Рішення № 44397323, 21.05.2015, Криворізький районний суд Дніпропетровської області

Справа № 177/3351/14-ц

Провадження № 2/177/185/15

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

21 травня 2015 року

Криворізький районний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді Приміч Г. І.

за участі: секретаря Ференц Я. З.,

представника позивача ТОВ «МІК» - ОСОБА_1

представника відповідача ПАТ «Державний експортно-імпортний

банк України» - ОСОБА_2

відповідача - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «МІК» до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», ОСОБА_4 про визнання договору поруки та додаткових угод недійсними, нікчемними, фіктивними та такими, що порушують публічний порядок, -

В С Т А Н О В И В:

18.11.2014 року представник позивача ТОВ «МІК» – ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом.

В обґрунтування позовних вимог, які він підтримав і в ході судового розгляду, вказував на те, що 12.05.2014 року він приступив до виконання обов’язків директора ТОВ «МІК». До цього директором зазначеного товариства була ОСОБА_4

02.02.2011 року ТОВ «МІК» для виконання своїх господарських планів уклало Генеральну угоду № 5711 N1 від 02.02.2011 року та додаткові угоди про виділення кредитів на загальну суму 23 500 000,00 грн. На даний час ТОВ «МІК» стало об’єктом рейдерських атак та має проблеми фінансового характеру, що полягають у гострій нестачі коштів для поповнення обігових фондів та основних фондів. Заборгованість з виплати заробітної плати складає 1 млн.грн., заборгованість перед кредиторами-постачальниками сировини – 5 млн. грн., для завершення будівництва необхідно 3 млн. грн. Вказує на необхідність розірвання вищезазначених кредитних угод з АТ «Укрексімбанк» з подальшим укладенням нових угод з порядними банками-кредиторами. Ним проведена робота по пошуку банків-поручителів, які мають достатні фінансові запаси і мають інтерес для інвестування в ТОВ «МІК», однак перешкодою для реалізації цих намірів виступають: договір поруки № 5711Р1 від 02.02.2011 року, додатковий договір № 5711Р1-1 від 23.06.2011 року, додатковий договір № 5711Р1-2 від 09.11.2011 року, які на думку представника позивача, є фіктивними, нікчемними та такими, що порушують публічний порядок.

Так, порушення публічного порядку виразилося у їх спрямуванні на порушення прав ТОВ «МІК» та направленні на незаконне заволодіння майном ТОВ «МІК». Те, що ОСОБА_4 одночасно підписала спірні правочини і від поручителя, і від позичальника, свідчить про грубе порушення статей 227, 238 ЦК України.

У підтвердження фіктивності спірних правочинів вказує на те, що їх було вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами, оскільки у ОСОБА_4 немає і ніколи не було достатньої суми грошових коштів, аби виконати зобов'язання ТОВ «МІК» перед ПАТ «Укрексімбанк». Таким чином, АТ «Укрексімбанк» свідомо йшов на укладення фіктивного правочину, оскільки він не отримав від поручителя ОСОБА_4 доказів її платоспроможності на всю суму поруки. У зв’язку з вищевикладеним, просив суд визнати договір поруки № 5711Р1 від 02.02.2011 року, додатковий договір № 5711Р1-1 від 23.06.2011 року, додатковий договір № 5711Р1-2 від 09.11.2011 року недійсними, нікчемними, фіктивними та такими, що порушують публічний порядок.

Представник відповідача - Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» - ОСОБА_2 (а.с.45) в судовому засіданні проти позовних вимог заперечував в повному обсязі, просив відмовити в їх задоволенні. В обґрунтування своїх заперечень вказував на те, що 02.02.2011 року між ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» та ТОВ «МІК» було укладено кредитну Генеральну угоду № 5711 N1 від 02.02.2011 року зі змінами та доповненнями (далі - Генеральна угода) з лімітом заборгованості 23 500 000,00 гривень, терміном дії до 25.12.2015 року.

В забезпечення зобов'язань за цією Генеральною угодою між АТ «Укрексімбанк» та фізичною особою - ОСОБА_4 був укладений договір поруки №5711Р1 від 02.02.2011 року, згідно якого ОСОБА_4 зобов'язалася перед банком у випадку невиконання (неналежного виконання) позивачем по справі - ТОВ «МІК» своїх зобов’язань за кредитними договорами, укладеними в рамках Генеральної угоди, погасити без будь-яких заперечень кредит у розмірі несплачених зобов’язань, сплатити проценти та інші платежі, передбачені цим кредитним договором.

