Ухвала суду № 44239319, 18.05.2015, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 травня 2015 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в

складі:

головуючого: Корчевного Г.В.,

суддів: Крижанівської Г.В., Слободянюк С.В.,

при секретарі Бугай О.О.,

Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики, укладеного у формі розписки, -

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2014 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики, укладеного у формі розписки. В обґрунтування позову зазначав, що договір позики, укладений між сторонами, у формі розписки, на думку позивача, є недійсним, оскільки суперечить ч. 3 ст. 203 ЦК України та ч. 3 ст. 509 ЦК України. Позивач вказує, що у нього не було необхідності в отриманні позикових коштів, крім того, у розписці не вказано строк позики, відсутній підпис позичальника, не зазначено валюту зобов'язання, текст розписки містить різні номери договору, у зв'язку з чим позивач просить визнати недійсним договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у формі розписки.

Унікальний номер справи: 756/15197/14-ц№ апеляційного провадження: 22-ц/796/5910/2015Головуючий у суді першої інстанції: Шумейко О.І.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Корчевний Г.В.Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики, укладеного у формі розписки.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Свою апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення суду 1-ї інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Вважає, що відмовляючи в задоволенні позову, судом не встановлено усі обставини, що мають значення для справи, зокрема не взято до уваги, що розписка містить виправлення номеру договору, судом не досліджено час та підстави такого виправлення, обставини які стали наслідками для виправлення.

Посилається, що судом порушено норми процесуального права, оскільки не було розглянуто клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення справи про стягнення заборгованості.

Зазначає, що розписка не відповідає нормам чинного законодавства, і апелянт оспорює цей документ, який може слугувати доказом укладення договору позики.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Установлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд повинен свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Статтею 57 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів і висновків експертів.

Судом першої інстанції встановлено, що 20 червня 2012 року між позивачем та відповідачем укладено договір позички № 3, за умовами якого відповідач зобов'язався передати у власність відповідача грошові кошти в сумі 11000 доларів США. Факт передачі та отримання грошових коштів підтверджується розпискою, власноручно написаною позивачем.

Позичальник зобов'язався повернути отримані грошові кошти готівкою в повному обсязі в строк до 20 квітня 2015 року.

Договір позички укладений між сторонами у простій письмовій формі, (а.с. 28)

Крім того, як встановив суд першої інстанції, позивачем була також власноручно написана розписка, згідно з якою ОСОБА_1 підтвердив отримання від ОСОБА_3 грошових коштів у сумі 10500 доларів США. Розписка складена в присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Ухвалюючи оскаржуване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та зазначає, що відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна стороне (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відносно доводів апеляційної скарги колегія суддів зазначає, що вони повторюють доводи позовної заяви, які були повно та всебічно перевірені судом першої інстанції, а саме: матеріалами справи підтверджено, що 20 червня 2012 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого відповідач зобов'язався надати позивачу в позику грошові кошти. Факт передачі грошових коштів у позику за умовами договору підтверджується розпискою.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, (ст. 61 ЦПК України).

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 17 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 04 листопада 2014 року, з ОСОБА_1 стягнуто на користь ОСОБА_3 заборгованість по договору позики у загальному розмірі 13343,63 долари США.

Вказаним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 17 квітня 2014 року встановлено, що 20 червня 2012 року між сторонами укладено договір позички № 3. Факт передачі ОСОБА_3 та отримання ОСОБА_1 коштів у розмірі 10500 доларів США підтверджується розпискою, власноручно написаною ОСОБА_1

Таким чином, суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, що оспорювана позивачем розписка за своїм змістом не є окремим правочином, оскільки складена на виконання умов договору позички від 20 червня 2012 року № 3, а тому не може бути визнана недійсною в порядку, передбаченому ст. 215, 216 ЦК України.

Крім того, доводи апелянта про те, що у розписці не вказано строк позики, відсутній підпис позичальника, не зазначено валюту зобов'язання, текст розписки містить різні номери договору, підлягають дослідженню при вирішенні питання щодо стягнення грошових коштів за розпискою, оскільки впливають на порядок виконання договірних умов, а не на правомірність правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Колегія суддів вважає, що за таких обставин доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, що мало місце неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, а тому це рішення підлягає скасуванню, не знайшли підтвердження матеріалами справи.

Відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Згідно положень ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

З огляду на те, що доводи апеляційної скарги висновків в рішенні суду не спростовують та містяться лише на формальних міркуваннях, колегія суддів вважає, що рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року обґрунтоване та законне і скасуванню не підлягає.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 308, 312-315 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає чинності негайно, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 20 днів з моменту проголошення шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: