Рішення № 43840906, 16.04.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.04.2015Справа №910/3740/13

За позовом Першого заступника прокурора Дніпровського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

До 1) Комісії з припинення Дніпровської районної у м. Києві ради

2) Благодійної організації "Дніпровські хвилі"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Берещук Віктор Онуфрійович

про визнання недійсним договору купівлі-продажу

Головуючий суддя Полякова К.В.

Суддя Отрош І.М.

Суддя Сташків Р.Б.

Представники:

від прокуратури: Оліферчук А.А. (служб.посв.№018342 від 16.07.2013)

від позивача: Уланов І.В. (дов.№225-КР-816 від 19.03.2015)

від відповідача 1: Дещенко О.М. (дов.№1 від 19.03.2015)

від відповідача 2: не з'явився

від третьої особи: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Перший заступник прокурора Дніпровського району м. Києва звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради і позовом до Комісії з припинення Дніпровської районної у м. Києві ради та Благодійної організації "Дніпровські хвилі" про:

- визнання недійсним з моменту укладення договору купівлі-продажу нежилих приміщень загальною площею 93, 80 кв. м. вартістю 401 061, 60 грн., які розташовані за адресою: вул. Луначарського, 24, літ. А у м. Києві, від 22 жовтня 2009 року, укладеного між Виконавчим органом Дніпровської районної у м. Києві ради - Управління оренди та приватизації комунального майна та Благодійною організацією "Дніпровські хвилі";

- зобов'язання повернути нежилі приміщення загальною площею 93, 80 кв. м. вартістю 401 061, 60 грн., які розташовані за адресою: вул. Луначарського, 24, літ. А у м. Києві, територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради;

- зобов'язати Комунальне підприємство "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації книзі №10п-95" за реєстровим №1174-П, згідно якого власником нежилих приміщень загальною площею 93, 80 кв. м. вартістю 401 061, 60 грн., які розташовані за адресою: вул. Луначарського, 24, літ. А у м. Києві є територіальна громада міста Києва згідно свідоцтва про право власності САС № 249545 від 09.11.2009 року.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.06.2014, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.10.2014 відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 16.10.2009 та зобов'язання повернути позивачу нежилі приміщення площею 93,80 кв.м. по вул.Луначарського, 24, літ. А у місті Києві. У частині позовних вимог про зобов'язання КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна" оновити реєстраційний запис щодо власника спірних приміщень провадження у справі припинено на підставі п.1 ч.1 ст.80 ГПК України у зв'язку з непідвідомчістю спору в цій частині господарському суду.

16.12.2014 Вищим господарським судом України ухвалено постанову, якою скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 10.06.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.10.2014 у справі №910/3740/13 у частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 16.10.2009 та зобов'язання повернути нежилі приміщення загальною площею 93,80кв.м., розташовані по вул. Луначарського,24, літ.А у м.Києві, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2014 справа №910/3740/13 прийнята суддею Поляковою К.В. до свого провадження та призначена до розгляду на 05.02.2015 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.02.2015 призначено колегіальний розгляд справи у складі трьох суддів.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 05.02.2015 визначено для розгляду справи №910/3740/13 колегію суддів у наступному складі: головуючий суддя Полякова К.В., судді Отрош І.М., Сташків Р.Б.

Відповідною ухвалою суду від 05.02.2015 справа №910/3740/13 прийнята вищезазначеною колегією суддів до свого провадження та призначена до розгляд у на 05.03.2015 року.

До початку судового засідання 05.03.2015 через відділ діловодства та документообігу Господарського суду міста Києва від прокуратури надійшли письмові пояснення по справі.

За наслідками розгляду справи у судовому засіданні 05.03.2015 суд виніс ухвалу, якою відклав розгляд справи на 19.03.2015 року.

18.03.2015 через відділ діловодства та документообігу Господарського суду міста Києва від прокуратури Дніпровського району м.Києва надійшли пояснення по справі.

До початку судового засідання 19.03.2015 від прокуратури м.Києва через відділ діловодства та документообігу Господарського суду міста Києва надійшли письмові пояснення по справі.

За наслідками розгляду справи у судовому засіданні 19.03.2015 суд виніс ухвалу, якою залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Берещука Віктора Онуфрійовича та відкладено у зв'язку із цим розгляд справи на 31.03.2015 року.

Ухвалою суду від 31.03.2015 у задоволення клопотання сторін продовжено строк розгляду спору на п'ятнадцять днів та відкладено розгляд справи на 16.04.2015 року.

Під час судового засідання 16.04.2015 представник прокуратури та представник позивача просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на обставини та факти, викладені у позовній заяві.

У свою чергу, представник відповідача 1 надав усні пояснення по суті позовних вимог, аналогічні тим, що викладені у письмовому відзиві на позов.