У зв'язку з невиконанням ТОВ «МІК» своїх кредитних зобов’язань, утворилась кредитна заборгованість, яку наразі банк намагається стягнути в судовому порядку солідарно з ТОВ «МІК» та його поручителя - ОСОБА_4 Подання позичальником - ТОВ «МІК» даного позову АТ «Укрексімбанк» розцінює як спробу затягнути чи унеможливити повернення кредитної заборгованості державному банку, 100 % акцій якого належать державі. Вказував на те, що підписання договору поруки №5711Р1 від 02.02.2011 року між АТ «Укрексімбанк» та поручителем ОСОБА_4 як фізичною особою ніяким чином не порушує норм чинного цивільного законодавства, а на твердження позивача щодо обов’язку банку отримати від поручителя доказів платоспроможності на суму поруки послався на відсутність визначення для банку такого обов’язку чинним законодавством, у зв’язку з чим, просив суд відмовити позивачу в задоволенні позову в повному обсязі. Також просив суд застосувати строк позовної давності.

Відповідач ОСОБА_4 в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі, не заперечувала проти їх задоволення. Визнала, що укладаючи з банком спірний договір поруки, допустила помилку і недбальство, оскільки не мала права його підписувати і за поручителя, і за позичальника. Підписуючи його від себе як від поручителя - фізичної особи вона не розуміла наслідків його укладення, а своїм підписом у договорі всього лише засвідчила свою чесність перед банком, оскільки на момент укладення вказаного договору була неплатоспроможною відповідати за кредитними зобов’язаннями ТОВ «МІК».

Суд, заслухавши доводи сторін (їх представників), дослідивши письмові докази, вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 02.02.2011 року між Публічним акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» (АТ «Укрексімбанк») (далі, - Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «МІК», в особі директора - ОСОБА_4 (далі, - Позичальник) було укладено Генеральну угоду № 5711 N1 від 02.02.2011 року (далі, - Генеральна угода) (а.с. 95-104).

За умовами Генеральної угоди Банк встановив Позичальнику кредитний ліміт заборгованості у розмірі 15 645 000,00 грн., який 23.06.2011 року було збільшено до 20 500 000,00 грн., а 09.11.2011 року – до 23 500 000,00 грн. на підставі додаткових договорів № 5711N1-1 від 23.06.2011 року та № 5711N1-3 від 09.11.2011 року відповідно (а.с.106-107, 111).

В забезпечення зобов'язань за цією Генеральною угодою між ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» як кредитором, ТОВ «МІК» в особі директора - ОСОБА_4 як позичальником та фізичною особою - ОСОБА_4 як поручителем був укладений Договір поруки №5711Р1 від 02.02.2011 року, згідно п.п. 3.1., 4.4.1. якого поручитель ОСОБА_4 зобов'язалася перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов’язання (а.с. 7-8), що узгоджується з положеннями ч.1 ст. 553 ЦК України.

У відповідності до змін, які вносилися до Генеральної угоди в частині збільшення кредитного ліміту, до спірного договору поруки також вносилися відповідні зміни шляхом укладення додаткових договорів за № 5711Р1-1 від 23.06.2011 року та № 5711Р1-2 від 09.11.2011 року (а.с.9, 89).

Згоду на укладення зазначених вище правочинів (у тому числі і з їхніми умовами) сторони виразили своїми підписами в них.

Згідно статті 6 спірного Договору поруки цей договір відбиває повне розуміння його Сторонами предмету договору чи інших питань, що містяться у договорі, а тому будь-які твердження поручителя ОСОБА_4 з приводу нерозуміння нею умов чи правових наслідків укладення спірних правочинів, допущення помилки при їх укладенні та підписанні в результаті її власного недбальства, у поєднанні з повним визнанням нею позову, суд розцінює як намагання ОСОБА_4 уникнути відповідальності за спірними правочинами.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, в силу якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою та п'ятою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз’яснено, що відповідно до ст. ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно п. 20 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачається можливість визнання договору поруки недійсним за позовом позичальника, якщо буде доведено, що він звужує його права чи розширює обов'язки, зокрема, передбачає оплату послуг поручителя боржником відповідно до вимог статті 558 ЦК, чи доведено зловмисну домовленість кредитора з поручителем тощо.

З вищевикладеного слідує, що позичальник може звернутися до суду з позовом про визнання договору поруки недійсним у випадку, коли він порушує, звужує його права чи розширює обов'язки.

Доводи ОСОБА_1 щодо порушення спірними правочинами публічного порядку, суд оцінює критично та не приймає до уваги з огляду на таке.

За змістом ст. 228 ЦК України під правочином, що порушує публічний порядок, вважається такий правочин, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

В ході судового розгляду представником позивача не доведено наявність у спірних правочинах ознак, характерних для правочину, що порушує публічний порядок, зокрема, що вони були спрямовані на незаконне заволодіння майном ТОВ «МІК», тому у суду відсутні підстави вважати їх такими, що порушують публічний порядок, а відповідно і законні підстави для визнання їх нікчемними.

Крім того, суд визнає неспроможними твердження ОСОБА_1 щодо того, що ОСОБА_4 не мала право підписувати спірні правочини від себе особисто як від поручителя та від імені ТОВ «МІК», директором якого на той час вона була, як від позичальника, оскільки такої заборони чинне законодавство не встановлює.

Враховуючи те, що поручителем за Договором поруки № 5711Р1 від 02.02.2011 року та додатковими договорами № 5711Р1-1 від 23.06.2011 року та № 5711Р1-2 від 09.11.2011 року ОСОБА_4 виступає як фізична особа, тому положення статей 227 та 238 ЦК України, якими регулюється порядок та правові наслідки вчинення правочину юридичною особою (її представником), та на які посилається представник позивача як на підтвердження своїх вимог, до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.

Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Ненадання стороною відповідних доказів, сприяє прийманню цією стороною на себе ризику несприятливих наслідків, які можуть виникнути через їх ненадання.

Що стосується тверджень ОСОБА_1 щодо фіктивності спірних правочинів з підстав їх вчинення без наміру створення правових наслідків, зважаючи на те, що у ОСОБА_4 немає й ніколи не було значних грошових коштів аби поручитися перед банком за зобов’язаннями ТОВ «МІК», та нехтування банком обов’язку перевірки платоспроможності поручителя перед укладенням спірних правочинів, чим ввів ОСОБА_4 в оману, також не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до ч. 6 ст. 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

Як видно, даний закон визначає обов’язок банку щодо перевірки платоспроможності позичальників, а не поручителів, чим спростовує відповідні доводи представника позивача.

Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним.

Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину, якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.

З огляду на те, що матеріали справи не містять жодних доказів того, що сторони спірного договору поруки не мали наміру створення правових наслідків, навпаки, з пояснень представника кредитора - ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» слідує, що зазначений правочин укладався з наміром його подальшого виконання, його не можна вважати фіктивним.

Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно з постановою Пленуму ВСУ №9 від 6.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, факт обману, якщо такий дійсно мав місце, повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, тобто сама ОСОБА_4 як поручитель, проте зазначене питання ОСОБА_4 не ініціюється.

Підсумовуючи викладене, суд приходить до переконання, що представник позивача - ОСОБА_1 належним чином не довів, що Договір поруки №5711Р1 від 02.02.2011 року та додаткові договори № 5711Р1-1 від 23.06.2011 року та № 5711Р1-2 від 09.11.2011 року порушують (звужують) права чи розширюють обов'язки позивача - ТОВ «МІК», а відтак у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Що стосується заяви представника ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» - ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності, суд приходить до наступних висновків.

Статтею 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частин 4, 5 статті 267 цього ж Кодексу сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як роз’яснив Верховний Суд України у пункті 11 постанови від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільні справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Оскільки судом встановлено недоведеність позову, що є самостійною підставою для відмови у позові, тому розгляд питання щодо спливу позовної давності, про застосування якої заявлено представником ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» - ОСОБА_2, є недоцільним.

У зв’язку з повною відмовою в задоволенні позову не підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача і сплачений останнім судовий збір (ст. 88 ЦПК України).

Керуючись ст.ст. 3, 11, 203, 509, 525, 526, 553, 554, 558, 611, 1048, 1049, 1050, 1054 ЦК України, Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів», що виникають із кредитних правовідносин», ст.ст. 10, 11, 60, 208 ч.1 п. 2, 213, 215, 218 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «МІК» до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», ОСОБА_4 про визнання договору поруки та додаткових угод недійсними, нікчемними, фіктивними та такими, що порушують публічний порядок, – відмовити.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Дніпропетровської області протягом 10 днів з дня його проголошення.

Суддя: