заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

15.09.2003р. між Філіалом ДП МОУ «Західвійськбуд» - 20 Управління начальника робіт (Продавець) та ТОВ «Західенергокомплект» (Покупець) укладено Договір купівлі-продажу №18 (надалі - Договір) згідно пунктів 1.1 та 1.2 котрого продавець продав, а покупець, як переможець конкурсу, купив будівлю складу, загальною площею 1188,3 кв.м., інв.номер 201074. Майно, що продається розташоване за адресою: с. Малехів, Жовківського району Львівської області, по вул. Л.Українки, 45, позначене на план-схемі розміщення будівель та споруд Філіалу ДП МОУ «Західвійськбуд» - 20 Управління начальника робіт літерою «Б-2» та описане у звіті про експертну оцінку об'єктів нерухомості, що належатьДП МОУ «Західвійськбуд» станом на 30.06.2003р. (Т.1 а.с.20-21).

Відповідно до пунктів 1.4 та 1.5 Договору майно, що є предметом цього Договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи. Продавець гарантує законність набуття права власності на дане майно.

Судом також встановлено, що Рішенням Малехівської сільської ради №4 від 19.09.2002р. «Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна за ДП МОУ «Західвійськбуд» визнано право загальнодержавної власності на майно, яке є предметом оскаржуваного Договору та належить ДП МОУ «Західвійськбуд» на праві повного господарського відання Т.2 а.с.41-42).

Відповідно до п.5 Договору продавець гарантує, що він володіє всіма необхідними правами, пов'язаними з продажем майна і продаж здійснює на підставі ст.36 ЗУ «Про підприємства в Україні», ст.7 ЗУ «Про власність», а також те, що майно на момент укладення цього Договору та акту прийому-передачі не продане, не подароване, не обтяжене суперечками, під забороною та в заставі не перебуває. На нього також не мають претензій треті особи (п.5 Договору).

Згідно п.2.1 Договору продаж майна вчинено за 154440 грн.

Як встановлено судом, укладенню оскаржуваного Договору передувало затвердження 10.02.2003р. Начальником централізованого будівельного управління Міністерства оборони України підполковником Д.В.Ісаєнком Бізнес-плану ДП МОУ «Західвійськбуд» на 2003 рік в якому йшлося про продаж будівлі складу №4 в с. Малехів Жовківського району Львівської області (Т.1 а.с.22-23).

З позовної заяви вбачається, що прокурор просить визнати недійсним Договір №18 від 15.09.2003р., оскільки такий суперечить вимогам ст.ст. 203, 215 ЦК України, так як при вчиненні вказаного правочину продавцем перевищено повноваження, оскільки відчуження майна могло відбутися лише за згодою Міністерства оборони України, як органу, який здійснює управління цим майном, а бізнес-план підприємства не є таким дозволом.

Встановивши наведені обставини справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають до задоволення, з огляду на наступне.

В ч.1 ст.215 та ч.1 ст.203 ЦК України закріплені положення про те, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення норм права, передбачених в цьому Кодексі, інших актах цивільного законодавства.

Разом з тим, оскільки Цивільний кодекс України в редакції від 16.01.2003р. введений в дію з 1 січня 2004 року, а оспорюваний договір укладено 15.09.2003р., норми цього Кодексу не можуть застосовуватися до даних правовідносин.

В пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1999р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», в пункті 10 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999р. № 02-05/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» вказується на те, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Стаття 48 ЦК УРСР, який діяв на час укладення оспорюваного договору, встановлює що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Відповідно до ст. 4 ЗУ «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, а стаття 37 цього Закону передбачає, що майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства.

В Статуті Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (Т.1 а.с.24-28) зазначається, що воно засноване на майні Збройних Сил України, його майно є державною власністю, закріплюється за ним на праві повного господарського відання (пункт 4.2 Статуту) і відчуження засобів виробництва, що є державною власністю здійснюється за погодженням з Органом управління майном у порядку, що встановлюється законодавством (пункт 4.4 Статуту).

