Постанова № 44312546, 20.05.2015, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 травня 2015 року справа №810/375/15

Суддя Київського окружного адміністративного суду Брагіна О.Є., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Прокон"

до державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення

в с т а н о в и в:

позивач звернувся до суду з позовом до державної податкової інспекції Києво-Святошинського району ГУ ДФС у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №0000072201 від 14.01.2015 р., яким товариству збільшено суму грошового зобов?язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 56105 грн., в тому числі 44884 грн. за основним платежем та 11221 грн. – застосована штрафна (фінансова) санкція.

Позовні вимоги обґрунтовуються твердженням позивача про хибність висновків акту перевірки щодо неможливості підтвердження поставок товару по ланцюгу постачання звіркою та, як наслідок, не підтвердження реального характеру проведених господарських операцій.

Відповідач позовні вимоги не визнав, надав до суду письмові заперечення, в яких пояснив обрану ним позицію щодо вказаного підприємства та просив у задоволенні позову відмовити повністю, пославшись на те, що висновки акту перевірки та оскаржуване податкове повідомлення-рішення є законними та обґрунтованими, прийнятими на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначений законодавством України.

У судове засідання представник відповідача, повідомлений судом належним чином про дату та місце розгляду справи, не прибув, надав заяву про розгляд справи без його участі.

Оскільки по даній справі відсутня необхідність у заслуховуванні свідка чи експерта, суд вважає, що відсутні і перешкоди для розгляду справи у порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Приймаючи до уваги викладене, розгляд справи проведено у письмовому провадженні.

Дослідивши подані сторонами документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд вважає, що заявлені вимоги підлягають задоволенню з огляду на таке:

відповідачем була проведена документальна позапланова невиїзна перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з ТОВ «Брокбудкепітал» та «ПроСервіс» за період з 01.07.2014 р. по 31.07.2014 р., результатом якої стало складання акту про результати документальної позапланової невиїзної перевірки від 19.12.2014р. №18/10-13-22-05/32684009. Відповідно до висновків акту перевірки відповідачем було виявлено порушення п.185.1 ст.185, п.188.1 ст.188, п.198.2-198.3, п.198.6 ст.198, п.200.1-200.2 ст. 200 ПКУ, що призвело до заниження суми податку на додану вартість, яка підлягає сплаті до бюджету у розмірі 44884 грн. за липень 2014 р.

Результатом проведеної перевірки та складеного акту стало винесення податкового повідомлення-рішення №0000072201 від 14.01.2015 р., яким товариству було збільшене грошове зобов?язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 56105 грн., в тому числі 44884 грн., за основним платежем та 11221 грн. – застосована штрафна (фінансова) санкція.

Із акту перевірки слідує, що позивачем до перевірки не були надані первинні документи, які підтверджують транспортування, зберігання та оприбуткування товару на складі, по укладених між ним та його контрагентами договорах, і це не дало змоги працівникам податкового органу встановити реальність проведених господарських операцій.

Крім того, відповідач зазначив, що згідно реєстру податкових накладних ТОВ «Брокбудкепітал» та ТОВ «Про Сервіс» не встановлено придбання ними товару, який в подальшому був поставлений позивачу. Аналізом Єдиного реєстру податкових накладних ТОВ «Брокбудкепітал» та ТОВ «Про Сервіс» за липень 2014 р. встановлено, що податкові накладні видані ТОВ «Прокон» зареєстровано на продаж товарів з кодом УКТЗЕД основний постачальник податкового кредиту не декларував, а імпортні операції не здійснювались. За таких обставин, податковий орган дійшов висновку про неможливість підтвердження поставок товару по ланцюгу постачання звіркою, у зв?язку з чим реальність господарських операцій позивача була поставлена під сумнів.

Як слідує із матеріалів справи між позивачем та його контраґентами були укладені дві угоди на поставку товарів: ББК №2701 від 27.01.2014 р. – з ТОВ «Брокбудкепітал» та №14-07 від 09.07.2014 р. з ТОВ «Про Сервіс».

На противагу доводам відповідача позивачем до суду, у якості доказів реального характеру здійснених господарських операцій представлені, власне, договори поставки, специфікації до них, рахунки-фактури, видаткові та податкові накладні; оборотно-сальдові відомості, роздруківка з банківського рахунку про рух коштів позивача; накладні на передачу отриманих за договором матеріалів у виробництво; довідка про рух бухгалтерських документів; акти списання малоцінних та швидкозношуваних предметів.

Відповідно до визначення ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

З гідно з ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до ч. 1 та ч. 5 ст. 203 ЦКУ, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Частина друга ст. 215 ЦК України передбачає, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За правилами ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Для застосування санкцій, передбачених ст. 228 ЦК України необхідними є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків чи з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування податку на додану вартість у разі його несплати контрагентом до бюджету.

Відповідно до п. 201.8., 201,9 та п.201.10. ст.201 ПК України, право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу. Не дає права на віднесення сум податку до податкового кредиту податкова накладна, складена платником, звільненим від сплати податку за рішенням суду, після набрання чинності таким рішенням суду. Податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Згідно з п.184.1 ст.184 ПК України, реєстрація платника податку на додану вартість діє до дати анулювання реєстрації платника податку.

Платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, - п.201.1 ст. 201 ПКУ.

Відповідно до положень п.п. 201.2. та 201.6 ст.201 ПКУ форма та порядок заповнення податкової накладної затверджуються центральним органом державної податкової служби.

Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця. Право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу.

Зі змісту наведених положень Податкового кодексу України випливає, що у податковому обліку податкова накладна є тим документом, який складається у момент виникнення податкових зобов'язань і визначається як розрахунковий документ, що підтверджує вчинення певної господарської операції, за якою виникають податкові зобов'язання, породжує у платника податку обов'язки та права щодо нарахування та сплати податку на додану вартість, характер яких залежить від статусу платника (продавець чи покупець), в тому числі підтверджує право покупця на нарахування податкового кредиту. Податкова накладна має силу податкового і одночасно розрахункового документа за умови її складання особою, зареєстрованою як платник податку у порядку, передбаченому статтею 201 ПК України.

Відповідно до п.198.1 та п.198.3 ст. 198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Пунктом 198.6 ст.198 Податкового кодексу України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 44.1 статті 44 ПК України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Пунктом 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства Фінансів України № 88 від 24.05.1995 року, визначено, що первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою.

Керівником підприємства, установи затверджується перелік осіб, які мають право давати дозвіл (підписувати первинні документи) на здійснення господарської операції, пов'язаної з відпуском (витрачанням) грошових коштів і документів, товарно-матеріальних цінностей, нематеріальних активів та іншого майна. Кількість осіб, які мають право підписувати документи на здійснення операцій з видачею особливо дефіцитних товарів і цінностей, бланків суворої звітності, повинно бути обмежено.

Забороняється приймати до виконання первинні документи на операції, що суперечать нормативно-правовим актам, встановленому порядку приймання, зберігання і витрачання грошових коштів, товарно-матеріальних цінностей та іншого майна, порушують договірну і фінансову дисципліну, завдають шкоди державі, власникам, іншим юридичним і фізичним особам. Такі документи повинні бути передані керівнику підприємства, установи для прийняття рішення.

Відповідно до п. 2.4 Положення первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити: ідентифікаційний код підприємства, установи з Державного реєстру, номер документа, підстава для здійснення операцій, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача тощо.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до абз.2 п. 2.1 Положення господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Відтак, наслідки в податковому обліку створюють лише реально вчинені господарські операції, тобто ті, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника податків. При цьому, господарські операції мають бути відображені в податковому обліку відповідно до їх реального змісту.

Отже, факт здійснення господарської операції повинен бути доведений первинними документами, що підтверджують реальність господарських операцій, які є підставою для виникнення права на податковий кредит та/або бюджетного відшкодування, та підтверджують добросовісність дій платника податку, що полягає у відповідності вчинених ним дій господарській меті, а також реальності усіх даних, наведених у документах, що дають право на податковий кредит, а тому наявність у платника податку виданої йому продавцем товару податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства, і сплата продавцю вартості товару з податком на додану вартість є достатніми, але не вичерпними підставами для визначення податкового кредиту та відшкодування цього податку з бюджету.

Проте, Верховний суд України у своїй постанові щодо судової практики у адміністративних справах №08/121 від 03.06.2008 р. та постанові щодо судової практики у адміністративних справах №09/05 від 13.01.2009 р. зазначив, що «наявність у платника податку належно оформлених документів, які відповідно до Закону «Про податок на додану вартість» необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема, виданих продавцями податкових накладних, є обов’язковими, але не безумовними підставами для формування податкового кредиту та відшкодування його з бюджету, якщо податковий орган доведе, що відомості в таких документах не відповідають дійсності.

