Постанова № 44071899, 08.05.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08 травня 2015 року 08:04 №826/4136/15

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі головуючого судді Саніна Б.В. при секретарі судового засідання Дмитрієвій В.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації в м. Києві третя особа про 1. Державна казначейська служба України 2. Оболонський районний суд м. Києва визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (надалі - позивач/ОСОБА_1.) до Територіального управління Державної судової адміністрації в м. Києві (надалі - відповідач/ТУ ДСА в м. Києві), в якому просить суд:

1. Зобов'язати ТУ ДСА в м. Києві вчинити певні дії - нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Після усунення недоліків позовної заяви, ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.04.2015 р. відкрито провадження у справі та призначено до судового розгляду, а також залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору Державну казначейську службу України (надалі - ДКС України/третя особа-1) та Оболонський районний суд м. Києва (надалі - третя особа-2).

В судове засідання позивач не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду справи був належним чином повідомлений, водночас через канцелярію суду подав клопотання про розгляд справи за його відсутності.

В судове засідання з'явився представник відповідача, який проти позовних вимог заперечує в повному обсязі, просить суд в їх задоволенні відмовити з підстав викладених в письмових запереченнях, зокрема зазначає, що Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» (надалі - Закон №1166) з 01.04.2014 р. ст.136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (надалі - Закон №2453), якою передбачена виплата вихідної допомоги судді у разі його виходу у відставку виключено. Таким чином, у відповідача відсутні правові підстави для виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги у зв'язку з його виходом у відставку.

В судове засідання третя особа-1 не з'явилась, про дату, час та місце судового розгляду справи була належним чином повідомлена, заяв щодо перенесення розгляду справи або слухання справи за її відсутності до суду не подавала, про причини неявки суду не повідомляла.

В судове засідання тертя особа-2 не з'явилась, про дату, час та місце судового розгляду справи була належним чином повідомлена, водночас через канцелярію суду подала клопотання про розгляд справи за її відсутності.

Відповідно до положень п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Зважаючи на неявку в судове засідання позивача та третіх осіб, а також приймаючи до уваги відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, на підставі ст.3 та ч.6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), суд дійшов висновку про можливість перейти до розгляду справи у порядку письмового провадження за наявними в матеріалах справи доказами.

Розглянувши наявні в матеріалах справи докази, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтується позов, оцінивши докази які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до наказу №394/7 від 04.06.1991 р. ОСОБА_1 був зарахований на посаду народного судді Мінського районного суду м. Києва.

Згідно указу Президента України від 23.10.2001 р., позивача з 01.11.2001 р. було переведено на роботу на посаді судді новоутвореного Оболонського районного суду у м. Києві.

11.12.2013 р. позивачем було подано до Вищої ради юстиції України заяву про відставку.

24.12.2013 р. рішенням Вищої ради юстиції України №1537/0/15-13 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Оболонського районного суду м. Києва, у зв'язку з поданням заяви про відставку» заяву позивача про відставку було задоволено, внесено подання до Верховної Ради України про звільнення позивача з посади судді Оболонського районного суду м. Києва.

25.12.2014 р. Верховною Радою України було прийнято постанову №59-VIII «Про звільнення суддів», якою відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України, у зв'язку з поданням заяви про відставку, було звільнено ОСОБА_1 з посади судді Оболонського районного суду м. Києва.

На підставі вищевикладеного, наказом в.о. голови Оболонського районного суду м. Києва №155/к від 31.12.2014 р. «Про звільнення судді ОСОБА_1.» (надалі - Наказ №155/к) позивача було відраховано зі штату Оболонського районного суду м. Києва.

02.03.2015 р. у зв'язку з невиплатою позивачу при виході у відставку вихідної допомоги, ОСОБА_1 звернувся із відповідною заявою до ТУ ДСА в м. Києві щодо виплати останньому вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат відповідно до ст.136 Закону №2453, однак жодної відповіді від відповідача отримано не було.

Вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат протиправною та такою, що порушує права та інтереси позивача, останній звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Відповідно до ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи усіх форм дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень ст.1 Конституції України, України є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Згідно ст.8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

В той же час, положеннями ч.1 ст.22 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Разом з тим, ч.2 ст.22 Конституції України визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Водночас, відповідно до ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Тобто, як вбачається з вищевикладеного конституційні права і свободи людини і громадянина безпосередньо гарантуються Основним законом, захищаються судом і не можуть бути звужені або скасовані навіть при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів.

При цьому, п.14 ч.1 ст.92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури.

Так, нормативно-правовим актом, що визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів є Закон №2453.

Відповідно до ч.1 ст.47 Закону №2453 (в редакції чинній на момент подання позивачем заяви про відставку та розгляду такої заяви Вищою радою юстиції (грудень 2013 р.)) суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Зокрема, ч.1 ст.126 Конституції України визначено, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Разом з тим, ч.4 ст.47 Закону №2453 визначено, що незалежність судді забезпечується, зокрема: особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення; недоторканністю та імунітетом судді; незмінюваністю судді; порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; функціонуванням органів суддівського самоврядування; визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; правом судді на відставку.

В той же час, в ч.5 ст.47 Закону №2453 зафіксовано, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді і не посягати на неї.

При цьому, ч.6 ст.47 Закону №2453 визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Так, ч.1 ст.109 Закону №2453 визначено, що суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається ст.131 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

При цьому, ч.3 ст.109 Закону №2453 визначено, що заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. У разі звільнення судді з посади в результаті внесення такого подання Вища рада юстиції повідомляє про це Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.

В ч.4 ст.109 Закону №2453 зафіксовано, що суддя продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення. За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку (ч.5 ст.109 Закону №2453).

Разом з тим, в ч.1 ст.100 Закону №2453 зафіксовано, що суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, передбачених ч.5 ст.126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Зокрема, п.9 ч.5 ст.126 Конституції України визначено, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

В той же час, ч.1 ст.136 Закону №2453 визначено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Тобто, як вбачається з вищевикладеного звільнення судді у зв'язку з поданням ним заяви про відставку відбувається за наявності двох взаємопов'язаних обов'язкових умов, а саме наявності у судді стажу роботи визначеного в ч.1 ст.109 Закону №2453 та подання суддею заяви, яка є підтвердженням справжнього й вільного, без стороннього впливу чи примусу, волевиявлення судді на реалізацію ним права на відставку.

Так, в рішенні Конституційного Суду України №10-рп/2013 від 19.11.2013 р. (у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст.ст.103,109,131,132,135,136,137, пп.1 п.2 розділу XII «Прикінцеві положення», абз.4 п.3, абз.4 п.5 розділу XIIІ «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), Конституційний Суд України вказав, що відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканості, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання.

Таким чином, враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку, що позивач має право на отримання вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку.

При цьому, суд критично ставиться до доводів відповідача щодо відсутності у останнього правових підстав для здійснення виплати позивачу вихідної допомоги у зв'язку з тим, що станом на день прийняття Верховною Радою України постанови №59-VIII від 25.12.2014 р. «Про звільнення суддів», якою, відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України у зв'язку з поданням заяви про відставку було звільнено ОСОБА_1 з посади судді Оболонського районного суду м. Києва, ст.136 Закону №2453 втратила чинність відповідно до Закону №1166, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 11.12.2013 р. ОСОБА_1 було подано до Вищої ради юстиції заяву про відставку, в якій позивач просив, відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України та ст.109 Закону №2453 внести до Верховної Ради України подання про звільнення його з посади судді Оболонського районного суду м. Києва у зв'язку з поданням заяви про відставку.

Разом з тим, 11.12.2013 р. позивачем було подано до Верховної Ради України заяву про звільнення, в якій останній просив звільнити його з посади судді Оболонського районного суду м. Києва у відставку відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України.

