Рішення № 44359793, 26.05.2015, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 0809/6724/2012

Справа № 22-ц/778/3184/15 Головуючий у 1-й інстанції: Мєркулова Л.О.

Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2015 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

Головуючого: Савченко О.В.,

суддів: Пільщик Л.В.,

Кочеткової І.В.,

При секретарі: Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа приватний нотаріус Горлова Ю.М. про визнання договору дарування недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у реалізації права володіння, користування, розпоряджання, відшкодування шкоди,

за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2015 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2012 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вищевказаним позовом, який в ході розгляду справи неодноразово доповнювала і уточнювала. Зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_6, після смерті якої залишилася спадщина - 9/25 часток домоволодіння АДРЕСА_2, яку вона прийняла за законом, подавши у нотаріальну контору відповідну заяву. Проте оформити спадщину вона не змогла, оскільки, як з'ясувалося пізніше, ще 12 серпня 2012 року мати подарувала належну їй частку домоволодіння сторонній особі - ОСОБА_4 Посилаючись на те, що в останні роки свого життя мати перебувала у депресивному стані, у 2011 році перенесла черепно-мозкову травму, наслідком якої став розлад психіки, тривалий час тяжко хворіла на цукровий діабет і рак нирки, тобто перебувала у такому стані, що не могла розуміти значення своїх дій і керувати ними, просила, остаточно уточнивши позовні вимоги, на підставі ст.225 ЦК України визнати договір дарування нерухомості недійсним і скасувати його державну реєстрацію.

Заперечуючи проти позову, у грудні 2012 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом, в якому зазначала, що 12 серпня 2012 року її сусідка ОСОБА_6 подарувала належну їй частку домоволодіння, оскільки з єдиною дочкою у останньої були погані стосунки, а вона надавала їй постійну допомогу по господарству і доглядала до смерті, а потім поховала за власні кошти. Посилаючись на те, що з листопада 2012 року донька покійної ОСОБА_3 самоуправно вселилася в спірний будинок, просила на підставі ст.ст. 386, 391 ЦК України усунути перешкоди в реалізації права володіння, користування, розпорядження спірною нерухомістю, зобов'язати відповідача негайно звільнити її. У вересні 2013 року ОСОБА_4 доповнила зустрічний позов і просила на підставі ст.1166 ЦК України стягнути з ОСОБА_3 3 829, 35 грн. на відшкодування майнової шкоди у вигляді понесених нею витрати зі сплати послуг з водо- , газо- і енергопостачання спірного будинку за період незаконного проживання останньої в ньому з листопада 2012 по червень 2013 року (том1:а.с.189-191).

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 березня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено. Визнаний недійсним договір дарування 9/25 часток домоволодіння АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 15 серпня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького нотаріального округу Горловою Ю.М. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на 9/25 часток вказаного домоволодіння. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою цього ж суду від 8 квітня 2015 року виправлено описку у тексті судового рішення і зазначено датою його ухвалення 26 березня 2015 року.

В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення нового ОСОБА_4 посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Апелянт зазначає, що ОСОБА_6 ніколи не страждала на психічний розлад, на обліку у лікаря-психіатра не перебувала. Ініціатором укладання договору дарування будинку була ОСОБА_6, з якою вони товаришували більше 30 років, разом працювали і проживали по сусідству. Останні роки свого життя у ОСОБА_6 погіршилися стосунки з донькою, яка навіть не привітала її з 70-річним ювілеєм, після чого та вирішила подарувати свою нерухомість їй. У справі відсутні будь-які докази, які б достовірно свідчили про те, що на момент дарування будинку померла не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, а тому суд, на думку апелянта, безпідставно визнав договір дарування недійсним. Апелянт просить відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 і задовольнити зустрічний позов, усунути їй перешкоди у користуванні спірним будинком, виселити з нього ОСОБА_3, вселити її в будинок, стягнути з ОСОБА_3 на її користь 17 129, 35 грн. матеріальних збитків.

ОСОБА_3 проти апеляційної скарги заперечує, вважає рішення суду першої інстанції законним і справедливим, а доводи апеляційної скарги -безпідставним.