Відповідач 2 не направив свого представника для участі у судовому засіданні, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином, шляхом направлення на юридичну адресу поштових відправлень

Третя особа до суду не з'явилась, про дату, час місце проведення судового засідання повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача2 та третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду справи, а також зважаючи на достатність у матеріалах справи доказів, необхідних для такого всебічного, повного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

Згідно ст. 77 ГПК України господарський суд відкладає у межах строків, встановлених статтею 69 цього кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Пунктом 1 ст. 77 ГПК України у якості такої обставини визначено нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу.

Судом, враховано, що у силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.09.2008, з урахуванням розпорядження Дніпровської районної в м.Києві ради від 17.06.2008 №524-р щодо надання дозволу на передачу в оренду нежилого приміщення по вул.Луначарського, 24 літера А в м. Києві Благодійній організації "Дніпровські хвилі", між КП "Фінансово-розрахунковий центр "Дніпровський" (орендодавець) та Благодійною організацією "Дніпровські хвилі" (орендар) укладений договір оренди нерухомого майна №668. За умовами укладеного договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежиле приміщення (будівлю), що знаходиться за адресою вул. Луначарського, 24 літера А в м. Києві. Термін дії договору оренди визначено з 01.09.2008 року по 04.09.2010 року.

Рішенням Дніпровської районної в м. Києві ради від 16.09.2008 №276 до переліку об'єктів нерухомого майна, що перебувають у комунальній власності територіальної громади Дніпровського району м. Києва та підлягають приватизації у 2008-2009 роках, включено нежитлове приміщення 1 поверху загальною площею 94,3 кв.м. по вул. Луначарського, 24 літера А в м. Києві шляхом викупу Благодійною організацією "Дніпровські хвилі".

16.10.2009 між Дніпровською районною у м. Києві радою в особі Управління оренди та приватизації комунального майна Дніпровського району м. Києва (продавець) та Благодійною організацією "Дніпровські хвилі" (покупець) укладений договір №2-329-р купівлі-продажу приміщення шляхом викупу площею 93,8 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Луначарського, 24 літера А.

Згідно умов договору купівлі-продажу від 16.10.2009, продавець зобов'язується передати у власність покупця, шляхом викупу, нежилі приміщення з №1 по №9 загальною площею 93,80 кв.м., які розташовані вул. Луначарського, 24 літера А в м. Києві.

Вказаний в цьому договоруі об'єкт приваатизації продано за 401 061,60 грн. (п.1.5. договору).

Відповідно до п.1.3. договору купівлі-продажу від 16.10.2009, правов власності на об'єкт приватизації переходить до покупця з моменту сплати повної вартості придбаного об'єкта приватизації.

Так, із матеріалів справи вбачається, що обєкт приватизації переданий покупцю 03.11.2009, про що сторонами договору купівлі-продажу від 16.10.2009 складено, підписано та скріплено печатками Акт приймання-передачі нежилих приміщень.

Рішенням господарського суду м. Києва від 09.08.2013 у справі №910/9953/13, яке набрало законної сили, визнано недійсним рішення Дніпровської районної в м. Києві ради від 16.09.2008 №276 в частині приватизації нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 94,3кв.м. по вул. Луначарського, 24 літера А, в м. Києві шляхом викупу Благодійною організацією "Дніпровські хвилі".

Під час нового розгляду даного спору, судом встановлено, що на підставі Договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 23.11.2009, за реєстровим номером 1575, право власності на спірне приміщення набув Берещук Віктор Онуфрійович.

Перший Заступник прокурора Дніпровського району міста Києва, звертаючись із позовом до суду стверджує, що Рішення Дніпровської районної у місті Києві ради від 16.09.2008 року №276 "Про затвердження переліку об'єктів, що відноситься до власності територіальної громади Дніпровського району м. Києва, які підлягають приватизації у 2008-2009 роках" в частині затвердження переліку об'єктів, що знаходяться в комунальній власності територіальної громади Дніпровського району м. Києва і підлягають приватизації шляхом викупу Благодійною організацією "Дніпровської хвилі", а саме, нежилого приміщення 1 поверху загальною площею 94, 3 кв. м. по вул. Луначарського, 24 літера А, в місті Києві є таким, що грубо порушує законодавство України, а тому договір купівлі-продажу нежилих приміщень шляхом викупу від 16.10.2009 року підлягає визнанню недійсним в судовому порядку. Також, позивач просить зобов'язати БО «Дніпровськи хвилі» повернути нежилі приміщення загальної площею 93,8 кв.м. по вул. Луначарського, 24 літера А, у зв'язку із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи вказівки Вищого господарського суду України, наведені у постанові від 16.12.2014 та які зумовили скерування справи на новий розгляд, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України передбачає що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Законодавець встановлює, що вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України), а відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Постановою пленуму Верховного суду України № 9 від 6 листопада 2009 року зазначено, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено, у зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205-210, 640 ЦК тощо).

Пунктом 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі - продажу, у визначені строки.

Відповідно до ч. 6 ст. 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі - продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України.

Інших підстав для визнання договорів купівлі - продажу об'єкта приватизації ніж визначені наведеними статтями приватизаційне законодавство не містить.