Згідно преамбули та пункту 1 Положення «Про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю», затв. наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999р. № 1447 (Положення), в редакції на час укладення оспорюваного договору, Положення визначало, зокрема, порядок відчуження майна шляхом продажу державного майна, закріпленого за державними підприємствами. При цьому зазначало, що відчуження майна - це передача права власності на державне майно, яке перебуває на балансі суб'єктів підприємницької діяльності, іншим юридичним особам шляхом його продажу за грошові кошти.

Пунктом 4 Положення визначено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном, за погодженням з Фондом державного майна або його регіональними відділеннями.

При цьому пункт 6 Положення передбачає передачу до органу управління майном та Фонду державного майна України пакета документів, зокрема, звернення підприємства; техніко-економічне обґрунтування доцільності відчуження майна та використання коштів; акт про оцінку вартості основних засобів, які підлягають відчуженню згідно з даними бухгалтерського обліку - за встановленою формою; акт про інвентаризацію основних засобів, які підлягають відчуженню; акт про технічний стан майна; звіт про оцінку майна (акт оцінки майна) та інші.

Суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази надання Міністерством оборони України дозволу на відчуження державного майна за Договором купівлі-продажу №18 від 15.09.2003р., а тому приходить до висновку, що укладення вказаного Договору суперечило чинному на той час законодавству України.

При цьому, суд відхиляє доводи відповідача-2, що згодою на відчуження будівлі складу загальною площею 1188,3 кв.м. являвся Бізнес-план ДП МОУ «Західвійськбуд», оскільки такий затверджувався Начальником централізованого будівельного управління Міністерства оборони України, якому відповідні повноваження делеговані Наказом Міністра оборони України №212 від 14.07.1999р. «Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу Збройних Сил України» (Т.2 а.с.15).

Так, як вбачається з вказаного Наказу, начальнику централізованого будівельного управління делеговано лише здійснення оперативного функціонального управління державним підприємством, яке створене на базі розформованих будівельних організацій і установ. Повноважень щодо відчуження майна державних підприємств цим наказом йому не делеговано.

Більше того, за своїм правовим характером, бізнес-план підприємства являється документом, що відображає докладне техніко-економічне обгрунтування комерційної діяльності підприємства, яка планується на відповідний період, з обстеженням ринку, капіталовкладеннями, враховуючи фінансові й економічні наслідки цих дій, а не документом в якому безпосередньо погоджуються вчинення передбачених в ньому дій.

Суд відхиляє також покликання відповідача-2 на те, що в пункті 3 "в" Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, зазначено, що дія цього Положення не поширюється на майно Збройних Сил України з наступних підстав.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» (в редакції, яка діяла на момент укладення спірної угоди) військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Відповідач-1 відповідно до положень його Статуту (п.п 2.1., 4.2.) є Державним підприємством Міністерства оборони України, заснованим на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Підприємство відповідача-1 створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України і інших замовників. Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання.

Таким чином, за своєю правовою природою майно відповідача-1 не є майном, на яке поширюється дія норм ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних Силах України». Відповідач-1 не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України, а є державним підприємством, яке здійснює господарську діяльність, передбачену своїм Статутом.

З матеріалів справи вбачається, що 23.05.2015р. відповідачем-2 подано заяву про застосування строків позовної давності (Т.2 а.с.24-25). В своїй заяві відповідач зазначає, що позивачем та прокурором було пропущено строк позовної давності для подання даного позову, оскільки загальний строк позовної давності становить три роки, а оскаржуваний договір було укладено ще 15.09.2003р..

Прокурором в свою чергу, подано клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Зміст клопотання зводиться до того, що прокурор та позивач не знав та не міг знати про наявність порушень при укладенні оскаржуваного Договору, оскільки не являлися сторонами такого. Як стверджує прокурор, відомості про укладення спірного договору та про його неправомірність стали відомі лише з листа Департаменту капітального будівництва МОУ від 13.11.2014р., а тому строк позовної давності слід обраховувати з цієї дати. При цьому, в своєму клопотання прокурор покликається на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові №3-18гс13 від 20.08.2013р., згідно з якою у випадку коли прокурор та позивач не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а про обставини, які стали підставою звернення до суду, прокуратура дізналася лише зі звернення позивача, то початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту коли органи прокуратури дізналися про факт відсутності у представника необхідного обсягу дієздатності.

Розглянувши заяву про застосування строків позовної давності, суд вважає, що вказана заява є обґрунтованою та в позові слід відмовити у зв'язку з пропуском прокурором та позивачем позовної давності. Аргументація, при цьому, наступна.

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Відповідно до статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України, зокрема, відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (розділ 1 глава 5), за винятком положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.

При вирішенні в даній справі питання про застосування строків позовної давності, суд бере до уваги також і обов'язкові, в силу вимог ст. 111-28 ГПК України, правові позиції Верховного Суду України котрі він виклав в постановах за наслідками перегляду рішень судів касаційних інстанцій.

Окрім правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові №3-18гс13 від 20.08.2013р. та зазначеної прокуратурою в клопотанні про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, суд враховує і наступні правові позиції:

1) Правова позиція судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, викладена в постанові №6-152цс14 від 29.10.2014р., зміст котрої зводиться до наступного:

«Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

За змістом норми ст.261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин».

2) Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові №3-21гс15 від 25.03.2015р.:

«Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду».

3) Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові №3-194гс14 від 23.12.2014р.:

«Суд касаційної інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку, що відлік позовної давності починається у 2013 році - з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту відсутності у Білгород-Дністровської райради повноважень щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду».

Крім цього, в пункті 4.1 Постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013р. передбачено, що початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

З огляду на викладені положення законодавства та правові позиції Верховного Суду України, суд зазначає наступне.

Оскаржуваний Договір купівлі-продажу №18 було укладено 15.09.2003р. Враховуючи те, що позивач - Міністерство оборони України стороною цього договору не виступало, об'єктивну можливість довідатися про його існування воно мало не пізніше 20.02.2004 року, коли відповідач-1 подав йому звітність про фінансово-господарську діяльність підприємства за 2003 рік.

В поясненнях від 27.04.2015р. відповідач-1 зазначає про неможливість надати докази подання фінансово-господарської звітності в період 2003-2004р.р. у зв'язку із знищенням документів по яких вийшов термін зберігання (Т.2 а.с. 39-40).

Водночас, суд бере до уваги те, що Постановою Кабінету Міністрів України №419 від 28.02.2000р. затверджено Порядок подання фінансової звітності (надалі - Порядок).

Відповідно до п.1 вказаного Порядку (в редакції станом на 2003-2004 роки) його дія поширюється на всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно із законодавством.

Фінансова звітність подається органам, до сфери управління яких належать підприємства, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, а також згідно із законодавством - іншим органам та користувачам, зокрема органам державної статистики, та щодо використання бюджетних асигнувань, одержаних з державного бюджету, - органам Державного казначейства, а щодо використання асигнувань, одержаних з місцевих бюджетів, - відповідно фінансовим відділам райдержадміністрацій, міськвиконкомів та фінансовим управлінням обласних, Київської і Севастопольської міських держадміністрацій (п.2 Порядку).

Відповідно до п.5 Порядку квартальна фінансова звітність (крім зведеної та консолідованої) подається підприємствами органам, зазначеним у пункті 2, не пізніше 25 числа місяця, що настає за звітним кварталом, а річна - не пізніше 20 лютого наступного за звітним року.

Згідно п.12 Порядку перед складанням річної фінансової звітності обов'язкове проведення інвентаризації активів та зобов'язань підприємства. Проведення інвентаризації також обов'язкове у разі, зокрема, передачі майна державного підприємства в оренду, приватизації майна державного підприємства, перетворення державного підприємства в акціонерне товариство.

Таким чином, суд погоджується з твердженням відповідача-2, що Міністерство оборони України було обізнано із тим, що ДП МОУ «Західвійськбуд» здійснило продаж активів (у тому числі за спірним договором будівлі складу №4 загальною площею 1188,3 кв.м.) не пізніше 20.02.2014р.

Більше того, в матеріалах справи міститься Акт ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ «Західвійськбуд» від 09.06.2008р., складений Західним контрольно-ревізійним управлінням Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України (Т.2 а.с.105-113) на арк. 8 якого зазначено, що на підставі Бізнес-плану ДП МОУ «Західвійськбуд» на 2003р. у військовому містечку №371 с. Малехів Жовківського району Львівської області відчужено 7 об'єктів нерухомості, в тому числі, будівлю складу загальною площею 1183,3 кв.м. (котра виступає предметом оскаржуваного договору). При цьому про наявність окремого дозволу зі сторони Міністерства оборони України на продаж даного майна в Акті ревізії не йшлося, а лише зазначалося, що таким дозволом слугує Бізнес-план ДП МОУ «Західвійськбуд».

Відтак, наявність вказаного Акту ревізії від 09.06.2008р. достеменно свідчить про те, що Міністерство оброни України було обізнано із продажем нерухомого майна за спірним Договором задовго до моменту подання позовної заяви в даній справі (05.03.2015р.). При цьому, суд враховує правову позицію ВСУ викладену в постанові №6-152цс14 від 29.10.2014р. про те, що обізнаність органів особи або інших осіб до повноважень яких належав контроль (в даному випадку Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України) свідчить про обізнаність самої особи (в даному випадку Міністерства оборони України).

Беручи до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові №3-18гс13 від 20.08.2013р. суд зазначає, що Міністерство оборони України дізналося про порушення свого права з моменту коли йому стало відомо про продаж нерухомого майна та наявність оскаржуваного Договору, оскільки враховуючи те, що договір уклало підприємство, яке перебуває в управлінні позивача і на укладення котрого необхідний дозвіл останнього, знаючи, що такого дозволу позивач не надавав, а тому з моменту дізнання про факт продажу майна, позивач був обізнаний із фактом відсутності у директора ДП МОУ «Західвійськбуд» необхідного обсягу дієздатності на такий продаж.

При цьому, суд не вважає Акт ревізії від 09.06.2008р. в якому перевіряючими не було виявлено порушень законодавства при відчуженні в 2003 році об'єктів нерухомого майна, як доказ того, що позивачу не було відомо про факт порушення свого права. Так, неправильна оцінка працівниками позивача документів при проведенні ревізії, неправильне трактування та застосування чинного на той час законодавства України, в силу вимог ст. 68 Конституції України, не звільняє позивача від відповідальності за несвоєчасне звернення за захистом своїх прав до суду.

З огляду на викладене, суд відхиляє, як необґрунтовані доводи позивача, що про порушення своїх прав йому стало відомо лише з моменту подання прокурором позову в даній справі.

Крім цього, не зважаючи на те, що позовна давність повинна обчислюватися від дня, коли про порушення свого права довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор, суд зазначає, що в матеріалах справи є достатньо доказів, які свідчать про пропуск позовної давності самим прокурором.

Так, ще 16.02.2004р. начальник Центрального спеціалізованого будівельного управління, повідомляв Військову прокуратуру Західного регіону України про те, що 10.02.2003р. він на підставі наказу Міністра оборони України № 212 надав дозвіл відповідачу-1 на реалізацію адміністративної будівлі та інших приміщень у м. Львові по вул. Личаківській, 227, що знаходяться на балансі даного підприємства і були закріплені за ним на праві повного господарського відання (Т.2 а.с.17). Він також повідомляв військову прокуратуру Західного регіону України про наявність затвердженого ним 10.02.2003р. бізнес-плану ДП МОУ «Західвійськбуд», який вважався дозволом на реалізацію майна, зазначеного у бізнес-плані і на підставі якого здійснювалась реалізація майна відповідача-1. Відповідно до повідомлення військової прокуратури Західного регіону від 05.03.2004р. № 6/18-с (Т.2 а.с.23) в порушенні кримінальної справи відносно посадових осіб відповідача-1 щодо скоєння ними порушень законодавства при відчуженні вищезгаданих приміщень по вул. Личаківська, 227, у м. Львові 05.03.2004 р. відмовлено за відсутності події злочину.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що Військова прокуратура Західного регіону України станом на 2004р., здійснюючи перевірку законності реалізації майна відповідача-1 по вул. Личаківській 227, у м. Львові, знала про наявність бізнес-плану відповідача-1 на 2003р. та досліджувала його. Військова прокуратура Західного регіону України уже в 2004р. у ході здійсненні вищезгаданої перевірки однозначно могла довідатись про наявність Договору № 18 від 15.09.2003р. та про відсутність згоди Міністерства оборони України і погодження Фонду державного майна України на його укладення, витребувавши у межах своїх повноважень усі господарські договори, укладені відповідачем-1 щодо відчуження об'єктів, зазначених у вищезгаданому бізнес-плані. Відповідно до пояснень прокуратури та акту знищення архівних справ, матеріали цієї перевірки відповідача-1 у 2004р., як і постанова від 05.03.2004р., знищені у зв'язку з закінченням строків зберігання даних документів. Відтак, суд дійшов висновку, що Військова прокуратура Західного регіону України, належно виконуючи покладені на неї повноваження мала об'єктивну можливість довідатись про порушення прав позивача та про осіб, які їх порушили, не пізніше 05.03.2004р.

Крім цього, в матеріалах справи міститься Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи від 25.06.2011р. заступника начальника відділу нагляду за додержанням законів у військових формуваннях військової прокуратури Західного регіону України (Т.2 а.с. 131-135) в якій зазначено, що 11.03.2011р. у військову прокуратуру Західного регіону України надійшли матеріали перевірки Управління СБ України у Львівській області по факту відчуження посадовими особами ДП МОУ «Західвійськбуд» нерухомого майна Міністерства оборони України та земель оборони. Вивченням матеріалів перевірки встановлено, що даним правоохоронним органом повідомляється про можливі зловживання посадовими особами ДП МОУ «Західвійськбуд» під час реалізації у 2003-2005 роках об'єктів нерухомості та відчуження земельних ділянок. У ході проведеної галузевим відділом військової прокуратури Західного регіону України перевірки призначено та проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ «Західвійськбуд». Як вбачається з тексту постанови, досліджувався Бізнес-план ДП МОУ «Західвійськбуд» на 2003 рік.

Відтак, суд дійшов висновку, що Військова прокуратура Західного регіону України, належно виконуючи покладені на неї повноваження повторно мала об'єктивну можливість довідатись про наявність Договору № 18 від 15.09.2003р., про порушення прав позивача та про осіб, які їх порушили, не пізніше 25.06.2011р.

Про те, що прокурору було відомо про укладення оскаржуваного Договору №18 від 15.09.2003р. при проведенні в 2011 році перевірки та ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ «Західвійськбуд» свідчать і наступні факти.

Так, як встановлено судом, за результатами вказаної перевірки, Першим заступником військового прокурора Західного регіону України було подано до господарського суду Львівської області позовну заяву в інтересах Міністерства оборони України до ДП МОУ «Західвійськбуд», ТОВ «Захід-Буд-Сервіс» про визнання недійсним Договору купівлі-продажу нерухомого майна №19 від 15.10.2003р., згідно котрого було відчужено будівлю складу загальною площею 405,9 кв.м., яка знаходиться в с. Малехів по вул. Л.Українки, 45.

За клопотанням відповідача-2, судом оглянуто матеріали справи №5015/1204/12 за зазначеним позовом та встановлено, що при поданні позову у вказаній справі, прокурором до позовної заяви долучено копію Бізнес-плану ДП МОУ «Західвійскбуд» на 2003 рік. Долучена копія бізнес-плану у справі №5015/1204/12, як і копія бізнес-плану, яку долучено прокурором до матеріалів даної справи (Т.1 а.с.22-23) в розділі «Примітки» навпроти об'єктів нерухомого майна, які підлягали до продажу містить рукописні нотатки про номери договорів за якими було відчужено ці об'єкти нерухомості, дату їх укладення, суму коштів за які відчужено майно і особу котрій це майно відчужено.

Зокрема, в пункті 32 Бізнес-плану вказано продати будівлю складу №4 в с. Малехів Жовківського району Львівської області, а в розділі «Примітка» зроблено рукописну нотатку наступного змісту: «Догов. №18; 15.09.03; 154440; Західенергокомплект».

