Постанова № 44343260, 19.05.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" травня 2015 р. Справа№ 910/5051/15-г

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Чорногуза М.Г.

суддів: Жук Г.А.

Агрикової О.В.

при секретарі судового засідання: Степанець О.В.

за участю представників сторін:

від позивача - Шегера І.П., довіреність № 27-У від 26.12.2014 р.

від відповідача - Овдіна Ю.Б., довіреність № 2-262 від 29.12.2014р.

розглянувши матеріали апеляційної скарги Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»

на рішення господарського суду міста Києва від 24 березня 2015 року

у справі №910/5051/15-г (суддя: Мандриченко О.В.)

за позовом Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз»

до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»

про стягнення 138 029,96 грн.

ВСТАНОВИВ:

ПАТ «Укртрансгаз» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до ДП«Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» про стягнення 138 029,96 грн. (т. І,а.с. 5-9).

Рішенням господарського суду міста Києва від 24 березня 2015 року по справі №910/5051/15-г позов задоволено частково. (т. І, а.с. 116-122).

Не погоджуючись із вказаним рішенням місцевого господарського суду, ДП«Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 24 березня 2015 року у справі №910/5051/15-г в частині задоволення позовних вимог та в цій частині прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції мало місце: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; рішення винесено з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права; висновки, викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи.

Відповідно до протоколу про автоматизований розподіл справ між суддями від 22 квітня 2015 року апеляційну скаргу ДП "Укравтогаз" НАК "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду міста Києва від 24 березня 2015 року передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді - Чорногуза М.Г., суддів: Агрикова О.В., Жук Г.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2015 року прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено справу №910/5051/15-г до розгляду на 19 травня 2015 року.

19 травня 2015 року через відділ документального забезпечення апеляційного господарського суду від представника позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій позивач просить апеляційну скаргу - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Представник ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» в судовому засіданні 19 травня 2015 року надав суду свої пояснення, в яких підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 24 березня 2015 року у справі №910/5051/15-г скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

В судовому засіданні 19 травня 2015 року представник ПАТ «Укртрансгаз» надав суду свої пояснення, в яких заперечував проти доводів, викладених в апеляційній скарзі та просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 24 березня 2015 року у справі №910/5051/15-г без змін.

Згідно з частиною першою статті 99 Господарського процесуального кодексу України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права встановила наступне.

15 вересня 2011р. між ДК "Укртрансгаз" НАК "Нафтогаз України", правонаступником якої є ПАТ "Укртрансгаз" (продавець) та ДП "Укравтогаз" НАК "Нафтогаз України" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу № 232-К/245/11-К (далі - договір). (а.с.18-20).

Відповідно до п. 1.1. договору продавець зобов'язаний продати, а покупець прийняти та оплатити вентилі, крани, клапани та подібні вироби (далі - продукція), відповідно до специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору (додаток № 1). (а.с.21).

В зв'язку з тим, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань за договором оплату отриманої продукції не здійснив, виникла заборгованість, заявлена позивачем.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 631 Цивільного кодексу України визначено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати обов'язки відповідно до договору.

Укладений між сторонами договір набирає чинності з моменту підписання і діє до 31.12.2011р. (п. 9.1. договору)

Відповідно до п. 2.1. договору назва, кількість та асортимент продукції зазначені в специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору (додаток № 1).

Відповідно до п. 3.2. договору загальна ціна цього договору становить 85 678,22 грн.

Згідно з п. 4.2. договору факт поставки продукції підтверджується видатковою накладною, яка підписується повноважними представниками сторін у день отримання продукції.

Відповідно до п. 4.4. договору датою поставки продукції визнається дата, вказана в накладній про прийняття продукції покупцем.

До матеріалів справи надано докази, що на виконання умов договору позивачем було поставлено відповідачу продукцію, визначену специфікацією, згідно видаткової накладної № 3р/9-232-К від 27.09.2011р. на загальну суму 85 678,22 грн., яка містить ціну та вартість поставленої продукції, а також необхідні реквізити для здійснення оплати. (т. І, а.с.21).