Третя особа у справі приватний нотаріус Горлова Ю.М. 06 травня 2015 року подала заяву про приєднання до апеляційної скарги, просить рішення суду першої інстанції скасувати, оскільки на час вчинення договору дарування ОСОБА_6 добре усвідомлювала значення своїх дій і могла керувати ними.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення сторін і їх представників, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню у зв'язку із наступним.

На підставі п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, або змінити рішення.

Відповідно ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Згідно ч. 2 ст. 314 ЦПК України апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування судового рішення і ухвалення нового або зміни рішення.

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 3 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

За змістом ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення не відповідає таким вимогам, а тому з ним не можна погодитися.

Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6, 1942 року народження, спадкоємцем після смерті якої являється її дочка ОСОБА_3 (том1: а.с.10,11).

15 серпня 2012 року ОСОБА_6 уклала з ОСОБА_4 договір дарування 9/25 часток домоволодіння АДРЕСА_2 (том1: а.с.12-14).

Відповідно до довідки Обласної клінічної психіатричної лікарні ОСОБА_6 на диспансерному обліку не перебувала, за медичною допомогою не зверталася (том1: а.с.153).

За даними медичної картки амбулаторного хворого ОСОБА_6 перебувала на диспансерному обліку у поліклінічному відділенні Центральної клінічної лікарні №4 Заводського району м.Запоріжжя з приводу цукрового діабету тип 2, середнього ступеню тяжкості, ожиріння - з 17.11.2011 року; гіпертонічної хвороби П ст., ризик 4, ішемічної хвороби серця, кардіосклерозу СН-1 ст., ФК 1 ст. - з 24.11.2011 року, незрілої катаракти правого ока - з 16.12.2011 року (том1: а.с. 172).

У 2011 році ОСОБА_6 проходила лікування у терапевтичному відділенні лікарні з 5 по 24 січня з діагнозом ХОЗЛ П, фаза загострення, емфізема, пневмосклероз, ішемічна хвороба серця, дифузний кардіосклероз, гіпертонічна хвороба Ш ст., аневризма, гіпертрофія лівого шлунку, мішковидна аневризма аорти в області печінкових артерій, цукровий діабет, хронічна хвороба нирок, нефротичний синдром, залізодефіцитна анемія 1ст. (том1: а.с.106).

З 22 травня по 20 червня 2011року ОСОБА_6 перебувала на лікуванні в Міській клінічній лікарні екстремальної і швидкої медичної допомоги в нейрохірургічному відділенні з приводу черепно-мозкової травми, забиття головного мозку 1-2 ст., субарахноідального крововиливу, забиття м'яких тканин голови. Виписалася в стабільному стані під нагляд невропатолога.

З 15 червня по 26 червня 2011 року ОСОБА_6 лікувалася в неврологічному відділенні ЦКЛ №4 з приводу наслідків черепно-мозкової травми (том 1: а.с.107).

З 1 листопада 2012 року ОСОБА_6 лікувалася в терапевтичному відділенні ЦКЛ №4, де померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Відповідно до протоколу патологоанатомічного дослідження №51 від 08.11.2012 р. ОСОБА_6 померла від перехідно-кліткового раку правої нирки з метастазами в регіональні лімфовузли, печінку, головний мозок. Емболічний ішемічний інфаркт тім'яно-скроняної області правої півкулі (том1:а.с.108).

Задовольняючи позов про визнання договору дарування частки домоволодіння недійсним з підстав, передбачених ст.225 ЦК України, суд першої інстанції виходив з того, що волевиявлення дарувальника не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.

Натомість такий висновок суду зроблено без належного аналізу зібраних у справі доказів.

Зокрема, суд послався на показання свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, які пояснювали, що між позивачем ОСОБА_3 і її покійною матір'ю ОСОБА_6 були гарні стосунки, остання ніколи не згадувала про те, що подарувала свій будинок ОСОБА_4 Незадовго до своєї смерті ОСОБА_6 поводилася дивно, проявляла безпричинну агресію, плутала імена сусідів, їх стать, брутально лаялась або голосно співала.

Доказом неспроможності дарувальника розуміти значення своїх дій і керувати ними в момент вчинення правочину, на думку суду першої інстанції, являється виписний епікриз №8574 Комунальної установи « Міська клінічна лікарня екстреної та швидкої медичної допомоги м.Запоріжжя» про проходження ОСОБА_6 з 22.05.11 р. по 20.06.2011р. стаціонарного лікування з приводу забиття головного мозку 2 ступеня., закритого перелому потиличної кістки зліва, субарахноідального крововиливу; довідка центральної клінічної лікарні №4 Заводського району міста Запоріжжя від 05.06.2013 року №300/01-16 про стан здоров'я ОСОБА_6 і перебування її на диспансерному обліку з 2011 року з приводу цукрового діабету, гіпертонічної хвороби серця, хронічного захворювання легенів і нирок, проходження стаціонарного курсу лікування у 2011 році: з 5 по 24 січня і з 15 червня по 26 червня, а також з 1 по ІНФОРМАЦІЯ_1 (том1: а.с.105-108, 172).

Проте в жодному із вказаних медичних документів не йдеться про розлад в психічній діяльності ОСОБА_6 на час вчинення оспорюваного правочину.

Разом з тим, за висновком первинної посмертної судово-психіатричної експертизи від 25 червня 2013 року № 388 ( том1: а.с. 175-182), ОСОБА_6, 1942 р.н. під час укладання довіреності від 22 травня 2012 року і посвідчення договору дарування від 15 серпня 2012 року виявляла ознаки органічного враження головного мозку (церебральний атеросклероз, гіпертонічна хвороба, сахарний діабет, черепно-мозкова травма в 2011 р., дисциркулярна енцефалопатія) без психічних розладів. ОСОБА_13 станом на 22 травня і 15 серпня 2012 року могла розуміти значення своїх дій і керувати ними.

Допитана судом першої інстанції експерт лікар-психіатр ОСОБА_14 підтримала висновки вказаної експертизи, не заперечуючи впливу онкологічного захворювання ОСОБА_6 на її психічний стан. Проте, як пояснювала експерт, жодних об'єктивних даних про абсолютну неспроможність хворої усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними під час укладання спірного договору медичні документи, які були надані в розпорядження експертів, не містили. Наявність онкологічного захворювання нирки і враження метастазами внутрішніх органів у хворої був виявлений тільки за результатами патологоанатомічного розтину.

Висновок посмертної судової психіатричної експертизи і пояснення експерта лікаря-психіатра ОСОБА_14 об'єктивно підтверджуються письмовими запереченнями (том1: а.с.72-73) і поясненнями приватного нотаріуса Горлової Ю.М., яка послідовно свідчила у суді, що двічі спілкувалася з ОСОБА_6, яка у травні 2012 і серпні 2012 року, особисто приїздила до нотаріальної контори, де оформила довіреність на укладання договору дарування будинку, а потім - договір дарування спірного будинку. Нотаріус роз'яснила ОСОБА_6 всі правові наслідки договору дарування, дарувальник добре усвідомлювала значення своїх дій, наполягала на укладанні саме такого договору як заохочення за турботу та піклування про неї з боку ОСОБА_4 Під час перебування ОСОБА_6 в нотаріальній конторі в її поведінці та в діях не було ознак невмотивованості, неадекватності та не контрольованості.

Пояснення приватного нотаріуса узгоджуються з поясненнями свідків ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_1, ОСОБА_17, ОСОБА_18 - близьких друзів і сусідів померлої, які свідчили у суді першої інстанції про стан здоров'я ОСОБА_6 протягом останніх років її життя, її стосунки з рідною донькою і сусідами, тощо.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, а згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином, відсутність в особи на момент вчинення правочину необхідного обсягу цивільної дієздатності є підставою для недійсності такого правочину.

Згідно зі ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

За змістом зазначеної норми для визнання правочину недійсним необхідно достовірне встановлення факту, що особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

Відповідно до роз'яснень, наданих у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справа про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішується з врахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК України.

Згідно з постановою Верховного суду України від 29 лютого 2012 року № 6-9цс12, яка є обов'язковою для судів, висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров'я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

З вищевказаного висновку судово-психіатричної експертизи, який узгоджується з поясненнями приватного нотаріуса, медичними довідками, вбачається, що експертами наданий категоричний висновок про те, що ОСОБА_13 під час укладення спірного договору розуміла значення своїх дій та керувала ними.

Суд першої інстанції у порушення вимог ст. 212 ЦПК не зазначив у рішенні переконливих доводів, за якими він не прийняв до уваги висновок судової-психіатричної експертизи, який є категоричним, та не навів у рішенні відповідні мотиви, не вказав, за яких підстав він надав перевагу поясненням свідків, які не являються спеціалістами в галузі психіатрії і жодний із яких не зміг дати чітких пояснень стосовно психічного стану дарувальника на момент укладання правочину.

Натомість підставою для визнання правочину недійсним по ст. 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не можуть покладатися пояснення свідків, які ґрунтуються на припущеннях.

За ст. 10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналогічним чином питання обов'язків доказування і подання доказів регулює ст. 60 ЦПК, за якою кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зібрані у справі докази не містять об'єктивних даних про абсолютну неспроможність дарувальника у момент підписання нею договору дарування розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише наявні припущення позивача і деяких свідків про депресію і ознаки психічного розладу у спадкодавця - голосне співання пісень, брутальна лайка, плутання пори року тощо, що саме по собі не є підставою для визнання укладеного в такому стані договору дарування недійсним з підстав, передбачених ч. 1 ст. 225 ЦК України.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про обґрунтованість позову ОСОБА_3 і безпідставність зустрічного позову.

За правилами ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтями 317, 321 ЦК України та ст. 41 Конституції України передбачено, що права володіння, користування та розпорядження своїм майном належить власнику.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно вимог ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Всупереч вимогам статей 10,60,212,213 ЦПК України суд першої інстанції на зазначені положення закону уваги не звернув та не врахував, що відповідач є власником 9/25 часток спірного будинку та має право вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном; доводів сторін, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення на них належним чином не перевірив й у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що їх регулює.

Крім того, за змістом ст. 11 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (ч. 1 ст. 303 ЦПК України).

Зважаючи на те, що позивач ОСОБА_3 вселилася у спірний житловий будинок без згоди його власника ОСОБА_4 і без відповідної правової підстави, місцем її постійного проживання з липня 1996 року за даними реєстрації у паспорті являється квартира АДРЕСА_1 (том1: а.с.8), позовні вимоги зустрічного позову ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права власності і зобов'язання ОСОБА_3 звільнити спірний будинок підлягають задоволенню.

Вимоги ОСОБА_4 про стягнення з ОСОБА_3 на підставі ст.1166 ЦК України 3 829,35 грн. майнової шкоди не підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Витрати власника зі сплати житлово-комунальних послуг не являються майновою шкодою в розумінні ст.1166 ЦК України і не підлягають відшкодуванню на підставі ст.ст.23,1166 ЦК України особою, яка неправомірно користується власністю.

Вимоги апеляційної скарги про вселення апелянта в спірний будинок, виселення з нього ОСОБА_3 і стягнення з останньої 17 129, 35 грн. збитків також не підлягають задоволення, оскільки судом першої інстанції вказані вимоги не розглядалися: уточнений зустрічний позов від 23.02.2015 року ухвалою суду від 26 березня 2015 року залишено без розгляду (том3: а.с.109, 127). В передбаченому законом порядку ця ухвала суду ОСОБА_3 до суду апеляційної інстанції не оскаржена.

На підставі ст.88 ч.2 ЦПК України з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 підлягають відшкодуванню понесені нею витрати зі сплати судового збору в суді першої і апеляційної інстанції в загальній сумі 336,70 грн.

Керуючись ст. ст.307, 309,314,317 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2015 року по цій справі скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частки домоволодіння на підставі ст.225 ЦК України залишити без задоволення.

Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у реалізації права володіння, користування, розпорядження власністю і відшкодування шкоди задовольнити частково. Усунути ОСОБА_4 перешкоди у реалізації права власності на 9/25 часток домоволодіння АДРЕСА_2, зобов'язавши ОСОБА_3 звільнити вказане домоволодіння.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про відшкодування 3 829,35 грн. майнової шкоди відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 336, 70 грн. (триста тридцять шість гривень 70 коп.) компенсації судових витрат.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: