Ухвала суду № 44210858, 16.12.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 У Х В А Л А

щодо звернення до Верховного Суду України для вирішення питання

стосовно внесення до Конституційного Суду України

подання щодо конституційності закону

16 грудня 2014 року м. Київ № 826/18549/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії:

головуючого судді Шулежка В.П.,

судді Іщука І.О., судді Погрібніченко І.М.,

за участю секретаря судового засідання Пасічнюк С.В.,

за участю сторін:

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача 2 та третьої особи - Курило С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні питання щодо звернення в порядку ч. 5 ст. 9 КАС України до Верховного Суду України у зв'язку з розглядом адміністративної справи за позовом ОСОБА_3 до Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області, Головного управління Міндоходів у Львівській області, за участю третьої особи - Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_3 до Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області, Головного управління Міндоходів у Львівській області в якому просить:

визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 року № 2184-о про звільнення підполковника податкової міліції ОСОБА_3 з посади заступника начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Львівській області;

поновити ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, адреса реєстрації: АДРЕСА_1) на посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області;

зобов'язати Міністерство доходів і зборів України (04655, м. Київ, Львівська пл., 8) виплатити ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, адреса реєстрації: АДРЕСА_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу;

допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, адреса реєстрації: АДРЕСА_1) на посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області та в частині зобов'язання Міністерства доходів і зборів України виплатити ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі за один місяць;

зобов'язати Міністерство доходів і зборів України (04655, м. Київ, Львівська пл., 8) проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, ідентифікаційний код 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, адреса реєстрації: АДРЕСА_1) заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що підставою для прийняття наказу Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 року № 2184-о є довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі ОСОБА_3

Відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці встановлено, що відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» за період з 25.02.2010 р. по 22.02.2010 р. обіймав посади, щодо яких встановлена заборона:

з 11.01.2010 р. по 11.08.2010 р. - старший оперуповноважений з особливо важливих справ відділу організації оперативного супроводження зниження податкового боргу управління організації оперативно-розшукових заходів із скорочення податкового боргу Головного управління податкової міліції ДПА України;

з 11.08.2010 р. по 27.10.2011 р. - заступник начальника відділу організації оперативних заходів із скорочення податкового боргу Головного управління податкової міліції ДПА України;

з 27.10.2011 р. по 28.11.2011 р. - заступник начальника відділу боротьби з фіктивним банкрутством та організації оперативних заходів із скорочення податкового боргу Головного управління податкової міліції ДПА України;

з 29.11.2011 р. по 25.01.2012 р. - начальник управління оперативно-розшукової діяльності УПМ ДПА у Вінницькій області;

з 26.01.2012 р. по 08.02.2012 р. - в.о.начальника управління організації викриття податкових злочинів УПМ ДПС у Вінницькій області;

з 08.02.2012 р. по 17.04.2012 р. - начальник управління організації викриття податкових злочинів УПМ ДПС у Вінницькій області;

з 17.04.2012 р. по 08.05.2013 р. - заступник начальника управління податкової міліції ДПС у Вінницькій області;

з 08.05.2013 р. по 06.11.2013 р. - в.о.начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Вінницькій області;

з 06.11.2013 р. по 12.06.2014 р. - заступник начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Вінницькій області;

з 12.06.2014 р. по дату звільнення - заступник начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Львівській області.

Позивач вважає висновки відповідача 1, викладені у довідці про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці про те, що позивач у період з 25.02.2010 р. по дату звільнення обіймав посади щодо яких встановлена заборона є безпідставними, оскільки період, в який позивач займав вищевказані посади, не підпадає під критерії очищення влади, закріплені у ст. 3 Закону України «Про очищення влади».

При цьому, позивач звертає увагу на те, що статтею 3 вищезазначеного Закону визначено критерії здійснення очищення влади (люстрації). Зокрема, заборона обіймати посади протягом 10 років з дня набрання чинності цим Законом застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посади у період з 25.02.2010 р. по 22.02.2014 р. керівника, заступника керівника територіального (регіонального) податкової міліції.

Між тим, як стверджує позивач, відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30.10.1998 року № 1716, особи начальницького складу податкової міліції проходять службу в порядку, встановленому Положенням про порядок проходження служби.

Маючи спеціальне звання «підполковник податкової міліції», згідно з п. 2 Положення про проходження служби, позивач відноситься до старшого начальницького складу. Пунктом 62 Положення про проходження служби, на яке міститься посилання у спірному наказі, визначається два види звільнення зі служби осіб рядового та начальницького складу в залежності від відношення особи, що звільнюється, до військового обліку.

Жодної підстави для звільнення зі служби осіб начальницького складу пунктом 62 Положення про проходження служби не встановлено.

Разом з тим, як зазначає позивач, вичерпний перелік підстав для звільнення зі служби осіб начальницького складу у випадку, зазначеному в п.п. «а» п. 62 Положення про проходження служби, визначені міститься у п. 64 Положення про проходження служби.

Наказ від 29.10.2014 р. № 2184-о не містить у собі посилань на жодний підпункт пункту 64 Положення про проходження служби, тобто у наказі не зазначено підстави звільнення позивача зі служби, крім того, п. 64 Положення про проходження служби така підстава звільнення зі служби, як за Законом, взагалі не передбачена.

Позивач не погоджується з рішенням щодо його звільнення, вважає наказ від 29.10.2014р. № 2184-о таким, що не відповідає вимогам законодавства та порушує його конституційні права і свободи.

Дослідивши матеріали, додані до позовної заяви, заслухавши представників сторін, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Статтею 22 Конституції України визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

В статті 64 Конституції України зазначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і людини, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції».

Посилаючись на наведені положення Конституції України, Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2005 від 22.09.1995 р., № 5-рп/2002 від 20.03.2002 р., № 20-рп/2004 від 01.12.2004 р., № 4-рп/2007 від 18.06.2007 р., № 19-рп/2010 від 09.09.2010 р., позивач наголошує на тому, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

Позивач вважає, що наказом про звільнення ОСОБА_3 було обмежено численні права і свободи позивача, закріплені в Конституції України.

Між тим, відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням ч. 3 ст. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

Крім того, Конституцією України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Позивач стверджує, що наказ про його звільнення прийнято не в умовах воєнного чи надзвичайного стану, його прийняттям було протиправно допущено обмеження права позивача на працю та доступу до державної служби, тому оскаржуваний наказ є протиправним та таким що суперечить положенням Конституції України.

Також, позивач звертає увагу суду, що відповідно до положень ст. 21 та ч. 1, ч. 2 ст. 24 Конституції України, усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У зв'язку з наведеним, позивач зазначає, що оскільки норми ч. 3 ст. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» не пом'якшують або скасовують відповідальність особи, а навпаки, запроваджують її, їх застосування до позивача, виходячи з наведених приписів Конституції України, є протиправними і такими, суперечать Конституції.

Також, коли позивач обіймав посади, які підпадають під люстрацію відповідно до Закону, не було жодного чинного нормативно-правового акту, який визначав би, що обіймання такої посади є правопорушенням, а тому, на думку позивача, він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», лише на підставі самого факту зайняття ним у минулому певної посади, що саме по собі не містить складу жодного правопорушення.

Позивач також посилається на положення ч. 2 ст. 61 Конституції України, якими визначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Принцип індивідуальної відповідальності також закріплений у ч.2 ст. 1 Закону України Про очищення влади».

Необхідність індивідуалізації відповідальності передбачена рядом норм, якими визначено, що при призначенні покарання має враховуватись характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Про застосування принципу індивідуалізації відповідальності також зазначено в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 14-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про адміністративну відповідальність у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху) по справі № 1-34/2010 від 22.12.2010 року № 23-рп/2010.

За таких обставин, як зазначає позивач, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе. Крім того, відповідачем не перевірено навіть функціональні обов'язки та права позивача як посадової особи на предмет чи міг останній взагалі вчиняти будь-які дії чи бездіяльність, пов'язаних з «узурпацією влади».

Окрім того, в контексті наведеного позивач зазначає, що відповідно до положень ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Очищення влади (люстрація) також ґрунтується на принципі презумпції невинуватості (ч.2 ст. 1 зазначеного Закону).

В той же час, статтею 2 Кримінального кодексу України визначено, що кримінальній відповідальності підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене законом суспільно небезпечне діяння. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

Особа не несе кримінальної відповідальності до тих пір, поки її не буде визнано судом винною у вчиненні злочину і вирок суду не набере законної сили.

Позивач зазначає, що вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). Тобто, у даному випадку цей кримінально-правовий принцип тлумачиться ширше і розповсюджується не лише на осіб, які обвинувачуються чи підозрюються у вчиненні злочину, а також і на тих осіб, які формально підпадають під дію заборон, встановлених Законом України «Про очищення влади».

У зв'язку з цим, на думку позивача, перш ніж застосовувати до нього заходи відповідальності, передбачені Законом України «Про очищення влади» (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач повинен був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. При цьому, вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку і ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.

Тому, на думку позивача, звільнення позивача лише на підставі того, що він є державним службовцем, який займав певні посади у визначені законом строки, виходить з презумпції його вини, що є порушенням конституційного принципу, закріпленого в ст. 62 Конституції України.

В обґрунтування позовних вимог, позивач також посилається на положення ст.ст. 11, 12, 21, 23 та 30 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16.12.1966 р., положення Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 р. до цієї Конвенції, які на думку позивача були порушені у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Позивач також звертає увагу на положення п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), відповідно до яких люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказується, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.

Однак, як вважає позивач, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон не містить.

У пункті 13 цієї ж резолюції, рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.

Зокрема, як звертає увагу позивач, згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом.

Разом з цим, як зазначає позивач, Закон не передбачає єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.

Позивач також вказує на те, що аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані і Європейською комісією «За демократію через право» («Венеціанська комісія»), зокрема, що містяться у висновку CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії та в яких зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку та акцентовано увагу на обов'язковості гарантування права на захист та презумпції невинуватості. У зазначеному висновку вказується також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Крім іншого, в обґрунтування позову позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини у справах про люстраційні заходи.

Таким чином, як стверджує позивач, при його звільненні не були враховані основоположні принципи очищення влади, які були розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів., а також практики Європейського суду з прав людини.

На підставі системно викладених правових норм та викладених позивачем тверджень і посилань в обґрунтування поданого позову, суд зазначає, що відповідно до ч. 5. ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства, у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Під час розгляду справи судом поставлено на обговорення питання щодо звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України, що підтримано представником позивача.

Дослідивши зміст позовної заяви та викладених норм, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті тверджень позивача окремі вищезгадані положення Закону України «Про очищення влади» наведеним вище положенням Конституції України та, відповідно, з метою з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону, які відповідають Конституції України, а також з метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України.

Керуючись ч. 5 ст. 9, ст.160, ст.165 КАС України, суд,

У Х В А Л И В:

Звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» положенням Конституції України, а саме:

- пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

Копію ухвали направити особам, що беруть участь у справі та Верховному Суду України (разом із копією позовної заяви).

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В.П.Шулежко

Суддя І.О.Іщук

Суддя І.М.Погрібніченко