Рішення № 44192170, 13.05.2015, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №296/7861/14-ц Головуючий у 1-й інст. Галасюк Р. А.

Категорія 19 Доповідач Трояновська Г. С.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області в складі:

Головуючого - судді Трояновської Г.С.

суддів Миніч Т.І., Павицької Т.М.,

при секретарі Ковальській Я.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - орган опіки і піклування Житомирської міської ради про визнання договору дарування удаваним договором і договором купівлі-продажу та визнання нерухомого майна об»єктом права спільної сумісної власності подружжя

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 02 березня 2015 року,-

в с т а н о в и л а:

У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з названим позовом. В обгрунтування вимог зазначала, що з 2012 року в провадженні Корольовського районного суду перебувала справа за її позовом до ОСОБА_7 про поділ майна подружжя, в тому числі 32/100 частин будинку АДРЕСА_1, який вони придбали під час шлюбу за спільні кошти. Оформленням правочину займався ОСОБА_7 та здійснив купівлю будинку у формі договору дарування. Вказує, що фактично між ним та продавцем будинку ОСОБА_8 було укладено договір купівлі-продажу будинку. 23.01.2013 року ОСОБА_7 помер. Спадкоємцями за законом ОСОБА_7 є відповідачі. Лише в судовому засіданні 14.05.2014 року від ОСОБА_2 їй стало відомо те, що купівлю будинку було оформлено як договір дарування з метою приховати дійсний правочин, яким фактично є договір купівлі-продажу будинку. Просила поновити їй строк звернення до суду з даним позовом, визнати договір дарування земельної ділянки та 32/100 частин будинку АДРЕСА_1 №5421 від 31.10.2001 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, удаваним договором, визнати договір дарування зазначеного будинку договором купівлі-продажу, визнати спірне майно спільною сумісною власністю подружжя.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 02 березня 2015 року поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду, позов задоволено частково. Визнано удаваним договір дарування №5421 від 31.10.2001 року 32/100 частин будинку і 248 кв. м. земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 та визнано даний правочин договором купівлі-продажу. В решті позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та постановити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Вказує, що суд дійшов висновку про визнання договору дарування удаваним правочином на підставі неналежних та недопустимих доказів, а саме - довідки КП „Житомирське обласне МБТІ" Житомирської обласної ради від 09.04.2012 року №332, показань свідків, які не були присутні при укладенні договору дарування. Наголошує, що у відповідності до ч.1 ст.218 ЦК України рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків. Зазначає, що ОСОБА_1 не надала належних доказів на підтвердження того, що вона придбала спірну частину будинку за кошти, накопичені в шлюбі від підприємницької діяльності, джерела отримання цих доходів та витрачання на придбання цього нерухомого майна.

Розглянувши справу в межах, визначених ст.303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції 31 жовтня 2001 року між ОСОБА_8 /дарувальником/ та ОСОБА_7 /обдаровуваним/ було укладено договір дарування 32/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 та приватизовану земельну ділянку розміром 248 кв.м. розташовану за тією ж адресою /а.с.6/.

Право власності ОСОБА_7 /обдарованого/ на зазначену нерухомість зареєстровано в КП «Житомирське обласне міжміське Бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради, що підтверджується довідкою МБТІ від 15.10.2014 року №550 /а.с.80/.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер /а.с.68/.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 помер /а.с.32/.

Законними спадкоємцями ОСОБА_9 є його мати ОСОБА_2, батько ОСОБА_3, дочка від першого шлюбу ОСОБА_4, дружина - позивачка по справі ОСОБА_1 та їх спільні діти - ОСОБА_5 та ОСОБА_6.

На момент укладення спірного договору позивачка перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_9

Звертаючись з позовом до суду ОСОБА_1 посилалася на те, що договір дарування був укладений з метою приховати інший договір, а саме, договір купівлі-продажу, який насправді вчинили сторони.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 не є родичами чи близькими друзями, що об"єктивно підтверджує пояснення позивачки про купівлю будинку та спростовує пояснення відповідачів про укладення відносно спірного об"єкта нерухомості договору дарування.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 243 ЦК УРСР (чинної на момент виникнення спірних правовідносин) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Згідно з ч.2 ст.58 ЦК УРСР якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Аналогічні положення містить ст. 235 ЦК України, відповідно до якої удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Пленум Верховного Суду України у п. 25 постанови №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що за удаваним правочином стаття (235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Укладаючи удавану угоду, обидві сторони діють умисно, усвідомлюючи, що укладають саме таку угоду.

Для визнання правочину удаваним суду слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

Тобто, в силу приписів статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Позивачкою не надано належних та допустимих доказів для підтвердження наміру осіб, які є сторонами договору дарування, укласти договір купівлі-продажу спірної нерухомості.

Так, сторони договору дарування померли, що виключає можливість встановлення спрямованості їх волі на укладення спірного правочину.

При ухваленні рішення суд першої інстанції взяв до уваги, як доказ, довідку КП «Житомирське обласне міжміське Бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради від 09.04.2012 року №332 про те, що на ім"я ОСОБА_7 зареєстровано на підставі договору купівлі-продажу №5421 від 31 жовтня 2001 року 32/100 частин житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 /а.с.65зв./. Проте, зазначена довідка не відповідає дійсним обставинам справи, оскільки 31.10. 2001 року ОСОБА_7 прийнято в дар 32/100 частин житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 та земельну ділянку розміром 248 кв.м., розташовану за тією ж адресою згідно договору дарування частини будинку та земельної ділянки від 31.10. 2001 року, який зареєстровано в реєстрі під №5421 /а.с.6/.

Іншою довідкою від 15.10.2014 року за №550 Комунальним підприємством «Житомирське обласне М?БТІ» Житомирської обласної ради підтверджено, що за ОСОБА_7 рахується 32/100 ід.ч. будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування частини будинку та земельної ділянки від 31.10.2001 року, реєстр №5421 /а.с.80зв./. Однак, суд першої інстанції цього документу, як і, власне, наявності самого договору дарування не врахував, зіславшись у своїх мотивах саме на те, що комунальним підприємством МБТІ на заяву позивачки видано довідку від 09.04.2012 року №332 про належність спірного майна ОСОБА_7 на підставі договору купівлі продажу.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 пояснили, що ОСОБА_7 та ОСОБА_12 викупили у попереднього власника, людини похилого віку, приміщення офісу, який використовувався для підприємницької діяльності, сплативши значну суму.

Відтак, зазначені свідки пояснили, що спірну нерухомість придбавав не лише ОСОБА_7, а й ОСОБА_12, ціну договору не назвали.

Свідок ОСОБА_12 , партнер по бізнесу ОСОБА_7, пояснив, що за вказане майно ОСОБА_8 було сплачено ОСОБА_7 3100дол. США, які були спільно зароблені ним і ОСОБА_7, гроші брались із каси і свідку це достовірно відомо, тому що він був головним бухгалтером і здійснював облік коштів.

Разом з тим, свідок не надав суду будь-яких касових чи інших бухгалтерських документів на підтвердження сплати саме 3100дол. США за придбану нерухомість.

Таким чином, показання свідків, які до того ж і не були присутніми під час вчинення правочину, об»єктивно не підтверджують факт укладання ОСОБА_7 договору купівлі- продажу нерухомості та ціну договору.

Окрім того, посилання на показання свідків у силу вимог ст. 59 ЦПК України є недопустимими доказами, оскільки договір купівлі-продажу нерухомого майна потребує письмової форми. У зв'язку з цим відповідно до положень ч. 1 ст. 218 ЦК України рішення суду в частині укладення договору купівлі-продажу не може ґрунтуватись на свідченнях свідків.

Відтак, позивачкою, яка не була стороною правочину, не надано жодного належного та допустимого доказу того, що сторони уклали договір дарування з метою приховати інший правочин, а її посилання на те, що фактично між сторонами було укладено договір купівлі-продажу є необґрунтованим, оскільки нею не доведено чи сторони дійшли згоди щодо усіх істотних умов договору купівлі-продажу, який, начеб-то, бажали приховати та відсутні письмові докази отримання дарувальником коштів від продажу домоволодіння в сумі 3100 дол. США. чи в іншій сумі.

Відповідно до вимог ст.ст. 10, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, судове рішення теж не може ґрунтуватися на припущеннях. А тому висновки суду першої інстанції про те, що оскільки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 не є родичами чи близькими друзями, що спростовує пояснення відповідачів про укладення відносно спірного об"єкта нерухомості договору дарування, є припущенням.

Таким чином, відсутні підстави вважати договір дарування таким, що вчинений з метою приховати договір купівлі-продажу, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Вимоги позивачки про визнання спірного майна спільною сумісною власністю подружжя є похідними від попередніх вимог, а тому задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 209, 218, 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 02 березня 2015 року скасувати, ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - орган опіки і піклування Житомирської міської ради про визнання договору дарування удаваним договором і договором купівлі-продажу та визнання нерухомого майна об»єктом права спільної сумісної власності подружжя відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий Судді