В своїй апеляційній скарзі відповідач зазначає, що відповідно до п. 3.4., п. 3.5. Договору продавець після поставки продукції та підписання сторонами відповідної видаткової накладної, виписує рахунок-фактуру, у якому зазначається ціна та вартість поставленої продукції згідно зі специфікацією до цього договору; покупець здійснює 100% оплату вартості продукції протягом 5 днів після отримання рахунка-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця, зазначеного в розділі 10 договору. Тобто, сторони домовились, що видаткова накладна не є розрахунковим документом, а є первинним документом, що фіксує та підтверджує господарську операцію. Розрахунковим платіжним документом виступає рахунок-фактура, який передбачає виставлення певних сум до оплати, є пропозицією оплатити за продукцією. Позивачем доказів надання відповідачу рахунку-фактури на оплату поставленої продукції не подано.

Представник позивача у своєму відзиві зазначає, що обов'язок відповідача здійснити оплату продукції виник саме з моменту прийняття товару та підписання позивачем і відповідачем видаткової накладної № 3р/9-232-К від 27.09.2011р., і саме з цього моменту почався відлік п'ятиденного строку для належного виконання зобов'язання відповідача по оплаті товару.

Разом з цим, колегія суддів відзначає, що рахунок-фактура є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти; ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою в розумінні ст. 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 Цивільного кодексу України. (Даної позиції дотримується Верховний Суд України у постанові № 37/405 від 29.09.2009).

Відповідно до п. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Підписання відповідачем накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" фіксує факт здійснення господарської операції та є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України.

В силу наведених вище положень законодавства прийняття відповідачем продукції від позивача є підставою виникнення у відповідача зобов'язання оплатити вказану продукцію відповідно до змісту товаросупровідних документів на неї.

Як встановлено судом товар був переданий відповідачу 27.09.2011 р., відтак, з наступного дня одержання товару у відповідача виник обов'язок оплатити цей товар, а у позивача відповідно вимагати його оплати.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Проте, як свідчать матеріали справи відповідач не виконав зобов'язання по сплаті отриманої продукції в повному обсязі, в результаті чого виникла заборгованість, розмір якої не оспорений відповідачем та становить 85 678,22 грн.

Відповідачем не заперечується та обставина, що отримана ним продукція на суму 85 678,22 грн. не сплачена.

Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як визначено абзацом 1 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновком місцевого господарського суду про стягнення суми основного боргу в розмірі в розмірі 85678,22 грн.

Щодо позовних вимог ПАТ "Укртрансгаз" до ДП "Укравтогаз" НАК "Нафтогаз України" про стягнення пені в розмірі 15 764,79 грн. та штрафу в сумі 5 997,48 грн. місцевий господарський суд зазначав наступне.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (ст.546 Цивільного кодексу України).

За приписами ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч.2 ст.549 Цивільного кодексу України).

Пеня, за визначенням ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України, - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов'язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання.

З ч.1 ст.547 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

За змістом ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

З п.2.1 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" вбачається, що якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Тобто, пеня стягується тільки у тому разі, коли її розмір визначено в договорі.

Наразі, умовами договору № 232-К/245/11-К від 15.09.2011р. не передбачено відповідальності покупця за порушення строків оплати товару.

Суд також зазначає, що інших доказів забезпечення виконання зобов'язань з оплати товару за вказаним договором пенею та штрафом у формі, що передбачена чинним цивільним законодавством, сторонами до матеріалів справи не представлено.

Нарахування позивачем штрафу та пені на підставі ст.231 Господарського кодексу України суд вважає безпідставним з огляду на наступне.

За приписами ч.2 ст.231 Господарського кодексу України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

У п.2.2 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" зазначено, що господарським судам необхідно мати на увазі, що штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 Господарського кодексу України, застосовується за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.

Тобто, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацом 3 частини 2 статті 231 Господарського кодексу України, можливо за сукупності таких умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом; якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки; якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Проте, як вказувалось вище, позовні вимоги обґрунтовані саме порушенням відповідачем свого зобов'язання з оплати товару за договором № 232-К/245/11-К від 15.09.2011р. (грошові зобов'язання).

Пунктом 1.1 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" передбачено, що грошовим зобов'язанням - є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

Тобто, у даному випадку штрафні санкції заявником нараховано саме за порушення грошового зобов'язання, що виключає у даному випадку можливість визначення розміру штрафу та пені на підставі ст.231 Господарського кодексу України.

Колегія суддів погоджується з висновками господарського суду першої інстанції, оскільки контрагентами не було визначено відповідальність відповідача у формі пені та штрафу у разі несвоєчасного виконання грошового зобов'язання (порядок її сплати та розмір), господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача пені в розмірі 15 764,79 грн. та штрафу в сумі 5 997,48 грн. Аналогічні висновки наведено у постановах від 16.06.2014р. та від 01.07.2014р. Вищого господарського суду України по справах №904/10238/13 та №905/9180/13.

В зв'язку з тим, що відповідач припустився прострочення по сплаті поставленої продукції, позивач на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України просить суд стягнути з відповідача 22 019,30 грн. інфляційних втрат та 8 570,17 грн. - 3% річних.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість позовних вимог позивача щодо стягнення з відповідача 22 019,30 грн. інфляційних втрат та 8 570,17 грн. - 3% річних.

Відповідачем було заявлено про пропущення позивачем строку позовної давності звернення у поданих заяві та відзиві заявлено про застосування строків позовної давності. Як зазначив відповідач у своїй апеляційній скарзі, висновки суду щодо переривання перебігу позовної давності не відповідають обставинам справи. Обґрунтовує це тим, що акти звірки з обох сторін підписані бухгалтерами, а підпис бухгалтера сам по собі не може тягнути такі наслідки, як переривання строку позовної давності.

У своєму відзиві представник позивача зазначає, що відповідно акту звірки від 14.10.2013р. взаємних розрахунків станом на 30.09.2013р., ДП «Укравтогаз» визнало загальну суму боргу перед ПАТ «Укртрансгаз» в розмірі 1 091 584,19 грн., до якої відноситься в тому числі, основна заборгованість в сумі 85 678,22 грн., що виникла на підставі договору купівлі-продажу № 232-К/245/11-К від 15.09.2011 р.

З метою повного та всебічного зясування всіх обставин справи судом першої інстанції було досліджено повноваження осіб, якими з обох сторін підписано акт звірки від 14.10.2013р. З огляду на вищенаведене, акт звірки від 14.10.2013р. взаємних розрахунків станом на 30.09.2013р. було підписано повноважними представниками.

Стаття 256 Цивільного кодексу України визначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язують його початок.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями ст. 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідач вважає, що строк позовної давності для звернення з даним позовом про сплату за поставлену продукцію почався з дати поставки 27.09.2011р. з урахуванням перебігу строку на 5 днів та сплинув 03.10.2014р..

Посилання відповідача на пропуск строку позовної давності є безпідставним з огляду на наступне.

Статтею 264 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Пунктом 4.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (із змінами і доповненнями) роз'яснено, що у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (ч. 1 ст. 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, може, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Матеріали справи свідчать, що сторонами 14.10.2013р., в межах строку давності, складено акт звірки взаєморозрахунків станом на 30.09.2013 на загальну суму 1 091 584,19 грн., який включає борг за договором № № 232-К/245/11-К від 15.09.2011р. в сумі 85678,22 грн. Даний акт з боку покупця (відповідача) підписаний та скріплений печаткою( а.с. 75).

З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку, що строк позовної давності для пред'явлення позивачем позовних вимог станом на день звернення до суду з позовом не пропущено.

У відповідності з пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Виходячи з вищевикладеного колегія суддів зазначає, що скаржник не надав суду достатніх доказів в розумінні статті 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, які б могли стати підставою для задоволення апеляційної скарги.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

З огляду на вищевикладене колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що місцевий господарський суд виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, в рішенні Господарського суду міста Києва повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами дослідженими в судовому засіданні.

Рішення Господарського суду міста Києва від 24 березня 2015 року у справі №910/5051/15-г підлягає залишенню без змін.

Апеляційна скарга Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» на рішення господарського суду міста Києва від 24 березня 2015 року у справі №910/5051/15-г задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 99, 101, п. 1 ч.1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» на рішення господарського суду міста Києва від 24 березня 2015 року у справі №910/5051/15-г залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 24 березня 2015 року у справі №910/5051/15-г залишити без змін.

3.Справу № 910/5051/15-г повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено протягом 20 днів до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 109 ГПК України.

Головуючий суддя М.Г. Чорногуз

Судді Г.А. Жук

О.В. Агрикова