Постанова № 44121560, 05.05.2015, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 травня 2015 року 11:58 м. ПолтаваСправа № 816/960/15-а

Полтавський окружний адміністративний суд колегією у складі:

головуючого судді - Ясиновського І.Г.,

суддів - Удовіченка С.О. , Сич С.С. ,

за участю:

секретаря судового засідання - Петренко О.В.,

позивача - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної інспекції України з контролю за цінами про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі і стягнення моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

25 березня 2015 року ОСОБА_1 (надалі також - позивач) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Комісії з ліквідації Державної інспекції України з контролю за цінами про поновлення на посаді завідувача сектором у Полтавській області Державної інспекції України з контролю за цінами та стягнення моральної шкоди в розмірі 20000 грн.

В ході судового розгляду справи позивачем подано доповнення до позовної заяви, відповідно до якого позивачем збільшено позовні вимоги в частині скасування наказу Державної інспекції України з контролю за цінами від 12 березня 2015 року № 44-к "Про звільнення ОСОБА_1" (а.с. 44-47).

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на протиправність прийняття такого наказу з підстав перебування позивача на лікарняному та порушення права ОСОБА_1 в частині завчасного попередження про проведення такого вивільнення. Крім того, зауважено, що підставою звільнення визначено ліквідацію Державної інспекції України з контролю за цінами, хоча фактично проведено реорганізацію такого органу. Вищевикладеним ОСОБА_1 завдано моральної шкоди, що складає 2000 грн. У зв'язку з викладеним, позивач вважає вказаний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а її такою, що підлягає поновленню на займаній посаді та стягнення на її користь вказаної суми моральної шкоди.

Позивач у судовому засіданні позов підтримала, просила задовольнити у повному обсязі.

В ході судового розгляду справи судом замінено відповідача на належного, а саме на - Державну інспекцію України з контролю за цінами (надалі також - відповідач).

Відповідач у судове засідання явку уповноваженого представника не забезпечив, надав до суду письмові заперечення, відповідно до яких просив розгляд справи провести без його участі, а також заперечував проти задоволення позовних вимог у повному обсязі. При цьому, посилався на правомірність прийняття наказу від 12 березня 2015 року № 44-к "Про звільнення ОСОБА_1" з підстав ліквідації Державної інспекції України з контролю за цінами, що відбувається на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року № 442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади".

Суд, заслухавши пояснення позивача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що 03 жовтня 2012 року ОСОБА_1 призначена на посаду завідувача сектором у Полтавській області Державної інспекції України з контролю за цінами за результатами конкурсу зі збереженням 7 (сьомого) рангу державного службовця в межах IV категорії посад державних службовців, про що внесено запис до трудової книжки НОМЕР_1 (а.с. 13-14).

23 березня 2015 Державною інспекцією України з контролю за цінами винесено наказ № 44-к "Про звільнення ОСОБА_1", відповідно до якого: "ОСОБА_1 звільнити з посади завідувача Сектору у Полтавській області Державної інспекції України з контролю за цінами 23 березня 2015 року на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку із ліквідацією Державної інспекції України з контролю за цінами. Відділу бюджетного планування, бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансово-економічної та господарської діяльності Державної інспекції України з контролю за цінами виплатити ОСОБА_1: грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за період роботи з 03.10.2013 по 02.10.2014 тривалістю 30 календарних днів, за невикористану частину щорічної основної відпустки за період роботи з 03.10.2014 по 23.03.2015 тривалістю 14 календарних днів, за невикористану додаткову оплачувану відпустку за стаж державної служби 26 років (станом на 31.05.2013) тривалістю 15 календарних днів та за невикористану додаткову оплачувану відпустку за стаж державної служби 27 років (станом на 31.05.2014) тривалістю 15 календарних днів; вихідну допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати" (а.с. 12).

Не погодившись з вказаним наказом, вважаючи за необхідне поновити ОСОБА_1 та стягнути на її користь моральну шкоду у розмірі 20000 грн, позивач звернувся до суду.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Надаючи правову оцінку вимозі ОСОБА_1 про скасування наказу Державної інспекції України з контролю за цінами від 12 березня 2015 року № 44-к "Про звільнення ОСОБА_1" та поновлення на займаній посаді з 23 березня 2015 року, суд виходив з наступного.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів.

Згідно із частиною другою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюються на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Частиною 2 cтатті 19 Конституції України закріплено обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Громадянам згідно зі статтею 43 Конституції України гарантується захист від незаконного звільнення.

Суспільні відносини, пов'язані зі створенням правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, регулює Закон України від 16.12.1993 № 3723-ХІІ "Про державну службу". Згідно зі статтями 9 і 30 цього Закону правовий статус окремих категорій державних службовців регулюється Конституцією України, спеціальними законами та Кодексом законів про працю України.

Відповідно до частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (надалі по тексту - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Постановою від 10 вересня 2014 року № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» Кабінетом Міністрів України було прийнято рішення про ліквідацію Державної інспекції України з контролю за цінами.

Згідно з частинами першою та третьою статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (далі - постанова № 9) містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 492 КЗпП України суд дійшов висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Така ж позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 01 жовтня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної митної служби України (далі - Держмитслужба), Сумської митниці Держмитслужби (правонаступником якої є Сумська митниця Міндоходів України; далі - Митниця) про визнання незаконними наказів, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/35985744) та від 28 жовтня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_9 до Державної митної служби України (далі - ДМСУ), Південної митниці Міністерства доходів і зборів України (далі - Південна митниця), Південної регіональної митниці, Головного управління Державного казначейства України в Одеській області, третя особа - ОСОБА_12, про визнання протиправними та скасування наказів в частині звільнення, поновлення на службі та стягнення моральної шкоди (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41602330).

Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.

Згідно з частинами другою та третьою статті 36 КЗпП України зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору. У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Відповідно до частини другої статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу.

Частиною першою статті 2442 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Частиною 2 статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до положень частин 1-3 статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

На вимогу ухвали суду від 23 квітня 2015 року відповідачем не було надано доказів на підтвердження надання позивачу пропозицій щодо переведення на іншу роботу.

Згідно тверджень позивача, їй не було запропоновано жодної вакантної посади та не було надано жодної пропозиції про переведення на іншу роботу.

У відповідності до плану заходів, пов'язаних з ліквідацією Держцінінспекції України, Головою комісії з ліквідації Державної інспекції України з контролю за цінами було видано наказ від 26.11.2014 № 274-к «Про попередження працівників Держцінінспекції України», у якому Відділу по роботі з персоналом надано доручення попередити усіх штатних працівників Держцінінспекції України письмово під розпис про їх наступне вивільнення з займаних посад за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією державної інспекції України з контролю за цінами (а.с. 68).

Для забезпечення оперативної роботи з територіальними секторами у Державній інспекції України з контролю за цінами введено систему електронного документообігу.

Відповідно до письмових заперечень відповідачем надано пояснення, що з метою оперативного оповіщення, Відділом по роботі з персоналом попередження про наступне вивільнення з займаної посади та персональне повідомлення ОСОБА_1 було надіслано на офіційну адресу сектору у Полтавській області (рo1tаv@dci.gov.ua) електронною поштою (а.с. 69-72).

У зв'язку з відсутністю фізичної можливості письмово під розпис попередити 26 листопада 2014 року завідувача Сектору у Полтавській області Держцінінспекції України ОСОБА_1, яка на той час перебувала на лікарняному, того ж дня начальником Відділу по роботі з персоналом Держцінінспекції України у телефонній розмові ОСОБА_1 була персонально попереджена про заплановане вивільнення та повідомлена про надіслання попередження на електрону адресу сектору.

Таким чином, відповідачем не заперечується факт перебування позивача на лікарняному у період з 25 листопада 2014 року по 03 грудня 2014 року, що підтверджується листками непрацездатності серії АГО № 088663 та № 114647, а також виписним епікризом із історії хвороби від 28 листопада 2014 року № 8222 (а.с. 48, 77).

