Постанова № 43820657, 27.04.2015, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 квітня 2015 року 810/3674/14

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скрипки І.М., секретар судового засідання Приходько Н.І., за участю:

позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача 2 - Москаленка В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Данилишина П.Б. (відповідач 1), Відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції (відповідач 2), державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції ОСОБА_6 (відповідач 3) про визнання протиправними дій та скасування постанови,

в с т а н о в и в:

У червні 2014 року до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Данилишина П.Б. про визнання протиправними дій та скасування постанови.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20 березня 2015 року провадження у справі відкрито суддею Терлецькою О.О.

Ухвалою суду від 27 березня 2015 року задоволено заяву про відвід судді Терлецької О.О. та справу передано до канцелярії суду для визначення в установленому порядку головуючого по справі.

Ухвалою суду від 30 березня 2015 року справу прийнято до свого провадження суддею Київського окружного адміністративного суду Скрипкою І.М.

Протокольною ухвалою суду від 15 квітня 2015 року співвідповідачем у справі залучено Відділ державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції.

22 квітня 2015 року позивачем подано та судом прийнято змінену позовну заяву, у якій він просив:

- визнати протиправними дії головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Данилишина П.Б. щодо порушення, передбаченого Законом України «Про виконавче провадження», а саме: строку та форми направлення ОСОБА_1 постанови про відкриття виконавчого провадження від 27 червня 2013 року ВП№38761083;

- визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Данилишина П.Б. про відкриття виконавчого провадження від 27 червня 2013 року №38761083;

- визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції ОСОБА_6 про стягнення з боржника виконавчого збору від 11 квітня 2014 року;

- визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції ОСОБА_6 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 21 травня 2014 року.

Протокольною ухвалою суду від 22 квітня 2015 року, за наслідками прийняття зміненої позовної заяви, співвідповідачем у справі залучено державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції ОСОБА_6

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначав, що державним виконавцем не було дотримано строків та порядку надсилання постанови про відкриття виконавчого провадження, що позбавило його права на добровільне виконання виконавчого напису або оскарження такої постанови. Вказав, що постанова про відкриття виконавчого провадження є протиправною, оскільки її прийнято на підставі виконавчого документа, який не відповідає вимогам законодавства, зокрема, у ньому не вказані номер рішення, згідно з яким видано виконавчий документ, місце роботи боржника, не зазначено дати набрання законної сили, строк за який проводиться стягнення, а також неправильно вказано правовстановлюючий документ, стверджував, що виконавчий напис не відповідає вимогам Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року. Також звертав увагу на протиправне прийняття постанов про стягнення з нього виконавчого збору і арешту майна із забороною відчуження, оскільки йому не було забезпечено можливість добровільно виконати виконавчий напис, а арешт накладено на все майно, хоча предметом стягнення було майно, визначене в договорі іпотеки.

Посилаючись на порушення відповідачами положень Конституції України, Законів України «Про виконавче провадження», «Про нотаріат», «Про іпотеку», з урахуванням зміненої позовної заяви від 22 квітня 2015 року, просив задовольнити позов.

Державні виконавці відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Данилишин П.Б. та ОСОБА_6 у судові засідання не з'явилися, письмових заперечень на позов не направили. Як встановлено судом, згідно наказу №1490/3 від 17 грудня 2014 року, ОСОБА_6 звільнено з посади державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції.

Представник Відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції письмових заперечень на позов не подав, у судовому засіданні стверджував правомірність винесення постанов про відкриття виконавчого провадження та про стягнення з боржника виконавчого збору, а також дотримання порядку направлення постанови про відкриття виконавчого провадження. Стосовно позовної вимоги про скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, то представник відповідача 2 не заперечував щодо задоволення позову у цій частині.

Заслухавши пояснення позивача та представника Відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції, дослідивши інші докази, зокрема, письмові, що містяться в матеріалах справи, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позову, з огляду на таке.

Так, 21 червня 2013 року до Відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції області надійшла заява ОСОБА_5 про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого напису нотаріуса щодо звернення стягнення на майно ОСОБА_1 (земельної ділянки площею 0,2397 га по АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_1, та домоволодіння АДРЕСА_2 загальною площею 320,6 кв.м. за тією ж адресою).

27 червня 2013 року постановою головного державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Данилишина П.Б. відкрите виконавче провадження №38761083 на підставі такої заяви. Крім того, боржнику надано строк 7 днів для добровільного виконання виконавчого напису.

У ході розгляду справи встановлено, що єдиним доказом направлення такої постанови позивачу є авіанакладна, яка заповнена англійською мовою та направлена за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.200).

Позивач стверджував, що названу ухвалу про відкриття виконавчого провадження не отримував та за вказаною адресою не проживав.

Станом на дату винесення виконавчого напису та відкриття виконавчого провадження №38761083 ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується копією паспорта ОСОБА_1 (т.1 а.с.156 зв.), довідками форми №3 від 12 серпня 2013 року №1198 (т.1 а.с.147), від 23 серпня 2013 року №1268 (т.1 а.с.174), від 19 травня 2014 року №795 (т.1 а.с.175) та витягом із будинкової книги (т.1 а.с.176-177). При цьому, у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначено саме таку адресу позивача.

Як з'ясовано судом, рекомендованим листом із повідомленням на адресу ОСОБА_1 АДРЕСА_2, постанова про відкриття виконавчого провадження від 27 червня 2013 року не направлялась, що також визнано представником відповідача 2 у судовому засіданні.

10 квітня 2014 року до Відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції надійшла заява ОСОБА_5 про повернення виконавчого документа, про що свідчить відмітка на такій заяві (т.1 а.с.206).

11 квітня 2014 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції ОСОБА_6 винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 293687,01 грн. за невиконання у встановлений строк виконавчого напису (т.1 а.с.207).

21 травня 2014 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції ОСОБА_6 прийнято постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, згідно якої накладено арешт на все майно позивача (т.1 а.с.181-182).

22 травня 2014 року, на підставі вказаної вище заяви ОСОБА_5, державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції ОСОБА_6 винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві №38761083 (т.1 а.с.208-209).

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.

За приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадови особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За правилами статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Державний виконавець роз'яснює особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, їхні права згідно з вимогами цього Закону. Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені в порядку, встановленому цим Законом.

Частиною першою статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Також положеннями статті 7 Закону України «Про державну виконавчу службу» встановлено, що працівник органу державної виконавчої служби зобов'язаний сумлінно виконувати службові обов'язки, не допускати в своїй діяльності порушення прав громадян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією України та законами України.

Як передбачає частина друга статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. За заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова (у редакції чинній на момент виникнення спірних відносин).

Згідно із частиною першою статті 31 Закону України «Про виконавче провадження» копії постанов державного виконавця та інші документи виконавчого провадження, що державний виконавець зобов'язаний довести до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам із супровідними листами простою кореспонденцією, крім постанов про відкриття виконавчого провадження або відмову у відкритті виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до статті 47 цього Закону, що надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

У частині четвертій цієї ж статті закріплено право державного виконавця або уповноваженої ним особи особисто вручити документи виконавчого провадження сторонам або іншим учасникам виконавчого провадження під розписку.

Таким чином, направлення боржнику копії постанови про відкриття виконавчого провадження рекомендованим листом з повідомленням про вручення є обов'язком державного виконавця.

За положеннями підпункту 4.1.1 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 15 грудня 99 року N74/5, державний виконавець, починаючи виконувати рішення, повинен пересвідчитись, чи отримана боржником копія постанови про відкриття виконавчого провадження і чи здійснені ним дії, спрямовані на добровільне виконання рішення у встановлений постановою строк.

Порушення встановленого законом порядку направлення боржнику постанови про відкриття виконавчого провадження позбавляє боржника можливості самостійного (добровільного) виконання відповідного рішення та оскарження постанови про відкриття виконавчого провадження у встановлений законом строк.

Враховуючи викладені норми законодавства, а також те, що відповідачем не надано доказів направлення постанови про відкриття виконавчого провадження рекомендованим листом з повідомленням про вручення, суд приходить до висновку про необхідність визнати протиправною бездіяльність головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Данилишина П.Б. щодо ненаправлення у порядку і строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», ОСОБА_1 постанови про відкриття виконавчого провадження від 27 червня 2013 року №38761083.

Щодо постанови про стягнення виконавчого збору, суд зазначає таке.

За змістом частини першої статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача (у редакції чинній на момент виникнення спірних відносин).

У той же час, оскільки позивачу не було направлено належним чином постанову про відкриття виконавчого провадження, у результаті чого він не отримував такої постанови і був позбавлений можливості реалізації права на добровільне виконання виконавчого напису, а тому оскаржувана постанова про стягнення з боржника виконавчого збору від 11 квітня 2014 року винесена протиправно.

