Постанова № 44008390, 29.03.2012, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" березня 2012 р. Справа № 2a-664/12/0970

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Мигалюка Ю.В.

секретаря Цюпа У.Л.,

за участю сторін:

представника позивача: ОСОБА_1,

представника відповідача: ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Івано-Франківську в приміщенні суду адміністративну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Івано-Франківська пересувна механізована колона -118»до Державної податкової інспекції в м. Івано-Франківськ про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення № НОМЕР_1 від 21.02.2012 року

ВСТАНОВИВ:

02.03.2012 року Публічне акціонерне товариство «Івано-Франківська пересувна механізована колона -118»(далі ПАТ «Івано-Франківська пересувна механізована колона -118») звернулося в суд з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції в м. Івано-Франківськ (далі ДПІ в м. Івано-Франківськ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення № НОМЕР_1 від 21.02.2012 року.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, суду пояснив, що відповідач протиправно, на підставі помилкових висновків в акті перевірки щодо відсутності поставок товарів (робіт, послуг) з юридичними особами, не встановлення товарності операцій, суперечливості первинних документів законодавчим нормативним актам та включення до складу податкового кредиту за грудень 2010 року та січень 2011 року податкових накладних за серпень 2008 року по контрагенту постачальнику ТзОВ «С.Дж.Р.Груп»виніс рішення про визначення додаткового податкового зобовязання з податку на додану вартість та застосував штрафні фінансові санкції. Зазначив, що висновки податкового органу є неправомірними, а податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню. Просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечила, зазначила, що підставою для визначення позивачу додаткового податкового зобовязання стало включення до складу податкового кредиту за грудень 2010 року та січень 2011 року сум податку на додану вартість згідно податкових накладних за серпень 2008 року по контрагенту постачальнику ТзОВ «С.Дж.Р.Груп», які помилково були включено позивачем в податкових деклараціях з податку на додану вартість за серпень та вересень 2008 року. Перевіркою встановлено завищення показників у рядку 16 Декларації на загальну суму 317 025 грн. в той час коли згідно автоматизованого співставлення сум податкових зобовязань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України за серпень 2008 року встановлено розбіжність в сумі включення до податкового кредиту сум ПДВ контрагентом ТзОВ «С.Дж.Р.Груп»у звязку із зменшенням її згідно акту перевірки останнього у звязку з неправомірним його відображенням. Даним актом встановлено відсутність обєктів оподаткування при придбанні та продажу товарів у серпні 2008 року що підпадають під норму ст. 3 Закону України «Про податок на додану вартість»та порушення вимог ч.5 ст.203,ч.1,2 ст.215, ст.216 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статтей в момент вчинення правочинів що не спрямовані на реальне настання наслідків при придбання товарів (послуг). Просила у задоволенні позову відмовити.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази суд прийшов до висновку що позов підлягає до задоволення із наступних підстав.

В судовому засіданні встановлено, що позивач зареєстрований 20.06.1994 року виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради, взятий на податковий облік ДПІ в м. Івано-Франківськ 18.01.1995 року, є платником податку на додану вартість відповідно до свідоцтва за №100346559 від 10.08.2011 року (а.с. 10-11).

В період з 20.12.2011 року до 18.01.2012 року відповідачем проведена планова виїзна перевірка позивача з питань своєчасності. Достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, дотримання валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 року по 30.09.2011 року.

За результатами проведеної перевірки відповідачем 08.02.2012 року складено акт за №812/23-1/01037525 (а.с. 9-61).

За наслідками розгляду вказаного акту перевірки, відповідач 21.02.2012 року податковим повідомленням-рішенням за №0000252301 визначив позивачу грошові зобовязання зі сплати податку на додану вартість в розмірі 324 290 грн., в тому числі 317 025 грн. за основним платежем та 7 265 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (а.с. 62).

