Ухвала суду № 44329204, 28.04.2015, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 307/3994/14-к

А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д З А К А Р П А Т С Ь К О Ї О Б Л А С Т І

У Х В А Л А

І м е н е м У к р а ї н и

28.04.2015 р. м. Ужгород

Апеляційний суд Закарпатської області у складі суддів: Дацківа В.В. (головуючий) Гошовського Г.М., Марчука О.П., за участю секретаря - Юрочко А.П., прокурора Міцовди К.Д., обвинуваченого ОСОБА_3 та захисника ОСОБА_4, розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12014070160001100 за апеляційними скаргами прокурора прокуратури Тячівського району, обвинуваченого ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_5 на вирок Тячівського районного суду від 12.02.2015 року.

Цим вироком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та мешканця АДРЕСА_1, громадянина України, з середньою освітою, не працюючого, розлученого, судимого: вироком Тячівського районного суду від 27 березня 2008 року за ч.1 ст. 122 КК України на два роки позбавлення волі, звільненого від відбування покарання на підставі ст.75 КК України з іспитовим строком на один рік; вироком Тячівського районного суду від 1 жовтня 2008 року за ч.1 ст. 122 КК України на два роки позбавлення волі, на підставі ст. 71 КК України за сукупністю з вироком Тячівського районного суду від 27 березня 2008 року остаточно призначено покарання в виді позбавлення волі строком на три роки, яке ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 24 грудня 2008 року змінено до двох років і одного місяця позбавлення волі, звільненого від подальшого відбування міри покарання за вироком Тячівського районного суду від 1 жовтня 2008 року внаслідок Указу Президента України "Про помилування засуджених" від 6 березня 2009 року за № 133/2009; вироком Тячівського районного суду від 29 березня 2011 року за ч. 1 ст. 125, ч. 2 ст. 125 КК України з застосуванням ст. 70 КК України в виді трьох місяців арешту; вироком Тячівського районного суду від 21 лютого 2013 року за ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 296 КК України з застосуванням ст. 70 КК України у виді одного року обмеження волі, ухвалою Долинського суду Івано-Франківської області не відбута частина покарання за вироком Тячівського районного суду від 21 лютого 2013 року у виді обмеження волі замінена на 240 годин громадських робіт; вироком Тячівського районного суду від 13 травня 2014 року за ч. 2 ст. 389 КК України із застосуванням ст. 71 КК України за вироком Тячівського районного суду Закарпатської області від 21.02.2013 року до 1 місяця 10 днів арешту, визнано винним у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК України з призначенням покарання у виді обмеження волі строком 2 (два) роки.

За ч. 2 ст. 186 КК України ОСОБА_3 визнано невинуватим та виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення.

Запобіжним заходом залишено - тримання під вартою.

Речовий доказ - мобільний телефон "NOKIA-1280", що належить ОСОБА_5 та знаходиться у неї на зберіганні, постановлено залишити їй як власнику.

Строк відбування покарання ОСОБА_3 постановлено рахувати з 25.11.2014 року, тобто з моменту його затримання.

Згідно вироку ОСОБА_3 визнаний винним у тому, що 5 вересня 2014 року близько 5-ї години, умисно, без дозволу власника вказаного будинку ОСОБА_5, мотивуючи свої дії бажанням побачити дитину, шляхом злому вхідних дверей, незаконно зайшов всередину будинку АДРЕСА_2, де всупереч волі співвласниці ОСОБА_5 відмовлявся виходити з будинку, розпочавши з нею сварку з побутових причин, на вимоги ОСОБА_5 покинути приміщення не реагував та добровільно вийти з нього не бажав, а ліг спати і був виявлений у цьому ж будинку працівниками міліції, що прибули за викликом потерпілої, чим порушив недоторканість житла останньої.

Крім того, ОСОБА_3 7 жовтня 2014 року близько 9-ї год. за вказаною адресою, повторно, умисно, без дозволу власника вказаного будинку ОСОБА_5, шляхом пошкодження вікна, незаконно зайшов всередину будинку, де всупереч волі ОСОБА_5 відмовлявся виходити з будинку та розпочав з потерпілою сварку з побутових причин. На вимоги потерпілої покинути приміщення, ОСОБА_3 не реагував та добровільно вийти з нього не бажав, однак коли довідався, що на місце події викликали працівників міліції, то втік з будинку через вікно, чим порушив недоторканість житла потерпілої ОСОБА_5

Крім того, органом досудового розслідування ОСОБА_3 обвинувачувався у тому, що 24 липня 2014 року близько 14 год., там же, під час побутової сварки з ОСОБА_5, діючи умисно, з корисливих мотивів, маючи намір на заволодіння чужим майном, всупереч волі ОСОБА_5, із погрозою застосуванням до неї насильства у виді нанесення ударів, відкрито викрав належний потерпілій мобільний телефон моделі "Мокіа-1280", вартістю 134,50 грн., чим спричинив потерпілій ОСОБА_5 матеріальну шкоду на вказану суму.