Крім того, суд звертає увагу на правову позицію, яка викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 6 червня 2013 року у справі №К/9991/48179/12. Так, у названому судовому рішенні вказано, що Закон України «Про виконавче провадження» надає право на винесення постанови про стягнення виконавчого збору за умови наявності одночасно двох підстав: 1) невиконання рішення суду у строк, установлений для добровільного його виконання, 2) фактичне виконання рішення суду органом державної виконавчої служби в примусовому порядку з застосуванням заходів примусового впливу до боржника, передбачених Законом України «Про виконавче провадження».

Таким чином, у спірному випадку, по-перше, вини боржника у невиконанні виконавчого напису, з урахуванням неповідомлення його про відкриття виконавчого провадження, немає; по-друге, фактичне виконання рішення суду органом державної виконавчої служби в примусовому порядку з застосуванням заходів примусового впливу до боржника не відбулось.

За таких обставин, суд вважає за необхідне задовольнити позов у цій частині.

Стосовно постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, суд зазначає наступне.

За визначенням, наданим у статті 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За нормами статті 3 цього ж Закону у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки.

Як закріплено у частині першій статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

За змістом частин першої та другої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Постановами, передбаченими частиною другою цієї статті, може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети. Копії постанови, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, державний виконавець надсилає органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження (частина третя статті 57 Закону України «Про виконавче провадження»).

Разом із тим, питання звернення стягнення на заставлене майно врегульоване статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження».

Так, звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. У разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно, такий документ повертається стягувачу-заставодержателю в порядку, встановленому пунктом 8 частини першої статті 47 цього Закону.

За рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, здійснюються утримання, передбачені статтею 43 цього Закону, після чого кошти використовуються для задоволення вимог заставодержателя. У разі якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, йому виплачуються кошти після належного підтвердження права на заставлене майно. У разі задоволення в повному обсязі вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, встановленому цим Законом.

Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Таким чином, суд приходить до висновку, що до спірних відносин належить застосовувати саме положення статті 54 Закону України «Про виконавче провадження», які є спеціальними у випадку, який розглядається, на відміну від приписів статті 57 такого Закону.

Крім того, зважаючи на викладене, суд констатує, що, дійсно, при винесенні оскаржуваної постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження державним виконавцем не було враховано специфіки погашення заборгованості за зобов'язанням, забезпеченим іпотекою; а накладення арешту на все майно позивача не відповідає заявленому стягувачем розміру вимог та унеможливлює реалізацію правомочностей права власності щодо майна, яке не було предметом іпотеки, без належних на те підстав.

Також суд підкреслює, що постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження винесена 21 травня 2014 року, тобто після надходження заяви ОСОБА_5 про повернення виконавчого документа (зареєстрована 11 квітня 2014 року). При цьому, 22 травня 2014 року у виконавчому провадженні №38761083 прийнято постанову про повернення виконавчого документу стягувачу. Тобто, зважаючи, що арешт у виконавчому провадженні накладається з метою реального виконання виконавчого документа, то, враховуючи наявність заяви стягувача про повернення виконавчого документа і винесення 22 травня 2014 року постанови про повернення виконавчого документу стягувачу, суд констатує, що прийняття постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження є безпідставним та необґрунтованим і таким, що суперечить меті його застосування.

Більше того, представник Відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції не заперечував проти задоволення позову у цій частині, як і не зміг пояснити підстав винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

За таких обставин, суд вважає за необхідне визнати протиправною та скасувати оскаржувану постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Щодо вимоги про визнання протиправною та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження від 27 червня 2013 року №38761083, суд зазначає наступне.

Як вже зазначалось вище, державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених Законом України «Про виконавче провадження» заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За нормами статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом, до яких, зокрема, належать і виконавчі написи нотаріусів.

Статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено вимоги до виконавчого документу. Так, у ньому зазначаються: назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище та ініціали посадової особи, що його видали; дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо; резолютивна частина рішення; дата набрання законної (юридичної) сили рішенням; строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.

З аналізу вказаної статті вбачається, що такі вимоги є загальними для всіх виконавчих документів. Так, доводи позивача про те, що виконавчий напис у цьому випадку не містить номер рішення суд відхиляє, оскільки виконавчим документом тут є не рішення, а виконавчий напис, який містить номер його реєстрації у реєстрі, а саме: №657 (т.1 а.с.76зв.). Стосовно дати набрання законної сили, то у досліджуваному виконавчому написі вказано, що він набирає чинності з дня його вчинення, тобто дев'ятого квітня 2013 року (т.1 а.с.76зв.).

