Ухвала суду № 44185281, 13.01.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

У Х В А Л А

13 січня 2015 року м. Київ № 826/17809/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Добрівської Н.А.,

за участю секретаря судового засідання - Шаповалової К.В.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - Стоцького М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання представника позивача у адміністративній справі

за позовомОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про скасування наказу №2513-ц від 23.10.2014 року, зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

17 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Генеральної прокуратури України про:

- скасування наказу Генерального прокурора України №2513-ц від 23.10.2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України;

- поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України;

- стягнення з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

- зобов'язання Генеральної прокуратури України проінформувати Міністерство юстиції України про відкладення відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади».

В обґрунтування своїх вимог позивач вказує на те, що з огляду на посади, які він обіймав у період з 14 грудня 2012 року по 22 лютого 2014 року, рішення про застосування щодо нього заборони, передбаченої ч.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади», прийнято у зв'язку із обійманням позивачем з 14 грудня 2012 по 12 червня 2013 року посади заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією - начальника відділу з розслідування злочинів щодо корупційних діянь Генеральної прокуратури України відповідно до наказу Генерального прокурора України №5058ц від 14 грудня 2012 року, з 12 червня 2013 року по 02 жовтня 2013 року посади першого заступника начальника Головного управління з розслідування особливо важливих справ - начальника управління процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення Генеральної прокуратури України відповідно до наказу Генерального прокурора України №679ц від 12 червня 2013 року, з 02 жовтня 2013 року по 24 лютого 2014 року посади першого заступника начальника Головного слідчого управління - начальника слідчого управління Генеральної прокуратури України відповідно до наказу Генерального прокурора України №1104ц від 02 жовтня 2013 року, що відповідає критеріям, визначеним п.8 ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади» (далі також - Закон).

Позивач зазначає, що рішенням Генеральної прокуратури України про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, яке ґрунтується на Законі України «Про очищення влади», суттєво обмежено численні права і свободи позивача, гарантовані Конституцією України в статтях 8, 21, 22, 24, 38, 43, 58, 61, 62 та міжнародними правовими актами. Вказані порушення, за твердженням позивача і його представника, викликані неправильним, розширеним тлумаченням відповідачем положень Закону України «Про очищення влади». У своїх додаткових поясненнях позивач наголошує на тому, що його звільнення з посади і органів прокуратури є по своїй правовій суті формою юридичної відповідальності, яка встановлена за діяння, що передбачені ч.2 ст.1 Закону України «Про очищення влади»; при звільненні мене у зв'язку з припиненням трудового договору з посади і органів прокуратури за ініціативою власника (суб'єкта владних повноважень) у порядку очищення влади (люстрації), відповідач мусив зазначити у наказі, яке саме протиправне рішення або дію я вчинив, що повинно відповідати принципу індивідуальної відповідальності, а також спрямування цих дій саме на узурпацію влади ОСОБА_4, отже, відповідач повинен був мотивувати своє рішення, а саме, навести конкретні факти допущеного позивачем у період перебування на посаді порушення прав і свобод людини або прийняття конкретного протиправного рішення чи допущеної бездіяльності тощо, зазначити, коли саме вони мали місце, які настали негативні наслідки. При цьому вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних і допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях. Також, приймаючи оскаржуване рішення, відповідач через неправильне, розширене тлумачення встановлених Законом України «Про очищення влади» критеріїв здійснення очищення влади (люстрації), проігнорував конкретні формулювання тексту цього Закону, ототожнивши посаду заступника керівника самостійного структурного підрозділу з посадою, яку я фактично займав, чим безпідставно застосував стосовно мене правові норми, які не підлягали застосуванню, що призвело до винесення протиправного наказу та порушило мої особисті права і свободи. У Законі України «Про очищення влади» відсутнє визначення терміну самостійний структурний підрозділ центрального органу (апарату). Крім того, необхідно враховувати, що законодавець на рівні Закону виділив виключно керівників та заступників керівників самостійних структурних підрозділів, не вказавши при цьому посади заступників керівників самостійних структурних підрозділів - начальників управлінь або відділів. До незаконного рішення про звільнення позивача призвело, у тому числі не дотримання встановленої процедури звільнення особи з посади, передбаченої Законом України «Про очищення влади».

Позивач акцентує увагу, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Посилаючись на наведені положення Конституції України, Рішення Конституційного Суду України №5-рп/2002 від 20.03.2002 р., № 20-рп/2004 від 01.12.2004 р., №5-рп/2005 від 22.09.1995р., №4-рп/2007 від 18.06.2007 р. та №19-рп/2010 від 09.09.2010 р., позивач наголошує на тому, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

Позивач вважає, що рішенням Генерального прокурора України, що ґрунтується на положеннях вищезгаданого Закону України «Про очищення влади», було обмежено численні права і свободи позивача, закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а відповідач мав керуватись положеннями ст.8 Конституції України та застосовувати до вказаних правовідносин певні її положення.

Так, позивач зазначає, що відповідно до ч.2 ст.38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням ч.3 ст.1 та п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, на думку позивача безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

У зв'язку з цим позивач також звертає увагу на те, що Конституцією України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Оскільки оскаржуване рішення прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану та у зв'язку з його прийняттям було, на думку позивача, протиправно допущено обмеження права позивача на працю та доступ до державної служби, тому рішення про звільнення є таким, що суперечить положенням Основного Закону України і є протиправним.

Окрім того, позивач зазначає, що відповідно до теорії Конституційного права України свободами визнається фактична та юридична можливість людини чинити діяння (дію чи бездіяльність), робити те і так, що і як особа бажає та вважає за необхідне, безперечно за умови, що при цьому безпідставно та протиправно не обмежуються права інших людей та не заподіюється невиправдана шкода іншим людям чи суспільству взагалі.

Іншими словами, як зазначає позивач, науковці відзначають, що свободи людини, визначені в Конституції України, передбачають невтручання держави у їхнє здійснення.

Однак, як зазначається у позові, рішенням відповідача було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод позивача, що є неприпустимим з огляду на положення ст.ст.8, 22, 64 Конституції України.

Позивач звертає увагу суду, що відповідно до положень ст.21 та ч.1, ч.2 ст.24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Позивач стверджує, що вказані положення Конституції України не були враховані при прийняття оскаржуваного рішення відповідача, оскільки у зв'язку із його прийняттям обсяг прав позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч.2 ст.24 Конституції України.

В контексті наведеного позивач звертає увагу на положення ст.64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не може бути порушено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст.58 Конституції України, як зазначає позивач, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У зв'язку з наведеним, позивач зазначає, що оскільки норми ч.3 ст.1 та п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону не пом'якшують або скасовують відповідальність особи, а навпаки, запроваджують її, їх застосування до позивача, виходячи з наведених приписів Конституції України, є протиправним.

Також, як вказується у позові, коли позивач обіймав певні посади в період з 14 грудня 2012 року по 22 лютого 2014 року, не було жодного нормативно-правового акту, який би визначав, що обіймання таких посад є правопорушенням.

Таким чином, як вказує позивач, він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у ч.3 ст.1 Закону, лише на підставі самого факту зайняття ним у минулому посад заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією - начальника відділу з розслідування злочинів щодо корупційних діянь Генеральної прокуратури України, першого заступника начальника Головного управління з розслідування особливо важливих справ - начальника управління процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення Генеральної прокуратури України та першого заступника начальника Головного слідчого управління - начальника слідчого управління Генеральної прокуратури України, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення.

Продовжуючи, позивач наголошує, що відповідно до ч.2 ст.61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Однак, звільнивши позивача із займаної посади, відповідач, таким чином, всупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону.

Позивач зазначає, що виходячи із системного тлумачення норм Закону усі особи, які займали посади, визначені у ст. 3 Закону, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України ОСОБА_4, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом.

Зазначене, на думку позивача, суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.

За таких обставин, як зазначає позивач, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посад у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.

В контексті наведеного позивач зазначає, що відповідно до положень ст.62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Позивач вказує на те, що вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). Тобто, на думку позивача, у даному випадку цей кримінально-правовий принцип тлумачиться ширше і розповсюджується не лише на осіб, які обвинувачуються чи підозрюються у вчиненні злочину, а також і на тих осіб, які формально підпадають під дію заборон, встановлених Законом.

У зв'язку з цим, як зазначає позивач, перш ніж застосовувати до позивача заходи відповідальності, передбачені Законом (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач повинен був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_4, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Причому, вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку і ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.

Однак, на думку позивача, приписи Закону України «Про очищення влади» щодо критеріїв віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація, де-факто виходять з презумпції їх вини, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 62 Конституції України.

Тому, на думку позивача, відповідач, звільняючи позивача з посади заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, не дотримався будь-якого порядку доведення його винуватості, чим безперечно порушив приписи ст.62 Конституції України.

Таким чином, як зазначається у позові, протиправність рішення відповідача обґрунтовується тим, що воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені ст.ст.21, 24, 58, 61, 62 Основного Закону України.

В обґрунтування своєї позиції, позивач також посилається на положення ст.ст.11, 12, 21, 23 та 30 Загальної декларації прав людини, ст.6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, положення ст.ст.6, 8, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст.1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 року до цієї Конвенції, які на думку позивача були порушені у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Позивач також звертає увагу на положення п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), відповідно до яких люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказується, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.

Однак, як вважає позивач, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон не містить.

У пункті 13 цієї ж резолюції, рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.

Зокрема, як звертає увагу позивач, згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шановних суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом.

Разом з цим, як зазначає позивач, Закон не передбачає єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.

Надалі позивачем також звернуто увагу на положення п.7 вищезгаданих принципів (щодо строків дискваліфікації не більше 5 років), п.8 (щодо дискваліфікації лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні).

Позивачем також звертається увага на те, що аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані і Європейською комісією «За демократію через право» («Венеціанська комісія»), зокрема, що містяться у висновку CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії та в яких зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку та акцентовано увагу на обов'язковості гарантування права на захист та презумпції невинуватості. У Висновках вказується також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Позивач наголошує на тому, що відповідно до висновку Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія) щодо Закону України «Про очищення влади» №788/2014 від 16 грудня 2014 року (СDL-АD(2014)044), при проведенні люстраційних процедур в кожному конкретному випадку повинна бути доведена провина особи; їй мають бути гарантовані право на захист, презумпція невинуватості і право на оскарження в суді; неточні формулювання можуть привести до нерівномірного застосування Закону; особа не може бути люстрована в жодному разі без надання повного належного процесуального захисту та права на оскарження в незалежному суд; звільнення з посади має бути призупинено під час апеляції і що суд повинен бути уповноважений скасувати рішення люстраційної комісії у зв'язку з обставинами кожного конкретного випадку (п.п.20, 59, 63, 83, 84 Висновку).

Крім іншого, в обґрунтування позову позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини.

У взаємозв'язку з наведеним, суд зазначає, що відповідно до ч.5 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст.150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Під час розгляду справи позивач звернувся із клопотанням про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України. Одночасно позивач заявив клопотання про зупинення провадження у справі на підставі п.4 ч.2 ст.156 КАС України.

Дослідивши зміст позовної заяви та додаткових пояснень до неї, а також письмового клопотання представника позивача, заслухавши пояснення присутніх учасників процесу, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті доводів позивача окремі вищезгадані положення Закону України «Про очищення влади» наведеним вище положенням Конституції України та, відповідно, у зв'язку з необхідністю з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону, які відповідають Конституції України, а також з метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України.

Керуючись ст.ст.9, 160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Звернутися до Верховного Суду України із зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади», а саме:

- частини 3 статті 1 в частині заборони особам, зазначеним у частині першій статті 3 Закону України «Про очищення влади» обіймати протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), а також пункту 7 частини першої статті 3, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

Копію ухвали направити сторонам та Верховному Суду України (разом із копіями позовної заяви, та письмовим клопотанням).

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.

Суддя: Н.А. Добрівська