Ухвала суду № 44406001, 20.05.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 У Х В А Л А

про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання

стосовно внесення до Конституційного Суду України

подання щодо конституційності закону

20 травня 2015 року м. Київ № 826/7019/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Скочок Т.О., суддів Добрівської Н.А., Кармазіна О.А., при секретарі судового засідання Новик В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, клопотання щодо звернення в порядку ч. 5 ст. 9 КАС України до Верховного Суду України у зв'язку з розглядом адміністративної справиза позовом ОСОБА_1 до Міністерства доходів і зборів України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, -В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Міністерства доходів і зборів України, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України «Про звільнення ОСОБА_1.» від 16.03.2015 року № 177-о;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління Міндоходів в АР Крим;

- допустити негайне виконання постанови у порядку статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України.

В обґрунтування поданого позову ОСОБА_1 зазначає, що починаючи з 10.08.1997 року він проходив державну службу в податкових органах України. При цьому, наказом Міністерства доходів і зборів України від 04.06.2013 року № 954-о позивач у порядку переведення був призначений на посаду начальника Голови управління Міндоходів в АР Крим. 16 березня 2015 року Міністерством доходів і зборів України в особі Голови комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів ОСОБА_2 щодо позивача прийнятий Наказ № 177-о «Про звільнення ОСОБА_1.» з займаної посади з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», а саме: відповідно до норм п. 72 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, ч. 3 ст. 4 Закону України «Про очищення влади». На переконання позивача зазначений Наказ від 16.03.2015 року № 177-о прийнятий всупереч нормам Конституції України, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 року), суперечить меті, що визначена Законом України «Про очищення влади», проміжному висновку Венеціанської комісії від 16.12.2014 року № 788/2014, який був ухвалений за результатами проведення експертизи Закону України «Про очищення влади» на 101-ій пленарній сесії, та іншим нормам міжнародного права.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.04.2015 року було відкрито провадження в адміністративній справі, закінчено підготовче провадження та призначено дану справу до судового розгляду в судовому засіданні.

20 травня 2015 року через канцелярію суду від представника позивача надійшло клопотання від 20.05.2015 року про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення подання до Конституційного суду України щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» (а саме: ч. 3 ст. 4 Закону України «Про очищення влади» положенням ст. 8, ст. 21, ч. 2 і 3 ст. 22, ч. 2 і 3 ст. 24, ч. 1 ст. 38, ч. 1 ст. 43, ст. 58, ч. 2 ст. 61, ст. 62, ч. 1 ст. 64 Конституції України), яке представник просив розглядати за його відсутності.

Позивач звертає увагу на те, що відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

В силу приписів норм ч. 3 ст. 4 цього Закону неподання заяви у строк, передбачений частиною другою цієї статті, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону.

Подання заяви, у якій особа повідомляє про те, що до неї застосовується заборона, зазначена у частині третій або четвертій статті 1 цього Закону, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після подання такої заяви та застосування до неї відповідної заборони.

При цьому згідно з п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

З контексту наведеної норми ч. 3 ст. 4 Закону слідує, що особа має подати власноруч написану заяву, в якій повинна повідомити, чи обіймала у період президентства ОСОБА_3 посаду, щодо якої застосовуються заборони, передбачені Законом. А це в свою чергу є передумовою для автоматичного звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після подання такої заяви та застосування до неї відповідної заборони, - без надання жодної судової оцінки службовій діяльності такої особи та до проведення самої люстраційної перевірки. Вказане вже само по собі виключає об'єктивність перевірки, її сенс та мету, що переслідується Законом України «Про очищення влади».

Позивач зазначає про порушення його конституційних прав і свобод у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу від 16.03.2015 року № 177-о, який ґрунтується безпосередньо на ч. 3 ст. 4 Закону України «Про очищення влади».

Так, позивач акцентує увагу, що у відповідності до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.Конституція України має найвищу юридичну силу.

Згідно ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Нормами ст. 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Посилаючись на наведені положення Конституції України та Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2005 від 22.09.2005 року позивач наголошує на тому, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

Разом з тим, оспорюваним наказом Міністерства доходів і зборів України про звільнення ОСОБА_1, який ґрунтується на нормах Закону України «Про очищення влади», були обмежені численні права і свободи позивача, що закріплені в Основному Законі України, а тому останній прийнятий всупереч ст. 8 Конституції України.

Так, позивач зазначає, що відповідно до положень ст. 21 та ч. 1, ч. 2 ст. 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

На думку позивача, вказані положення Конституції України не були враховані при прийняття оскаржуваного рішення відповідача, оскільки у зв'язку із його прийняттям обсяг прав позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України.

Також позивач вказує невідповідність рішення про звільнення ОСОБА_1 нормам ч. 2 ст. 38 Конституції України, згідно якої громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування, та нормам ч. 1 ст. 43 Конституції України, - де закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням ч. 3 ст. 4 Закону «Про очищення влади», на думку позивача, безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки ОСОБА_1 було незаконно позбавлено роботи на певній посаді.

Крім того, відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У зв'язку з наведеним позивач зазначає, що протягом період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року факт перебування на державній службі та просування по ній, обіймання керуючих посад не визнавалось правопорушенням.

Продовжуючи, позивач наголошує, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Ця норма Основного закону виключає можливість колективної відповідальності, тобто вчинення екс-Президентом України незаконних дій не може бути підставою для застосування до Позивача люстраційних заходів та призначення люстраційної перевірки.

Аналогічно нормою ст. 3 Закону України «Про державну службу» передбачається, що державна служба грунтується на такому принципі, як персональна відповідальність за виконання службових обов'язків.

Однак, звільнивши 16 березня 2015 року позивача із займаної посади, відповідач, таким чином, всупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону. А тому зазначене, на думку позивача, суперечить конституційним засадам щодо індивідуальної відповідальності особи.

В контексті наведеного позивач зазначає, що відповідно до положень ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

За таких обставин, як зазначає позивач, його було звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Натомість його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.

Таким чином, протиправність рішення відповідача обґрунтовується позивачем тим, що воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені ст.ст. 21, 24, 58, 61 і 62 Основного Закону України.

В тексті поданої позовної заяви в обґрунтування своєї правової позиції, позивач також посилається на положення ст. 6, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 року до цієї Конвенції, які на думку позивача були порушені у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Позивач також звертає увагу на положення резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 «Про заходи з подолання наслідків минулих комуністичних тоталітарних режимів» (1996 року) та проміжні висновки Венеціанської комісії від 16.12.2014 року № 788/2014, який був ухвалений за результатами проведення експертизи Закону України «Про очищення влади» на 101-ій пленарній сесії. Зокрема, Венеціанська комісія визнала невідповідність даного Закону встановленим міжнародним стандартам та необхідність перегляду його положень, та зробила акцент на необхідності персоніфікації та індивідуальності застосування люстраційних заходів через рішення суду, що встановлює винуватість певної особи.

Відповідно до частини п'ятої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Дослідивши зміст позовної заяви, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті доводів позивача окремі положення Закону України "Про очищення влади" наведеним положенням Конституції України та, відповідно, з метою з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону, які відповідають Конституції України, а також з метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України.

Керуючись п. 5 ст. 9, ст. 160, ст. 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В:

1. Звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682-VII положенням Конституції України, а саме:

- частини третьої статті 4 Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини другої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, статті 63, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

2. Копію ухвали направити сторонам та Верховному Суду України (разом із копією позовної заяви).

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: Т.О. Скочок

Судді: Н.А. Добрівська

О.А.Кармазін