Вимоги до змісту виконавчого напису нотаріуса встановлені статтею 89 Закону України «Про нотаріат».

Так, у виконавчому написі повинно зазначатися:

1) дата (рік, місяць, число) його вчинення, посада, прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, який вчинив виконавчий напис;

2) найменування та адреса стягувача;

3) найменування, адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для громадян), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб);

4) строк, за який провадиться стягнення;

5) суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, в тому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення;

6) розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника;

7) номер, за яким виконавчий напис зареєстровано.

Позивач наголошував, що виконавчий напис, на підставі якого відкрито виконавче провадження №38761083, не містить відомостей про місце роботи боржника та строк за який проводиться стягнення.

У той же час, суд зауважує, що такий виконавчий напис містить інформацію про загальну прострочену заборгованість за договором позики, витрати на страхування нерухомого майна, витрати на нотаріальні послуги, нараховані 30 % річних за прострочення виконання зобов'язань станом на 8 квітня 2013 року.

Що ж до вказівки на місце роботи, то відсутність таких відомостей, зважаючи, що право на працю є саме правом, а не обов'язком, не може розцінюватися судом як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

За правилами частини першої статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.

Крім того, статтею 26 Закону України «Про виконавче провадження» визначено вичерпний перелік підстав для відмови у відкритті виконавчого провадження. Державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі: 1) пропуску встановленого строку пред'явлення документів до виконання; 2) неподання виконавчого документа, зазначеного у статті 17 цього Закону, та неподання заяви про відкриття виконавчого провадження у випадках, передбачених цим Законом; 3) якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної (юридичної) сили, крім випадків, коли воно у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання; 4) пред'явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби не за місцем або не за підвідомчістю виконання рішення; 5) якщо не закінчилася відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення; 6) невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону; 6-1) офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; 7) якщо виконавчий документ повернуто стягувачу за його заявою, крім виконавчих документів про стягнення аліментів та інших періодичних платежів; 8) наявності інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження.

Із приводу доводів ОСОБА_1 про те, що державний виконавець не врахував той факт, що у виконавчому написі зазначено, що право власності боржника на предмет іпотеки належить на підставі договору купівлі-продажу від 17 лютого 2012 року, хоча таке право належить йому на підставі виданого 6 березня 2013 року дублікату договору купівлі-продажу від 17 лютого 2012 року, суд звертає увагу, що Закон України «Про виконавче провадження» не наділяє державного виконавця повноваженнями на перевірку виконавчого напису нотаріуса вимогам статті 88 «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджено наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року, а також на перевірку достовірності відомостей, викладених у виконавчому напису.

Враховуючи наведене, суд констатує, що на момент пред'явлення виконавчого документа до виконання у головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Данилишина П.Б. не було передбачених Законом України «Про виконавче провадження» підстав для відмови у відкритті виконавчого провадження, а тому оскаржувана постанова про відкриття виконавчого провадження була винесена правомірно, у зв'язку із чим суд приходить до висновку щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання протиправною та скасуванню такої постанови.

За нормами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За правилами частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Це покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

За приписами частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

На підставі викладеного та оцінюючи у сукупності встановлені обставини і перевівши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позову.

Як встановлює частина перша статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Позивачем за подання позовної заяви сплачено судовий збір у сумі 487,20 грн. за позовні вимоги майнового характеру та 73,08 грн. за немайнові вимоги, доказів понесення інших судових витрат не надано.

Оскільки позовні вимоги немайнового характеру суд задовольняє частково, то, з урахуванням частини у якій у задоволенні позову відмовлено, судові витрати по сплаті судового збору присудженню на користь позивача підлягають у сумі 523,74 грн.

Керуючись статями 11, 14, 70, 71, 72, 86, 94, 159 - 163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в:

Адміністративний позов - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Данилишина П.Б. щодо ненаправлення у порядку і строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», ОСОБА_1 постанови про відкриття виконавчого провадження від 27 червня 2013 року №38761083.

Визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції ОСОБА_6 про стягнення з боржника виконавчого збору від 11 квітня 2014 року у виконавчому провадженні №38761083.

Визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції ОСОБА_6 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 21 травня 2014 року у виконавчому провадженні №38761083.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути із Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у сумі 523 (п'ятсот двадцять три) грн. 74 коп.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Скрипка І.М.

Дата виготовлення і підписання повного тексту постанови - 28 квітня 2015 р.