Підставою для визначення вказаних зобовязань слугував висновок проведеної перевірки, згідно якого податковим органом зроблено висновок про завищення показників у рядку 16 Декларації «коригування податкового кредиту за попередні звітні періоди»на загальну суму 317 025 грн. 6 за грудень 2010 року на суму 29 055 грн. та за січень 2011 року на суму 287 970 грн., в результаті подальшого уточнення вказаних показників.

Даний висновок податковим органом зроблено згідно подання позивачем 19.05.2011 року уточнюючих розрахунків сум податкового кредиту з ПДВ в бік його збільшення за грудень 2010 року на суму 29 055 грн. та за січень 2011 року на суму 287 970 грн. у звязку з включенням до складу податкового кредиту сум податку по господарській діяльності з ТзОВ «С.Дж.Р.Груп» по податкових накладних від 30.09.2008 року №789 та від 29.08.2008 року №1 на дані суми, які позивачем втрачено та за вказаними накладними минув термін 365 календарних днів з моменту їх виписки, що не дає позивачу право на формування податкового кредиту.

З такими висновками податкового органу суд не може погодитись з огляду на таке.

Відповідно до вимог п.1.7 ст.1 Закону України від 03.04.1997р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість», чинного на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до п.п. 7.4.1. п.7.4 ст.7. Закону України «Про податок на додану вартість»№ 168/97-ВР від 03.04.97р. податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до п.п. 7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997 року №168/97-ВР не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Вирішуючи правомірність винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення та перевіряючи вказане рішення субєкта владних повноважень на відповідність вимогам встановленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про прийняття відповідачем необґрунтованого рішення, тобто без урахування всіх обставин, що мали значення для його прийняття.

Для цілей оподаткування платники податків зобовязані вести облік доходів, витрат та інших показників, повязаних з визначенням обєктів оподаткування та/або податкових зобовязань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, повязаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Водночас статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»визначено, що первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

З урахуванням викладеного для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобовязань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Відповідно до п.п. 7.4.1. п.7.4 ст.7. Закону України «Про податок на додану вартість»№ 168/97-ВР від 03.04.97р. податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Тобто необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Таким чином, податковий кредит для цілей визначення обєкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Водночас за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Як встановлено в судовому засіданні позивачем 19.05.2011р. було подано уточнюючий розрахунок сум податкового кредиту з ПДВ за № НОМЕР_2 в бік його збільшення за грудень 2010 року на суму 29055 грн. та уточнюючий розрахунок від 19.05.2011р. за №9003440376 сум податкового кредиту з ПДВ в бік його збільшення за січень 2011 року на суму 287970 грн. у зв'язку включенням до складу податкового кредиту з ПДВ сум податку по контрагенту-постачальнику TзOB «С.Дж.Р.Груп»по податкових накладних від 30.09.2008р. №789 на суму ПДВ 29055 грн. та від 29.08.2008р. №1 на суму ПДВ 287969,80 грн., які було помилково включено в податкових деклараціях з податку на додану вартість за серпень та вересень 2008 року.

Відповідно до п.50.1 ст.50 Податкового кодексу України у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу) платник податків самостійно виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов'язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку.

Судом встановлено, що позивачем в податкових деклараціях з ПДВ за грудень 2010 року та січень 2011 року було зменшено суму податкового кредиту (без жодних розрахунків коригування до податкових накладних за серпень 2008 року) по контрагенту ТзОВ «С.Дж.Р.Груп»в розмірі 317 024,80 грн., а 19.05.2011р. було подано уточнюючі розрахунки з ПДВ, в яких вказана помилка була виправлена.

Таким чином, суд приходить до висновку, що податковий орган неправомірно прийшов до висновку про порушення позивачем вимог п.187.1 ст.187, п.198.3, п.198.6 ст.198 та п.201.4, п.201.5, п.201.6, п.201.10 ст.201 Податкового Кодексу України посилаючись на встановлення згідно автоматизованого співставлення сум податкових зобовязань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України за серпень 2008 року розбіжності в сумі включення до податкового кредиту сум ПДВ контрагентом ТзОВ «С.Дж.Р.Груп»у звязку із зменшенням її згідно акту перевірки останнього у звязку з неправомірним його відображенням та встановлення відсутності обєктів оподаткування при придбанні та продажу товарів у серпні 2008 року що підпадають під норму ст. 3 Закону України «Про податок на додану вартість»та порушення вимог ч.5 ст.203,ч.1,2 ст.215, ст.216 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статтей в момент вчинення правочинів що не спрямовані на реальне настання наслідків при придбання товарів (послуг).

Адже, доведення факту існування нікчемного правочину повинно здійснюватись певними засобами доказування з урахуванням індивідуальних обставин кожної операції. Наявність комплексу доказів, посилання на які обов'язково повинні міститись в акті перевірки, може бути підставою для встановлення факту нікчемності (удаваності) правочину, однак не може бути доказом посилання в акті перевірки на відсутність інформації щодо підтвердження чи спростування будь-яких фактів.

Цивільний кодекс України містить загальні правила про недійсні правочини -правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (частина перша статті 216 ЦК України), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (частина друга статті 215 ЦК України) та оспорювані (частина третя статті 215 ЦК України), принципова відмінність яких полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийнятого судового рішення, яке має зворотну дію в часі (стаття 236 ЦК України).

За загальним правилом, визначеним ч.І ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України:

1.Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного

законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2.Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3.Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5.Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6.Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу. Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалась, і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження.

Таким чином, для висновку про нікчемність угоди необхідно мати належні та допустимі докази наявності умислу керівника вищевказаного контрагента нашого підприємства на момент укладення, нібито, нікчемних правочинів. Таким доказом має бути вирок суду за кримінальною справою, власні пояснення керівника підприємства-контрагента, пояснення свідків, які попереджені про кримінальну відповідальність за ст.384 Кримінального кодексу України за завідомо неправдиві показання (при розгляді адміністративної та цивільної справи), якщо така справа розглянута судом та рішення набуло законної сили.

Відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено авством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов"язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 216 ЦКУ вказує на те, що вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою, у т.ч. й органами державної податкової служби, зазначеними у абз.1 ст. 10 Закону України «Про державнуподаткову службу в Україні». Якщо сторони угоди вважають угоду дійсною, а нікчемною угоду вважає тільки третя особа, то така особа може лише вимагати застосування наслідків недійсності нікчемного правочину відповідно до п.5 ст.216 ЦКУ, а не застосовувати такі наслідки самостійно.

Окрім цього, відповідно до ст.228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Конституційні права і свободи людини і громадянина закріплені в Конституції України із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року №22220-1V, а саме в ст.ст. 21-38. Це право на життя, право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, недоторканність особистого та сімейного життя, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу світогляду і віросповідання, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Як зазначено в п.18 Постанови Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р., перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК України правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Враховуючи вищевикладене є протиправним та таким, що підлягає скасуванню податкове повідомлення-рішення за №0000252301 від 21.02.2012 року про визначення Публічному акціонерному товариству «Івано-Франківська пересувна механізована колона - 118»суми грошових зобовязань з сплати податку на додану вартість в розмірі 324 290 грн., а позов підлягає до задоволення.

На підставі наведеного, керуючись ст. 124 Конституції України, ст.ст. 2, 8-14, 86, 158-163, ст. 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в місті Івано-Франківськ № НОМЕР_1 від 21.02.2012 року.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Публічного акціонерного товариства «Івано-Франківська пересувна механізована колона - 118» сплачений судовий збір в сумі 2 146,00 грн. ( дві тисячі сто сорок шість тисяч гривень коп.).

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку. Відповідно до статті 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо субєкта владних повноважень у випадках та порядку, передбаченому частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення пятиденного строку з моменту отримання субєктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд.

Постанова набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 254 КАС України.

Постанова в повному обсязі складена 03.04.2012 року.

Суддя:Мигалюк Ю.В.