Також, з матеріалів справи вбачається, що листом №227/6/66 від 11.01.2012р., котрий прокуратурою отримано 13.01.2012р. за вх. №329 (Т.1 а.с.19) Департамент капітального будівництва Міністерства оборони України повідомляло, що бізнес-план підприємства не є дозволом про відчуження майна.

Таким чином, з наведеного вбачається, що прокурору достеменно було відомо про укладення оскаржуваного договору та факт протиправності такого більш ніж три роки до моменту подання позову в справі, що розглядається. З огляду на викладене, безпідставним є твердження прокурора, що йому стало відомо про протиправність Договору № 18 від 15.09.2003р. лише з листа №227/б/3584 від 13.11.2014р. (Т.1 а.с.18).

Суд не бере до уваги клопотання прокурора про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності від 28.04.2015р., враховуючи правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові №3-21гс15 від 25.03.2015р., оскільки прокурор не вправі ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. В даному випадку суд зазначає, що протягом розгляду справи, Міністерство оборони України не подавало клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.

Більше того, зміст згаданого клопотання прокурора зводиться не до наявності істотних причин пропуску позовної давності, а про непропущення прокурором позовної давності.

Крім цього, судом не беруться до уваги покликання прокуратури у вказаному клопотанні на п. 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, з огляду на наступне.

Прокуратура та позивач стверджують що у 2003р. їм не було відомо про порушення відповідачами прав та охоронюваних законом інтересів позивача. З огляду на те, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу і він обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановлених статтями 253-255 ЦК України (ст.ст. 256, 260 ЦК України), право на пред'явлення позову не може передувати даті, з якої починається перебіг строку позовної давності. Аналогічні положення закріплювались й у ст. 76 ЦК УРСР, згідно з якою перебіг строку позовної давності починався з дня виникнення права на позов. Право на позов виникало з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Як зазначено у поясненнях прокуратури та позивача, у 2003 р. вони не знали і не могли знати про порушення прав позивача у справі внаслідок укладення Договору №18 від 15.09.2003р. Судом встановлено, що про порушення Договором №18 прав позивача йому та прокуратурі не могло бути відомо до 1 січня 2004 р. Відтак, право на пред'явлення позову до цієї дати не виникло.

З огляду на викладене, враховуючи, що прокуратурою знищено матеріали перевірки, яка проводилась у 2004р., за закінченням термінів зберігання документів та відповідачем-1 теж знищено ряд доказів, які б надавали суду можливість достеменно встановити факт обізнаності позивача та прокуратури з оскаржуваним договором та протиправністю такого договору ще в 2004 році, беручи до уваги те, що збережені та наявні в матеріалах справи докази достеменно вказують на факт обізнаності позивача із оскаржуваним Договором та його протиправністю ще 09.06.2008р., а прокурора - не пізніше 13.01.2012р., відтак суд вважає заяву відповідача-2 про застосування позовної давності в даній справі, в якій позов подано 05.03.2015р. обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню. Адже введення позовної давності зумовлюється вимогами стабільності в цивільному обігу, оскільки не можна залишати в невизначеному стані фактично сформовані обставини, зокрема між відповідачами у справі, без будь-якого обмеження у часі. Введення позовної давності також зумовлене тим, що із її закінченням доказування суттєво ускладнюється, документи можуть зникнути, що мало місце у даній справі.

Відповідно до ст. 49 ГПК України судовий збір за вимогами про визнання недійсним Договору №18 та застосування наслідків недійсності вказаного договору у розмірі 4306,80 грн. підлягає стягненню з позивача в дохід Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 2, 4-3, 27, 29, 33, 34, 43, 49, 82-85, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В позові відмовити повністю.

2. Стягнути з Міністерства оборони України (03168, м. Київ, пр. Повітрофлотський, 6; код ЄДРПОУ 00034022) в дохід державного бюджету України 4306,80 грн. судового збору.

3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили відповідно до ст. 116 ГПК України.

4. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 85 ГПК України та може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст.ст. 91-93 ГПК України.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст рішення складено та підписано 27.05.2015 р.

Суддя Крупник Р.В.