Ухвала суду № 44320475, 21.05.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21.05.2015р. м. Київ К/800/46810/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі :

Пасічник С.С.,

Кочана В.М.,

Швеця В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 24 липня 2013 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 серпня 2013 року у справі за позовом Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Маріупольська автобаза" про стягнення адміністративно-господарських санкцій,

В С Т А Н О В И Л А :

В липні 2013 року Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Маріупольська автобаза", в якому просило стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2012 році в розмірі 321680,00 грн. та пеню за порушення встановлених законодавством термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 4246,44 грн., а всього - 325926,44 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказував на невиконання відповідачем вимог статті 19 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХII "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон №875-ХII) щодо створення 8 робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, та забезпечення працевлаштування у 2012 році таких осіб.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 24.07.2013р., залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 27.08.2013р., в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив рішення судів скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов.

Відповідач в запереченнях на касаційну скаргу просив залишити останню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки вони, на його думку, ухвалені відповідно до норм чинного законодавства й на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи.

Відповідно до ч.2 ст.220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

За змістом статті 19 Закону №875-ХІІ для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Частиною 1 статті 20 Закону №875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25.06.1991р. №1251-XII "Про систему оподаткування", а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.

Разом із тим, відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно зі статтею 18 Закону №875-ХІІ працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Законом України від 23 лютого 2006 року №3483-IV "Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість" зазначену статтю було викладено в іншій редакції, а Закон № 875-ХІІ доповнено статтею 18-1, за змістом якої пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Отже, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем у 2012 році були створені робочі місця для працевлаштування інвалідів, він напротязі 2012 року інформував Маріупольський міський центр зайнятості про наявні вакансії посад для працевлаштування інвалідів, приймав участь у ярмарках вакансій, а також інформував Управління праці та соціального захисту населення Орджонікідзевського району м.Маріуполя про наявність вакантних посад для працевлаштування інвалідів та Орджонікідзевську організацію захисту інвалідів у м.Маріуполі про наявність вільних робочих місць та потреби в працівниках, а всі інваліди, що зверталися до відповідача, ним працевлаштовані; фактів же безпідставної відмови інвалідам у працевлаштуванні позивачем та іншими державними органами не зафіксовано, що підтверджується листом Маріупольського міського центру зайнятості від 18.07.2012р. № 07-3461.

Таким чином, органам державної служби зайнятості було відомо про наявність у відповідача у 2012 році вакантних посад для працевлаштування інвалідів, а відповідач надав можливість направлення відповідними органами до підприємства інвалідів для працевлаштування у звітному періоді й не може нести відповідальності за непрацевлаштування до нього інвалідів у визначеній законодавством кількості.

Аналогічна позиція викладена і в постановах Верховного Суду України від 20.06.2011р. у справі №21-60а11 та від 16.04.2013р. у справі №21-81а13.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

За правилами статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Доводи ж касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення спору, а тому підстав для скасування ухвалених судами рішень колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст.210,220,222,223,224,230,231 КАС України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Касаційну скаргу Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а постанову Донецького окружного адміністративного суду від 24 липня 2013 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 серпня 2013 року - без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: Пасічник С.С.

Кочан В.М.

Швець В.В.