Розглянувши подану позивачем заяву про відставку, 24.12.2013 р. Вищою радою юстиції було прийнято рішення №1537/0/15-13 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Оболонського районного суду м. Києва у зв'язку з поданням останнім заяви про відставку.

Так, відповідно до ч.1 ст.111 Закону №2453 порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, встановлюється цим Законом та Регламентом Верховної Ради України.

Згідно ч.4 Закону №2453 рішення про звільнення з посади судді приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і оформляється постановою Верховної Ради України.

В той же час, ч.1 ст.9 Закону України «Про Регламент Верховної ради України» (надалі - Закон №1861) визначено, що Верховна Рада проводить свою роботу сесійно. Сесії є чергові та позачергові.

Відповідно до ч.4 ст.9 Закону №1861 сесії Верховної Ради складаються із засідань Верховної Ради, засідань комітетів, тимчасових слідчих комісій і тимчасових спеціальних комісій, що проводяться у період між пленарними засіданнями, роботи народних депутатів у депутатських фракціях (депутатських групах) та з виборцями. Комітет, тимчасова спеціальна комісія чи тимчасова слідча комісія можуть проводити свої засідання одночасно з пленарними засіданнями Верховної Ради лише за процедурним рішенням Верховної Ради.

Засідання Верховної Ради можуть бути пленарними, урочистими, а також можуть проводитися у формі парламентських слухань (ч.5 ст.9 Закону №1861).

Водночас, в ч.1 ст.19 Закону №1861 зафіксовано, що за звичайних обставин перший і третій тижні кожного календарного місяця впродовж сесії відводяться для пленарних засідань Верховної Ради, другий - для роботи в комітетах, тимчасових спеціальних комісіях і тимчасових слідчих комісіях, депутатських фракціях (депутатських групах), четвертий - для роботи народних депутатів з виборцями.

Порядок денний сесії Верховної Ради затверджується Верховною Радою на кожну чергову сесію (ч.1 ст.20 Закону №1861).

В той же час, п.4 ч.4 ст.20 Закону №1861 визначено, що до порядку денного сесії Верховної Ради включаються позачергово без голосування питання про складення присяги, питання про призначення, обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад, а також питання щодо здійснення парламентського контролю, розгляд яких є виключним правом Верховної Ради у випадках, передбачених Конституцією України та законами України.

Як вбачається з матеріалів справи, що не заперечується сторонами, проекти постанов Верховної Ради України про звільнення суддів, в тому числі й ОСОБА_1 неодноразово виносилися на розгляд Верховної Ради України, однак з незалежних від позивача причин, постанову №59-VIII «Про звільнення суддів», якою у зв'язку з поданням заяви про відставку, було звільнено ОСОБА_1 з посади судді Оболонського районного суду м. Києва, Верховною Радою України було прийнято лише 25.12.2014 р.

Відповідно до положень ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, суд критично ставиться до доводів відповідача, на рахунок того, що станом на момент винесення Наказу №155/к, яким було звільнено та відраховано ОСОБА_1 зі штату Оболонського районного суду м. Києва, а саме на грудень 2014 року, позивач не мав права на отримання вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку у зв'язку з тим, що ст.136 Закону №2453, зокрема якою була передбачена виплата вихідної допомоги, з 01.04.2014 р. була виключена на підставі Закону №1166, оскільки як встановлено судом під час розгляду адміністративної справи, що не спростовано представником відповідача, позивачем були виконані всі, передбачені чинним на той час законодавством, вимоги щодо порядку подання заяви про відставку.

Більше того, суд погоджується з доводами позивача на рахунок того, що тривалий період його звільнення Верховною Радою України не залежав від його дій чи бездіяльності.

Таким чином, з врахуванням вищевикладеного суд вважає за необхідне зазначити, що позбавлення позивача права на отримання вихідної допомоги у зв'язку з відставкою відповідно до ст.136 Закону №2453, який діяв на момент подання ОСОБА_1 заяви про відставку від 11.12.2013 р. та розгляду такої заяви Вищою радою юстиції є протиправним та таким, що не відповідає вимогам законодавства України, оскільки положеннями ст.22 Конституції України чітко визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

В той же час, суд приймає до уваги рішення Конституційного Суду України №1-2/2013 від 03.06.2013 р. (у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ст.2, абз.2 п.2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», ст.138 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці), в якому Конституційний Суд України вказав, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання, і така незалежність судді забезпечується, зокрема, його належним матеріальним та соціальним забезпеченням. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці. Право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості.

В той же час, Конституційний Суд України у своєму рішенні №1-2/2013 від 03.06.2013 р. вказав, що законодавець, маючи дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру матеріального забезпечення, повинен враховувати, що не може запроваджуватися правове регулювання, за якого особа, реалізовуючи одне конституційне право, позбавляється можливості реалізовувати інше право (гарантію). Зокрема, суддя після виходу на пенсію або у відставку, використовуючи конституційне право на працю, визначене ст.43 Основного Закону України, не може бути при цьому позбавлений гарантій незалежності суддів, включаючи заходи їх правового захисту, матеріального і соціального забезпечення.

Аналогічна позиція викладена в рішенні Ради суддів України №6 від 05.02.2015 р., в якому зафіксовано, що конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці. Статус судді та його елементи, зокрема, матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.

Разом з тим, в рішенні №6 від 05.02.2015 р. при розгляді питання гарантій незалежності суддів, їх правового статусу, матеріального та соціального забезпечення, посилаючись на рішення Конституційного Суду України, Рада суддів України вказала про неможливість звуження змісту та об'єму гарантій незалежності суддів, а відповідно матеріального та соціального забезпечення.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів, в тому числі й виплата вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку, забезпечення гідного статусу життєвого рівня суддів є обов'язком держави, оскільки суддя, відповідно до ст.127 Конституції України а ст.53 Закону №2453, обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу.

Так, суд вважає за необхідне зазначити, що підставою для отримання матеріального забезпечення судді після припинення його повноважень є виключно конституційно визначений статус професійного судді, при цьому законодавець не може виокремлювати певну категорію суддів у відставці, які не мають права на отримання вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку з підстав, не пов'язаних із статусом судді та його професійною діяльністю щодо здійснення правосуддя. Таке законодавче регулювання суперечить меті встановлення конституційної гарантії матеріального забезпечення суддів, як елемента їх незалежності.

Враховуючи вищевикладене, а також приймаючи до уваги, що за суддею, який перебуває у відставці зберігається звання судді та такі ж гарантії недоторканості та соціального захисту, як і до виходу у відставку, суд погоджується з доводами позивача на рахунок того, що скасування при виході у відставку гарантованої виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою є обмеженням соціальних гарантій суддів передбачених Конституцією України та іншими законами України, оскільки зміст та обсяг досягнутого суддями рівня матеріального забезпечення не може бути звужено або скасовано шляхом внесення змін до чинного законодавства.

Таким чином, оскільки право на відставку позивач реалізував до набрання чинності Законом №1166, яким було виключено ст.136 Закону №2453, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову позивача та зобов'язання відповідача, відповідно до ст.136 Закону №2453 в редакції чинній на грудень 2013 року, вчинити дії щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст.11 КАС України, визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У ч.1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу.

Крім того, в ч.2 ст.72 КАС України зазначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Статтею 159 КАС України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на вищевказане суд, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача. Відповідно до положень ст.94 КАС України судові витрати відшкодовуються позивачу.

Керуючись положеннями ст.ст. 2, 17, 71, 86, 158-163, 167, 254 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації в м. Києві про стягнення заборгованості при виході у відставку - задовольнити.

2. Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в м. Києві вчинити дії щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі 10 (десяти) місячних заробітних плат за останньою посадою.

3. Присудити ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 287 (двісті вісімдесят сім) грн. 70 коп. із видатків Держаного бюджету України.

Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 КАС України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.185-187 КАС України.

Суддя Б.В. Санін