Суд відзначає, позицією 66 додатку до пп.1.5. п.1 рішення ХVII сесії Дніпровської районної у місті Києві ради V скликання від 16.09.2008 року № 276 включено як об'єкт, що підлягає приватизації нежитлове приміщення 1 поверху загальною площею 94,3 кв.м. по вул. Луначарського, 24 в м. Києві (літера А) шляхом викупу Благодійною організацією "Дніпровські хвилі". Підпункт 1.5. п.1 рішення ХVII сесії Дніпровської районної у місті Києві ради V скликання від 16.09.2008 року № 276 "Про внесення змін до рішення Дніпровської районної у місті Києві ради від 26.06.2008 року № 239 "Про затвердження переліку об'єктів, що відносяться до власності територіальної громади Дніпровського району м. Києва, які підлягають приватизації у 2008-2009 роках" визнано недійсним. Однак, суд відзначає, що визнання пп.1.5. п.1 вище вказаного рішення №276 не призводить до зміни правовідносин, що виникли на підставі цього рішення.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.

Абзацом 22 Постанови Верховного Суду України від 14.03.2007 у справі № 21-8во07 „Про аспекти розгляду справ про приватизацію майна" визначено, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов і порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі, порушуючи право власності покупця, якщо вони не допущені в наслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Аналогічну правову позицію наведено в постановах Вищого господарського України від 02.03.12 у справі № 36/310, від 21.07.10 у справі № 8/19пд.

У рішенні від 24 червня 2003 року у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив: "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила". У цій справі Європейський суд дійшов висновку про те, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 "Першого протоколу Конвенції".Тобто визнання недійсними рішення публічного органу та договору, згідно яких майно отримане у власність від держави, та подальше позбавлення цього права на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим та незаконним.

Відповідно до статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У наведеній справі Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".

З огляду на зазначене, наведені прокурором обставини не дають підстав для висновку про незаконність проведеної приватизації спірного майна, шляхом його викупу, та як наслідок не свідчать про наявність підстав для визнання договору купівлі-продажу такого майна недійсним, а тому суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у наведеній частині.

Щодо позовної вимоги про зобов'язання БО «Дніпровськи хвилі» повернути нежилі приміщення загальної площею 93,8 кв.м. по вул. Луначарського, 24 літера А, у зв'язку із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Як встановлено судом на підставі наявних у матеріалах справи документах, власником спірних приміщень є Берещук Віктор Онуфрійович на підставі Договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 23.11.2009, за реєстровим номером 1575.

Першим заступником прокурора та позивачем заявлена вимога про зобов'язання повернути спірне приміщення безпосередньо до БО «Дніпровські хвилі».

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою статті 203 ЦК України.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину - недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі статтею 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.

Виходячи зі змісту частини 1 статті 216 ЦК України, наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину.

Разом із тим частиною 3 статті 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.

У разі встановлення наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

У випадку, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Одночасно, з системного аналізу статті 387 Цивільного кодексу України слідує, що відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

З огляду на вищевикладене, враховуючи, що вимога про зобов'язання повернути майно заявлена як наслідок недійсності правочину, суд не вбачає підстав, з якими законодавець пов'язує можливість задоволення такої вимоги, а тому відмовляє у задоволенні позову у даній частині.

Згідно з ч. 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до п. 4 ст. 129 Конституції України, ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, а за загальним правилом тягар доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Нормами статті 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до приписів статті 49 ГПК України, судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись, ст.ст. 22, 32-34, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У позові Першого заступника прокурора Дніпровського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради і позовом до Комісії з припинення Дніпровської районної у м. Києві ради та Благодійної організації "Дніпровські хвилі" за участі третьої особи Берещук Віктор Онуфрійович про:

- визнання недійсним з моменту укладення договору купівлі-продажу нежилих приміщень загальною площею 93, 80 кв. м. вартістю 401 061, 60 грн., які розташовані за адресою: вул. Луначарського, 24, літ. А у м. Києві, від 22 жовтня 2009 року, укладеного між Виконавчим органом Дніпровської районної у м. Києві ради - Управління оренди та приватизації комунального майна та Благодійною організацією "Дніпровські хвилі";

- зобов'язання повернути нежилі приміщення загальною площею 93, 80 кв. м. вартістю 401 061, 60 грн., які розташовані за адресою: вул. Луначарського, 24, літ. А у м. Києві, територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради - відмовити повністю.

Рішення постановлено у нарадчій кімнаті та проголошено його вступну та резолютивну частину у судовому засіданні 16.04.2014 року.

Повний текст рішення буде складено протягом п'яти днів з дня проголошення вступної та резолютивної частини рішення.

Наказ видати відповідно до статті 116 Господарського процесуального кодексу України, після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено

та підписано 21.04.2014 року

Головуючий суддя К.В. Полякова

Суддя І.М. Отрош

Суддя Р.Б. Сташків