Постанова № 44238258, 07.05.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

07 травня 2015 року 11:22 № 826/2510/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Аблова Є.В.,

при секретарі судового засідання Мальчик І.Ю.,

за участю сторін:

позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - Воронюк Н.П.,

розглянувши в судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

В С Т А Н О В И В:

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 до Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, мотивуючи позовні вимоги тим, що при прийнятті рішення щодо припинення трудових відносин відповідачем зазначена інша підстава звільнення, ніж та, що вказана позивачем в заяві про звільнення, що є порушенням прав та законних інтересів позивача.

У позовній заяві позивач просить суд:

визнати дії Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (ідентифікаційний код 37405284) щодо звільнення ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) з посади начальника управління транспорту та пасажирських перевезень протиправними;

визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради Київської міської державної адміністрації) (ідентифікаційний код 37405284) від 04.12.2014 №63-К;

поновити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на посаді начальника управління транспорту та пасажирських перевезень Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (ідентифікаційний код 37405284);

стягнути із Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (ідентифікаційний код 37405284) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) заробітну плату за час вимушеного прогулу;

допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на посаді начальника управління транспорту та пасажирських перевезень Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (ідентифікаційний код 37405284) та стягнення на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) заробітної плати за час вимушеного прогулу;

стягнути із Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) ідентифікаційний код 37405284) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) моральну шкоду у розмірі 10000 грн.

В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги у повному обсязі та просив суд їх задовольнити.

В наданих суду письмових запереченнях представник відповідача зазначив про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки наказом №17-к від 10.03.2015 р. внесено зміни до наказу про звільнення позивача, а саме - змінено підставу звільнення позивача «за згодою сторін».

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

ОСОБА_1 з 24.10.2012 р. перебував на посаді начальника управління транспорту та пасажирських перевезень Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

04.12.2014 р. позивачем подано до Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) заяву про надання з 05.12.2014 р. основної щорічної відпустки тривалістю 30 календарних днів з подальшим звільненням з роботи згідно з п. 1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін.

04.12.2014 року відповідачем видано наказ «Про надання відпустки з наступним звільненням ОСОБА_1.», згідно якого останньому надано частину щорічної основної відпустки з наступним звільненням.

Відповідно до запису в трудовій книжці від 03.01.2015 р. позивач звільнений з займаної посади за власним бажанням відповідно до ст. 38 КЗпП України на підставі наказу від 04.12.2014 року.

Незгода позивача із зазначеною в трудовій книжці підставою звільнення зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини регулює Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України).

Відповідно до ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач з 05.12.2014 р. просить звільнити його з роботи згідно з п. 1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін.

Як встановлено судом та не заперечується відповідачем, в трудовій книжці ОСОБА_1 як підстава звільнення вказано «за власним бажанням відповідно до ст. 38 КЗпП України».

Водночас, в судовому засіданні допитана в якості свідка ОСОБА_3, яка готувала наказ про надання відпустки та звільнення позивача та вносила запис в його трудову книжку, повідомила, що, вийшовши з відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 02.12.2014 року, допустила технічну помилку в зазначенні підстави звільнення позивача, вказавши помилково «за власним бажанням» замість вірного «за угодою сторін».

Крім того, відповідачем 10.03.2015 р. видано наказ №17-к «Про внесення змін до наказів №57-к від 04.12.14 р., №58-к від 04.12.14 р. та наказу №2-в від 05.01.2015 р.», яким внесено зміни до наказу №57-к від 04.12.2014 р. «Про надання відпустки з наступним звільненням ОСОБА_1.», а саме п. 1 викласти в такій редакції: « 1. Надати ОСОБА_1, начальнику управління транспорту та пасажирських перевезень, невикористану частину щорічної основної відпустки за період роботи з 23.06.2012 р. по 22.06.2013 р. тривалістю 12 календарних днів, невикористану частину щорічної основної відпустки за період роботи з 23.06.2013 р. по 22.06.2014 р. тривалістю 18 календарних днів (всього 30 календарних днів) з 05.12.2014 р. по 04.01.2015 р. з наступним звільненням за угодою сторін згідно п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України».

Листом №053-1913 від 10.03.2015 р. позивачу надіслано копію наказу Департаменту №17-к від 10.3.2015 р. «Про внесення змін до наказів №57-к від 04.12.14 р., №58-к від 04.12.14 р. та наказу №2-в від 05.01.2015 р.» та запропоновано прибути до Департаменту для внесення необхідних записів до трудової книжки.

Стаття 6 КАС України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Частиною 1 статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Зважаючи на наведене, суд приходить до висновку, що спосіб захисту, застосований судом у судовому рішенні, має призводити до поновлення права особи.

Крім того, здійснюючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Враховуючи, що відповідачем вжито всіх заходів щодо зазначення правильної підстави звільнення позивача із займаної посади начальника управління транспорту та пасажирських перевезень Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) шляхом прийняття наказу №17-к від 10.3.2015 р., суд приходить до висновку про поновлення порушеного права позивача та відсутність його станом на момент розгляду та вирішення даної справи.

Наведене свідчить про відсутність підстав для визнання дій відповідача щодо звільнення ОСОБА_1 із займаної посади протиправними та скасування наказу, на підставі якого позивач звільнений.

Зважаючи, що позовні вимоги щодо поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від позовної вимоги, підстав для задоволення якої судом не вбачається, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог в цій частині.

Щодо заявленої вимоги про відшкодування моральної шкоди суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч.1 ст.1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Частиною 2 цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Пунктом 2 даної статті визначено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У постанові Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 року із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду №5 від 25.05.2001 року та від 27.02.2009 року під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Стверджуючи про те, що відповідачем позивачеві завдано моральну шкоду, останнім не обґрунтовано в чому полягає ця шкода, не доведено факту завдання моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, наявність втрат немайнового характеру, не визначено, якими доказами це підтверджується. Будь-яких доказів, що підтверджують притягнення посадових осіб до відповідальності за невиконання чи неналежне виконання ними своїх обов'язків, що могло завдати шкоди, позивачем також не надано.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач як суб'єкт владних повноважень покладений на нього обов'язок доказування правомірності прийняття оскаржуваного наказу виконав в повному обсязі.

З урахуванням наведеного суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст.ст. 69-72, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі в Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня її проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до Київського апеляційного адміністративного суду.

Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

Суддя Є.В. Аблов