У зв'язку з викладеним суд не погоджується з твердженням відповідача про належне ознайомлення ОСОБА_1 з наказом від 26.11.2014 № 274-к «Про попередження працівників Держцінінспекції України», що, в свою чергу, став підставою для винесення наказу, що оскаржується. Твердження відповідача що чинним законодавством не передбачено способу попередження працівників про наступне вивільнення є не обґрунтованими з огляду на ту обставину, що самим же відповідачем визначено у наказі від 26.11.2014 № 274-к «Про попередження працівників Держцінінспекції України» спосіб попередження працівників про вивільнення, а саме: письмово під розпис.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що наказ Державної інспекції України з контролю за цінами від 12 березня 2015 року № 44-к "Про звільнення ОСОБА_1" не ґрунтується на вимогах законодавства, прийнятий без урахування усіх обставин, що мали значення для його прийняття, а відтак вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Зважаючи на те, що вказаний наказ є по своїй суті правовим актом індивідуальної дії, та згідно частини другої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі його неправомірності, визнається судом протиправним і скасовується.

Таким чином, зважаючи, що обраний позивачем спосіб захисту його прав є таким, що не забезпечить відновлення порушеного права останнього, суд, в порядку передбаченому частиною другою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи за межі позовних вимог, приходить до висновку про визнання протиправним і скасування наказу Державної інспекції України з контролю за цінами від 12 березня 2015 року № 44-к "Про звільнення ОСОБА_1".

Оскільки суд дійшов до висновку, що ОСОБА_1 звільнено без законних підстав, то відновлення її порушених прав повинно бути здійснено шляхом поновлення на попередній роботі. Втім, Законом України "Про державну службу", який є спеціальною нормою у даних правовідносинах, не врегульована процедуру поновлення державного службовця на службі, у разі незаконного звільнення останнього.

Відповідно до абз. 2 п. 13 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 за № 2 "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" при розгляді спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби застосовуються положення, встановлені спеціальними законами. У разі коли ці закони зазначені питання не врегульовують, то необхідно субсидіарно застосовувати законодавство про працю, зокрема КЗпП України.

Згідно ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Втім, оскільки норми ст. 235 КЗпП України є нормами прямої дії, вони зобов'язують орган, що розглядає трудовий спір, поновити незаконно звільненого працівника саме на попередню роботу, без урахування можливого призначення на посаду іншої особи.

Також, вимогою позивача є поновлення його на посаді з дня звільнення, тобто з 23 березня 2015 року, стосовно чого суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 241 1 КЗпП України строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.

Пунктом 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.93 № 58, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.08.93 № 110, зазначається, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Відтак позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Надаючи правову оцінку вимозі позивача в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 20000 грн, суд виходив з наступного.

Моральна шкода, заподіяна фізичній чи юридичній особі, може відшкодовуватись у випадках, коли можливість такого відшкодування передбачена нормами Конституції чи випливає з її положень та в інших випадках, передбачених чинним законодавством або угодою сторін.

Верховний Суд України в постанові Пленуму №4 від 31.03.1995 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" зазначив, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

В обґрунтування підстав для відшкодування моральної шкоди в сумі 20000 грн позивач посилається на те, що протиправний наказ про її звільнення з публічної служби змусив останнього хвилюватися, довів до стресового стану.

Разом з тим, позивачем не надано до матеріалів справи належних доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральної шкоди, як і не обґрунтовано розмір заявлених вимог, а судом причинного зв'язку між такою шкодою та прийняттям наказу, що оскаржується, не встановлено.

Виходячи з викладеного, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

Так, відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Згідно із частиною 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до вимог цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Частиною першою статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

У відповідності до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірність прийнятого оскаржуваного наказу.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної інспекції України з контролю за цінами про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі і стягнення моральної шкоди - підлягають частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 7-11, 71, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної інспекції України з контролю за цінами про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі і стягнення моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної інспекції України з контролю за цінами від 12 березня 2015 року № 44-к "Про звільнення ОСОБА_1".

Поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектором у Полтавській області Державної інспекції України з контролю за цінами з 23 березня 2015 року.

Допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідувача сектором у Полтавській області Державної інспекції України з контролю за цінами з 23 березня 2015 року.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд.

Повний текст постанови виготовлено 12 травня 2015 року.

Головуючий суддя І.Г. Ясиновський суддя суддя С.О. Удовіченко С.С. Сич