В апеляційній скарзі прокурор просить вирок скасувати та ухвалити новий, яким визнати ОСОБА_3 винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 162 та ч. 2 ст. 186 КК України та призначити йому за ч. 1 ст. 162 КК України покарання два роки обмеження волі, за ч. 2 ст. 186 КК України - 5 років позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України остаточно призначити ОСОБА_3 покарання у виді 5 років позбавлення волі. Вказує на відсутність у суду підстав для виправдання ОСОБА_3 за відсутності в його діях складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, оскільки в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_3 всупереч волі ОСОБА_5, із погрозою застосуванням до неї насильства, відкрито викрав належний їй мобільний телефон, чим спричинив потерпілій матеріальну шкоду в розмірі 134,50 грн. Той факт, що ОСОБА_3 після вчинення злочину намагався повернути потерпілій телефон, свідчить не про відсутність у нього корисливого мотиву, а про спробу ухилення від відповідальності.

В апеляційній скарзі потерпіла ОСОБА_5 просить скасувати вирок через невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність, істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Зазначає, що суд дав невірну оцінку обставинам злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, оскільки ОСОБА_3 із застосуванням насильства відібрав у неї телефон, який у послідуючому повернули їй працівники міліції. Цими діями обвинувачений позбавив її можливості користуватися телефоном на певний час, який є її власністю. Показання, надані обвинуваченим з цього приводу, вважає неправдивими та такими, що спрямовані на уникнення від кримінальної відповідальності. Також суд безпідставно виключив з об'єму обвинувачення обставину, що обтяжує покарання - вчинення злочину у стані алкогольного сп'яніння.

В апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_3 просить скасувати вирок та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Вказує на неприязні відносини між ним та дружиною і її родичами. На його думку, суд при винесенні вироку не врахував цих обставин.

В запереченнях на апеляційну скаргу прокурора обвинувачений ОСОБА_3 зазначає, що у нього не було наміру на проникнення до житла потерпілої чи вчинення грабежу, просить вирок залишити без змін, а апеляційні скарги прокурора та потерпілої без задоволення.

Заслухавши доповідь судді, виступи обвинуваченого ОСОБА_3 та захисника, які відкликали подану обвинуваченим апеляційну скаргу, просили вирок залишити без змін, а апеляційні скарги прокурора та потерпілої без задоволення, промову прокурора на підтримання апеляційної скарги державного обвинувача та потерпілої, провівши судові дебати, заслухавши останнє слово обвинуваченого, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи сторін, апеляційний суд уважає, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення з таких підстав.

З матеріалів провадження вбачається, що суд першої інстанції обґрунтував вирок на доказах, які були досліджені в судовому засіданні, оцінив їх за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, керуючись законом.

Як вірно зазначено у вироку винуватість ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК України, доведена показаннями допитаних у судовому засіданні як самого обвинуваченого, так і потерпілої ОСОБА_5, свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, а також оглянутими та дослідженими в судовому засіданні доказами (т. 2 а.с. 96-97, 98, 102-106, 131, т. 4 а.с. 8-13, 36).

При апеляційному розгляді даного кримінального провадження обвинувачений ОСОБА_3 вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК України також визнав повністю.

Висновки суду першої інстанції в цій частині не оспорюються і іншими сторонами кримінального провадження.

Оскільки висновки суду першої інстанції щодо фактичних обставин в частині скоєння обвинуваченим злочину, передбаченого ч.1 ст. 162 КК України , правильність кваліфікації діяння особами, що подали апеляційну скаргу не оспорюються, внаслідок чого вони, відповідно до ч.1 ст. 404 КПК України судом апеляційної інстанції не перевіряються та апеляційний суд не дає оцінку епізодам злочинної діяльності ОСОБА_3 щодо незаконного проникнення до житла потерпілої ОСОБА_5 05 вересня та 07 жовтня 2014 року.

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційних скарг прокурора та потерпілої про безпідставне виправдання ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 186 КК України.

Так, органом досудового розслідування ОСОБА_3 обвинувачувався в тому, що він 24 липня 2014 року близько 14 год. під час побутової сварки з ОСОБА_5, діючи умисно, з корисливих мотивів, маючи намір на заволодіння чужим майном, всупереч волі ОСОБА_5, із погрозою застосуванням до неї насильства у виді нанесення ударів, відкрито викрав належний потерпілій мобільний телефон моделі "Нокіа-1280" вартістю 134,50 грн.

Разом з цим, з матеріалів кримінального провадження на підставі всебічно та повно зібраних і встановлених обставин справи вбачається, що обвинувачений, незважаючи на те, що вони із потерпілою ОСОБА_5 розлучені, продовжували спільно проживати та вести домашнє господарство за місцем проживання останньої. 24.07.2014 року ОСОБА_3 побачив, як дружина іде з дітьми по вулиці та розмовляє по телефону із своїм дядьком ОСОБА_7. Будучи незадоволеним тим, що дядько постійно втручається у їх сімейне життя, він попросив у цивільної дружини телефон щоб поговорити з останнім. Оскільки дружина не хотіла передавати телефон, він вихопив його у неї з руки. Обвинувачений ствердив, що наміру привласнювати та не віддавати ОСОБА_5 телефон у нього не було, оскільки цей телефон являється їхньою сумісною власністю, вони спільно користувалися ним і подарований він був дружині дядьком під час їх шлюбу. Поговоривши із ОСОБА_7 по телефону, він намагався повернути його дружині, однак, остання категорично відмовилась брати телефон та пішла в село. Після цього, він ввечері прийшов до дружини і в присутності свідка повернув телефон.