Тому, в цьому аспекті, судом досліджувалися наступні обставини: чи мали контраґенти платника податків належну правоздатність та чи були вони зареєстровані у якості платників податку на додану вартість на момент укладення правочинів із позивачем та на момент здійснення господарських операцій за такими правочинами. Відомості щодо юридичної особи, її посадових осіб та обмежень щодо представництва від імені юридичної особи є відкритими і загальнодоступними (ч. 1 статті 20 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»). При цьому, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то вони вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними (ч. 1, 2 статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»).

Інформація стосовно платників податку на додану вартість, а також щодо осіб, позбавлених реєстрації як платників податку на додану вартість за заявою платника податку або з ініціативи органів державної податкової служби чи рішенням суду, а саме: про анульовані Свідоцтва платників податку із зазначенням індивідуальних податкових номерів, дат анулювання, причин анулювання та підстав для анулювання свідоцтв, підлягає офіційному оприлюдненню щодекади, але не пізніше 2, 12 та 22 числа кожного місяця на web-сайті Державної податкової адміністрації України (п. 8 розділу ІІ Положення «Про затвердження Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість», затвердженого наказом Державної податкової адміністрації від 22.12.2010, № 978).

Згідно бази даних Системи автоматизованого співставлення податкових зобов?язань і податкового кредиту в розрізі контраґентів на рівні ДПА України відносно підприємств-контраґентів позивача значиться інформація про їх реєстрацію як юридичних осіб, так і платниками ПДВ.

Отже, на момент розгляду даної справи контраґенти позивача є юридичними особами, зареєстрованими у встановленому законом порядку, в тому числі, як платники ПДВ.

Інформація про фіктивну діяльність підприємств- контраґентів позивача, яка має офіційний характер, відповідачем не надана та не доведено належними та допустимими доказами про обізнаність позивача щодо фіктивного характеру укладених договорів (наданих документів) та відсутність повноважень у посадових осіб вказаних підприємств.

Викладені в акті перевірки доводи податкового органу щодо безтоварності укладених угод мають лише характер припущень.

На момент розгляду справи відсутні офіційні відомості щодо контраґентів позивача про обмеження дієздатності юридичних осіб, їх посадових осіб та обмежень щодо представництва від імені юридичної особи.

Факт неповноважності осіб, які здійснили оформлення та підписання податкових та видаткових накладних, а також видаткових накладних з боку контраґентів позивача, судом не встановлені.

Відповідно до вимог статті 71 КАС України обов’язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб’єктом владних повноважень покладається на суб’єкт владних повноважень, якщо він заперечує проти позову.

Крім того, суд враховує позицію ВАСУ із зазначеного питання, викладену в листі від 02.06.2011 р. N 742/11/13-11, що при розгляді справ даної категорії суди повинні виходити із реальності здійснення платником податку господарських операцій. Предметом доказування є факт здійснення господарських операцій в рамках звичайної виробничої діяльності платника податку, а також, з?ясування питання, чи містять відомості первинних бухгалтерських документів повну, достовірну, взаємопов'язану і несуперечливу інформацію. Адже відсутність окремих реквізитів у первинному документі не може бути достатньою підставою для визнання господарської операції необгрунтованою».

Така практика судів має усталений характер, зокрема, у постанові ВГСУ від 06.03. 2007 р. № 134-954/2007 (31944-А45-3) у справі №45-11317/2006-23/247.

У листі -роз?ясненні ВАСУ від 02.06.2011 р. зазначено, що з метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість судам належить з'ясовувати, зокрема, такі обставини: рух активів у процесі здійснення господарської операції. При цьому дослідженню підлягають усі первинні документи, які належить складати залежно від певного виду господарської операції: договори, акти виконаних робіт, документи про перевезення, зберігання товарів тощо. При дослідженні питання щодо реального характеру здійснених позивачем з його контрагентами господарських операцій, суд встановив, що позивач є юридичною особою, яка зареєстрована розпорядженням Києво-Святошинського районного управління юстиціїї 08.10.2003 р. за №3779, код суб?єкта господарювання 32684009, здійснює господарську діяльність з часу своєї реєстрації, що не заперечується відповідачем, взято на податковий облік в ОДПІ та є платником податку з ПДВ. Як вбачається із змісту укладених позивачем договорів мало на меті одержати виконання товарів для використання їх у своїй господарській діяльності, на підтвердження цього факту надало у судове засідання копії документів щодо виконання укладених договорів поставки, які зазначені вище. Вказані документи жодних претензій з боку податкового органу не викликали.

Висновки податкового органу про неможливість підтвердження поставки продукції позивачу зроблені у зв'язку з порушенням податкового законодавства контрагентами ТОВ "Прокон".

Використання у судовому процесі письмових документів як доказів, що засвідчують виконання зобов’язань відповідно до умов договору, визначається такими основними чинниками: здебільшого йдеться про документи, що є підставою для проведення розрахунків і визначення розміру заборгованості за певним договором; ці документи фіксують виконання певного зобов’язання (договору) належним чином (ст. 526 Цивільного кодексу України) або заперечення і претензії сторін з приводу неналежного виконання; документи є доказом того, що обов’язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою (ч. 2 ст. 527 ЦКУ); згадані документи є важливим елементом податкового і бухгалтерського обліку, підставою для визначення податкових зобов’язань, предметом податкових перевірок.

У постанові Судової палати з господарських справ ВСУ від 10.06.2003 р. зазначається, що наявність накладної на поставку товару (товаро-транспортної накладної) не є беззаперечним доказом того, що товар було фактично поставлено. При розгляді справ

Наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 р. № 363 затверджені Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, статтею 1 яких встановлено, що товарно-транспортна накладна – єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

За умовами досліджених судом договорів товар повинен був вивозитись силами та засобами покупця.

З урахуванням положень договорів про самовивіз товару покупцем (позивачем), суд звертає увагу на наступне: перелік документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні, затверджено Постановою КМУ від 25 лютого 2009 р. №207, згідно з яким необхідно розрізняти перевезення на договірних засадах та перевезення для власних потреб. Щодо документів на вантаж, то при перевезеннях вантажу на договірних засадах потрібна ТТН, а для власних потреб – накладна або інший документ, який підтверджує право власності на вантаж. В переважній більшості проаналізованих судових справ ВАСУ підтримує позицію щодо необов’язковості складання ТТН, якщо перевезення здійснювалось власним транспортом, тобто без залучення перевізника. При здійсненні внутрішніх перевезень вантажів автомобільним транспортом водіями може використовуватися як товарно-транспортна накладна, так й інший визначений законодавством документ (видаткова накладна), використання якого може здійснюватися як поряд з ТТН, так і без неї. Проте, є поширеною практика контролюючого органу складати акти перевірок з посиланням на нікчемність (безтоварність) правочинів на підставі відсутності (дефектності) ТТН і відповідно складати податкові повідомлення-рішення про завищення підприємством податкового кредиту. З огляду на викладене, суд критично ставиться до висновку податкового органу про нікчемність укладених позивачем угод у зв'язку з відсутністю товаро-транспортних накладних.

При розгляді даної справи судом була також досліджена обставина щодо дотримання податкової дисципліни контрагентами платника податків. Виходячи зі змісту ст.198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної вартості товарів (послуг) та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Тому, податковий кредит складається із сум податків сплачених (нарахованих) платником податку своєму контрагенту у зв’язку із здійсненням господарської операції, що відповідає вимогам, переліченим вище. При цьому підставою для нарахування податкового кредиту є факт придбання товарів (послуг). Таким чином, формально право платника податку на податковий кредит, не залежить від тієї обставини, чи відображалися суми податку на додану вартість у податковій звітності контрагентів платника податку і чи сплачувався ними податок на додану вартість.

Як зазначив Верховний суд України, покупець (в нашому випадку, платник податку, що отримав право на податковий кредит) не може нести відповідальність за дії продавців (постачальників) товарів послуг з урахуванням принципу персональної відповідальності суб?єктів господарювання.

Виключенням з цього правила є, якщо буде підтверджено належними доказами, що платник податків знав про те, що його контрагент є фіктивною фірмою (створений без наміру здійснення господарської діяльності) і метою укладених правочинів та здійснених господарських операцій було саме ухилення від сплати податків або отримання так званої податкової вигоди через формування податкового кредиту та валових витрат платника податку, тоді існуватимуть правові підстави для застосування статті 228 ЦКУ із наслідками щодо нікчемності правочину та право органів державної податкової служби на звернення до суду із позовними вимогами щодо застосування конфіскаційних санкцій, передбачених статтею 208 ГКУ.

Дослідивши проведені господарські операції позивача в аспекті викладеного, суд вважає, що в них відсутні ознаки притаманні господарській діяльності без самостійної ділової мети. Таким чином, висновки податкового органу про нереальний характер угод, укладених між позивачем та ТОВ «Брокбудкепітал» та ТОВ «Про Сервіс» та їх безтоварність не знайшли свого підтвердження, тому суд вважає заявлені позивачем вимоги такими, що підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 11, 14, 70-72, 86, 94, 159-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення №0000072201 від 14.01.2015 р.

Стягнути з Державного бюджету України на користь позивача 182,70 (сто вісімдесят дві) грн.70 коп.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Брагіна О.Є.