Вказані фактичні обставини не оспорюються і потерпілою, яка підтвердила у судовому засіданні як в суді першої інстанції так і під час апеляційного розгляду, що вони з обвинуваченим офіційно розлучені, однак, періодично сходяться для спільного проживання та розходяться. Також ствердила, що у той час як вона розмовляла по телефону з дядьком, то до неї підійшов ОСОБА_3 і спитив про те, з ким вона розмовляє. Вона повідомила, що розмовляє з дядьком після чого, ОСОБА_3 вихопив телефон. У подальшому ОСОБА_3 намагався повернути телефон, однак, вона відмовилася його взяти.

Свідок ОСОБА_6 підтвердила , що до них додому приходив ОСОБА_3 і намагався повернути телефон потерпілій, однак вона відмовилася його брати.

Розглянувши кримінальне провадження, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що вина ОСОБА_3 в частині обвинувачення його за ч. 2 ст. 186 КК України у судовому засіданні матеріалами провадження не доведена.

Зокрема, за ч. 2 ст. 186 КК України підлягають відповідальності особи, які вчинили грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, або вчинений повторно, або за попередньою змовою групою осіб. Грабіж вважається закінченим злочином з моменту заволодіння майном.

З суб'єктивної сторони даного кримінального правопорушення грабіж вчинюється з прямим умислом і є корисливим злочином. Винний усвідомлює, що він обертає майно на свою користь відкритим способом і бажає таких наслідків, керуючись при цьому корисливими мотивами.

Із показань даних у судовому засіданні обвинуваченого ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_5 вбачається, що обвинувачений 24.07.2014 р., забираючи телефон у потерпілої, мав мету, щоб остання не змогла зателефонувати під час сварки, а також бажання обвинуваченого подзвонити до ОСОБА_7, що свідчить про те, що ОСОБА_3 не мав на меті обернути телефон у свою користь.

Намагання обвинуваченого після конфлікту негайно повернути телефон потерпілій, у судовому засіданні також ствердила свідок ОСОБА_6

Інших належних і допустимих доказів, які б вказували на корисливий мотив ОСОБА_3 при вчиненні ним дій щодо відібрання у потерпілої мобільного телефону, стороною обвинувачення не наведено.

Відповідно до частин 2, 3 ст. 62 Конституції України ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Крім цього частиною 3 ст. 373 КПК України передбачено, що обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Оцінивши в сукупності зібрані наведені докази, суд першої інстанції обґрунтовано прийшов до висновку про невинуватість ОСОБА_3 у вчиненні інкримінованого йому злочині, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, виправдав його за відсутністю в його діянні складу вказаного кримінального правопорушення та з таким рішенням погоджується колегія суддів Апеляційного суду.

Таким чином, оцінка доказів судом першої інстанції проведена з дотриманням вимог ст. 94 КПК України, з наведенням у вироку відповідних висновків щодо належності, допустимості, достовірності доказів та їх достатності для постановлення вироку. В обґрунтування вироку покладені виключно ті докази, які не викликають сумнів у своїй законності.

Виходячи із вищевикладеного, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги прокурора та потерпілої ОСОБА_5 в частині безпідставного закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 186 КК України, задоволенню не підлягають.

Не підлягають задоволенню і апеляційні вимоги потерпілої щодо безпідставного виключення з об'єму обвинувачення обставину, що обтяжує покарання - вчинення ОСОБА_3 злочину в стані алкогольного сп'яніння, оскільки такий стан обвинуваченого у матеріалах кримінального провадження нічим об'єктивно документально не підтверджений.

При призначенні ОСОБА_3 покарання судом дотримані вимоги ст.ст. 50, 65-67 КК України, у тому числі враховані характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК України, конкретні обставини за яких його скоєно та особу обвинуваченого - по місцю проживання характеризується посередньо, раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності, відсутність обставин, що пом'якшують покарання, при наявності обставин, що обтяжують покарання - рецидив злочинів та вчинення злочину повторно та, з врахуванням наведеного, думки потерпілої, яка просить ОСОБА_3 покарати суворо, колегія суддів приходить до висновку, що суд правомірно призначив обвинуваченому покарання у виді обмеження волі.

Керуючись ст.ст. 404, 405, 407 КПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

апеляційні скарги потерпілої ОСОБА_5 та прокурора прокуратури Тячівського району залишити без задоволення, а вирок Тячівського районного суду від 12.02.2015 року щодо ОСОБА_3 - без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою,- в цей же строк з дня отримання ним копії даної ухвали.

Судді: