Рішення № 43764543, 23.04.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.04.2015Справа №910/26995/14

за позовом: Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій», м.Київ, ЄДРПОУ 31059007

до відповідача: Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, м.Київ, ЄДРПОУ 25287988

про стягнення 22 141 047,63 грн.

та за зустрічним позовом: Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, м.Київ, ЄДРПОУ 25287988

до відповідача: Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій», м.Київ , ЄДРПОУ 31059007

про визнання права оренди

Головуючий суддя Любченко М.О.

Суддя Ломака В.С.

Суддя Нечай О.В.

Представники сторін:

від позивача: Бородкін Д.І. - по дов.

від відповідача: Платова Ю.П. - по дов.

Згідно з приписами ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судових засіданнях 14.01.2015р. до 11.02.2014р., 11.02.2014р. до 04.03.2015р., 25.03.2015р. до 22.04.2015р. та 22.04.2015р. до 23.04.2015р. оголошувались перерви.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Приватне акціонерне товариство «Інститут розвитку передових технологій», м.Київ звернулось до господарського суду м.Києва з позовом до Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, м.Київ про стягнення основного боргу з урахуванням інфляційного збільшення в сумі 7 771 382,08 грн., 3% річних в розмірі 146 971,87 грн., пені в сумі 1 056 359,67 грн. та неустойки в розмірі 12 178 249,56 грн.

18.12.2014р. до господарського суду надійшла заява б/н від 18.12.2014р., в якій позивач просив стягнути з Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України основний борг в сумі 7 452 492,41 грн., 3% річних в розмірі 146 971,87 грн., пеню в сумі 1 056 359,67 грн., неустойку в розмірі 12 178 249,56 грн. та інфляційні втрати в сумі 924 660,52 грн.

14.01.2015р. Приватним акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій» було подано заяву б/н від 14.01.2015р. про збільшення позовних вимог, в якій позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 7 452 492,41 грн., 3% річних в розмірі 175 882,92 грн., пені в сумі 46 615,31 грн., неустойки в розмірі 12 178 249,56 грн. та інфляційних втрат в сумі 1 366 775,56 грн.

02.03.2015р. до господарського суду м.Києва надійшла заява б/н від 02.03.2015р. Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій», в якій останній просив стягнути з Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України основний борг в сумі 7 681 869,08 грн., 3% річних в розмірі 202 619,24 грн., пеню в сумі 11 386,30 грн., неустойку в розмірі 12 637 002,90 грн. та інфляційні втрати в сумі 1 608 170,11 грн.

Згідно зі ст.22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Враховуючи, що заява б/н від 02.03.2015р. позивача відповідає приписам ст.22 Господарського процесуального кодексу України, остання прийнята господарським судом до уваги під час розгляду справи та судом розглядаються остаточні позовні вимоги, викладені в останній.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України умов договору №10-13 від 27.06.2013р. оренди нежилого приміщення в частині своєчасної сплати орендних платежів у строки та порядку, які передбачені договором, що стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом. Одночасно, вимоги щодо стягнення неустойки обґрунтовані порушенням відповідачем вимог договору та чинного законодавства щодо повернення об'єкту оренди після дострокового розірвання договору.

Відповідач у відзиві б/н від 09.02.2015р. та у судових засіданнях 14.01.2015р., 11.02.2014р., 04.03.2015р., 25.03.2015р. та 22.04.2015р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення з огляду на відсутність у заявника підстав для стягнення неустойки за порушення строків повернення орендованого приміщення, оскільки, на думку Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, розірвання заявником договору №10-13 від 27.06.2013р. в односторонньому порядку є неправомірним. Одночасно, за твердженнями вказаного учасника судового процесу, представлений заявником розрахунок пені, 3% річних та інфляційних втрат є помилковим.

Ухвалою від 15.01.2015р. господарського суду до сумісного розгляду з первісним позовом прийнято позовну заяву Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України до Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» про визнання права оренди нежилого приміщення за договором №10-13 від 27.06.2013р. до 15.12.2014р.

В обґрунтування зустрічного позову заявник посилався на неправомірне розірвання орендодавцем в односторонньому порядку договору №10-13 від 27.06.2013р., оскільки, фактично, Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України вносились грошові кошти в якості відшкодування комунальних та експлуатаційних витрат, що на думку вказаного учасника судового процесу, свідчить про часткову оплату орендних платежів за договором.

Приватне акціонерне товариство «Інститут розвитку передових технологій» у відзиві б/н від 28.01.2015р. проти задоволення зустрічних позовних вимог надало заперечення з огляду на те, що позивачем за зустрічним позовом безпідставно ототожнено орендну плату з відшкодуванням комунальних та експлуатаційних витрат. При цьому, за твердженнями вказаного учасника спору, умовами спірного правочину визначено, що плата за комунальні послуги та експлуатаційне обслуговування вноситься орендарем окремо від орендної плати.

Клопотання б/н від 23.04.2015р. відповідача про відкладення розгляду справи з метою надання додаткових документів для обґрунтування своєї позиції по суті спору залишене судом без задоволення з огляду на наступне.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Наразі, господарський суд зазначає, що справа 910/26995/14 розглядається господарським судом з грудня 2014р., що вказує та не, що у Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України було більш ніж достатньо часу для надання всіх документів, що обґрунтовували б правову позицію відповідача по суті спору.

За висновками суду, у даному випадку відкладення розгляду справи фактично свідчитиме про протиправне затягування строків розгляду спору та може призвести до порушення прав і законних інтересів позивача.

Слід також зауважити, що судочинство в Україні ґрунтується на основних засадах, визначених ч.3 ст.129 Конституції України, зокрема рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; забезпеченні апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Щодо господарського судочинства зазначені засади своє втілення і розвиток дістали у розділах I, XII та XII-1 Кодексу. Принципи рівності перед законом і судом та змагальності визначені у статтях 4-2, 4-3 розділу I «Загальні положення» Кодексу, є загальними і застосовуються у всіх інстанціях господарського судочинства. Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, закріплений у розділах XII, XII-1 Кодексу, якими врегульовано процедуру перегляду рішень господарських судів в апеляційному та касаційному порядку.

У рішенні № 11-рп/2012 від 22.04.2012р. Конституційного Суду України у справі у справі №1-12/2012 за конституційним зверненням громадянина Шаповалова Олексія Леонідовича щодо офіційного тлумачення положень пункту 20 частини першої статті 106, частини першої статті 111 13 Господарського процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України зазначено, що засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав.

Правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом (стаття 4-2 Кодексу); судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, згідно з якими господарський суд повинен створювати сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні умови та можливості для реалізації їхніх прав (стаття 4-3 Кодексу).

Наразі, господарський суд зазначає, що під час розгляду спору сторонам було забезпечено рівні можливості доказування всіх обставин, на які вони посилаються, а задоволення у даному випадку клопотання б/н від 23.04.2015р. Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України ніяким чином не свідчитиме про забезпечення засад здійснення господарського судочинства.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, за висновками суду, справа може бути розглянута по суті за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 23.04.2015р., а клопотання б/н від 23.04.2015р. Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України підлягає залишенню без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників обох сторін, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст.759 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, 27.06.2013р. між Приватним акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій» (орендодавець) та Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (орендар) було укладено договір №10-13 оренди нежилого приміщення, у відповідності до п.1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежиле приміщення, яке знаходиться на першому та другому поверхах нежилого приміщення - офісного центру, розташованого за адресою: м.Київ, вул.Мельникова, 81, літ.«А», загальною площею 2357,40 м2, до якого входить: основна площа 1-го та 2-го поверхів площею 1812 м2 та допоміжна площа першого та другого поверхів, в тому числі, площа загального користування згідно пропорційного розподілу - 545 м2.

За умовами п.1.4 договору №10-13 від 27.06.2013р. приміщення надається орендарю для розміщення офісу.

Зі змісту п.п.3.1, 3.2 вбачається, що орендна плата за договором встановлюється в національній валюті. Розмір орендної плати наведено у протоколі узгодження договірної ціни (додаток №1), який є невід'ємною частиною договору.

У протоколі погодження договірної ціни контрагентами погоджено, що розмір договірної плати за 1 м2 основної площі становить 252,60 грн. з урахуванням податку на додану вартість, а за 1м2 допоміжної площі - 154,20 грн. (з податком на додану вартість). Загальний розмір орендної плати в місяць становить 541 851,24 грн.

Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами. Строк оренди становить 35 місяців з дня передачі площі у фактичне користування по акту прийому-передачі приміщення. Останнім днем оренди є 31.05.2016р. (п.п.8.1, 8.2 договору №10-13 від 27.06.2013р.).

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами правочин є договором оренди, який підпадає під правове регулювання норм статей 759 - 786 Цивільного кодексу України.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №10-13 від 27.06.2013р. як належну підставу у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України для виникнення у учасників судового процесу взаємних цивільних прав та обов'язків з оренди нерухомого майна.

За приписами ст.765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Як вказувалось вище, предметом оренди за договором №10-13 від 27.06.2013р. є нежиле приміщення, яке знаходиться на першому та другому поверхах нежилого приміщення - офісного центру, розташованого за адресою: м.Київ, вул.Мельникова, 81, літ.«А», загальною площею 2357,40 м2, до якого входить: основна площа 1-го та 2-го поверхів площею 1812 м2 та допоміжна площа першого та другого поверхів, в тому числі, площа загального користування згідно пропорційного розподілу - 545 м2.

За умовами п.2.1 договору №10-13 від 27.06.2013р. приміщення повинне бути передано орендодавцем та прийнято у строкове платне користування орендарем 01.07.2013р.

Передача приміщення здійснюється за актом прийому-передачі приміщення, який засвідчується підписами та печатками сторін. Сторони при передачі приміщення зобов'язані перевірити та зазначити в акті прийому-передачі технічний стан та справність внутрішніх систем і обладнання у приміщенні, визначити необхідність проведення ремонту.

Як свідчать матеріали справи, 01.07.2013р. орендодавцем було передано, а орендарем прийнято у користування визначене договором №10-13 від 27.06.2013р. приміщення, про що складено та підписано акт прийому-передачі. В акті контрагенти зазначили, що разом з об'єктом оренди відповідачу передано наступні технічні засоби та обладнання: систему відомчої телефонної мережі та обладнання АТС, обладнання для регулювання внутрішньої системи центрального кондиціювання повітря в приміщенні; укомплектовані сантехнічні кімнати. Одночасно, в акті орендарем та орендодавцем засвідчено, що технічний стан об'єкту оренди відмінний, наявні в приміщенні внутрішнє обладнання та технічні засоби знаходяться в справному стані, а необхідність в проведенні ремонту відсутня.

За таких обставин, господарським судом встановлено, що Приватним акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій» було належним чином виконано свій обов'язок з передачі Державному підприємству «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України на підставі договору №10-13 від 27.06.2013р. нежилого приміщення в оренду.

За приписами ст.591 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (ч.2 ст.653 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч.1 ст.651 Цивільного кодексу України розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 3 ст.291 Господарського кодексу України передбачено, що договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

Статтею 782 Цивільного кодексу України передбачено право наймодавця відмовитись від договору оренди.

Зокрема, вказаною нормою права передбачено, що наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Тобто, ст.782 Цивільного кодексу України передбачено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування об'єктом оренди протягом трьох місяців. Аналогічну правову позицію наведено у постанові від 08.05.2012р. Верхового Суду України по справі №3-26гс12.

При цьому, вказану норму слід розуміти таким чином, що право на відмову від договору та право вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плати виникає, якщо останній не здійснює розрахунків протягом 3 місяців підряд. Вказану правову позицію наведено у постанові від 12.06.2007р. Верховного суду України по справі №24/272.

Відповідно до п.5.1 Постанови №12 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» у вирішенні відповідних спорів господарським судам слід встановлювати, протягом яких конкретно місяців і якого року орендар не вносив орендну плату, в якому розмірі, в тому числі, протягом яких місяців орендар взагалі не вносив орендну плату або вносив частково.

Як свідчать матеріали справи, 11.12.2013р. Приватним акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій» було направлено на адресу Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (зазначена у поштовому повідомленні та описі вкладення адреса відповідає відомостям стосовно юридичної адреси суб'єкта господарювання, що зазначені у витягу з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб - підприємців) повідомлення №276-12 від 11.12.2013р. про відмову від договору №10-13 від 27.06.2013р. оренди нежитлового приміщення, розірвання правочину та повернення об'єкта оренди у двадцятиденний термін. Факт направлення вказаного повідомлення позивачем підтверджується фіскальним чеком №4963 від 11.12.2013р., описом вкладення у цінний лист та поштовим повідомленням №0405021228010.

Одночасно, з наведеного вище поштового повідомлення вбачається, що повідомлення №276-12 від 11.12.2013р. було отримано Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України 16.12.2013р.

Реалізуючи своє право на відмову від договору, орендодавцем зазначено, що орендарем всупереч вимогам чинного законодавства України та умовам договору №10-13 від 27.06.2013р. протягом трьох місяців, а саме вересня, жовтня та листопада 2013р. року не виносилась орендна плата.

Наразі, обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України зазначає, що орендна плата у вказаний вище період частково вносилась орендарем, а саме, останнім оплачувались комунальні платежі та експлуатаційні витрати, на підтвердження чого заявником за зустрічним позовом представлено до матеріалів справи відповідні платіжні доручення з відміткою банківської установки про проведення фінансової операції, що свідчить про відсутність підстав для розірвання договору у порядку ст.782 Цивільного кодексу України.

Дослідивши всі матеріали справи у їх сукупності господарський суд дійшов висновку, що наведені вище твердження Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України є необґрунтованими. При цьому господарський суд виходить з наступного.

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За приписами ч.1 ст.762 вказаного нормативно-правового акту за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України).

За приписами ст.ст.525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Як вказувалось вище, у додатку №1 до договору №10-13 від 27.06.2013р. сторонами було погоджено, що розмір договірної плати за оренду 1 м2 основної площі становить 252,60 грн. з урахуванням податку на додану вартість, а за 1м2 допоміжної площі - 154,20 грн. (з податком на додану вартість). Загальний розмір орендної плати в місяць складає 541 851,24 грн.

За умовами п.3.3 спірного правочину перша орендна плата вноситься орендарем авансовим платежем після підписання сторонами акту прийому-передачі приміщення, шляхом перерахування на поточний рахунок орендодавця встановленої грошової суми з урахуванням протоколу узгодження договірної ціни, на підставі виставлених орендодавцем рахунків протягом п'яти банківських днів з дня отримання таких рахунків. Перша орендна плата включає в себе орендну плату за перший - до кінця поточного місяця та останній місяці оренди із розрахунку, як повний календарний місяць.

Пунктом 3.4 договору №10-13 від 27.06.2013р. визначено, що послідуюча орендна плата вноситься орендарем щомісяця авансовими платежами, але не пізніше 5 числа поточного місяця, шляхом перерахування на поточний рахунок орендодавця встановленої грошової суми, згідно протоколу узгодження договірної ціни.

Сплата орендної плати здійснюється орендарем на підставі виставлених орендодавцем рахунків. У випадку ненадання орендодавцем рахунку на оплату орендованої площі до 5-го числа поточного місяця, орендар зобов'язаний сплатити орендну плату протягом 5 банківських днів з моменту отримання такого рахунку.

Як свідчать матеріали справи, орендодавцем на виконання умов спірного правочину було виставлено, зокрема, рахунки на оплату оренди за вересень 2013р. (№291 від 02.09.2013р. на суму 541 851,24 грн.), за жовтень 2013р. (№324 від 01.10.2013р. на суму 541 851,24 грн.) та за листопад 2013р. (№356 від 01.11.2013р. на суму 541 851,24 грн.).

Наразі, факт отримання Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України рахунку №291 від 02.09.2013р. підтверджується написом у нижній частині супровідного листа №172-10 від 03.10.2013р. наступного змісту «вх.13177 від 03.10.2013р. об 11:21 фахівець Луцак».

Отримання орендарем рахунку №324 від 01.10.2013р. також засвідчується надписом на супровідному листі №173-10 від 04.10.2013р. «вх.13234 від 04.10.2013р. Луцак о 13:50».

Рахунок на оплату оренди за листопад 2013р. був отриманий бухгалтером Коваленко І.І. 04.11.2013р., що підтверджується представленим Приватним акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій» переліком виданих документів, що підтверджено відповідачем у відзиві б/н від 09.02.2015р.

Заперечення Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України щодо отримання рахунків №291 від 02.09.2013р. та №324 від 01.10.2013р. у спосіб, що не передбачений Інструкцією з діловодства вказаного підприємства, господарський суд вважає необґрунтованими та такими, що не спростовують факту виконання орендодавцем свого обов'язку з надання рахунків на оплату оренди за договором №10-13 від 27.06.2013р. та отримання їх орендарем.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст.34 Господарського процесуального кодексу України).

У п.2.5 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що вирішуючи питання відносно доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З представленого відповідачем витягу з Інструкції з діловодства Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, в редакції наказу №378 від 30.12.2011р., вбачається, що доставка документів здійснюється, як правило, з використанням засобів поштового зв'язку і електрозв'язку, через скриньку для приймання документів, а також кур'єрською та фельд'єгерською службою. Поштою, через кур'єрську службу та через скриньку для прийняття документів доставляється письмова кореспонденція, поштові картки, бандеролі, дрібні пакети, а також дрібні періодичні видання. Фельд'єгерською службою доставляється спеціальна кореспонденція. Каналами електрозв'язку доставляються: телеграми, факсограми, електронні документи із застосуванням електронного цифрового підпису та документи в електронній формі без електронного цифрового підпису (у сканованій формі). Документи, що надходять на адресу підприємства, у тому числі, створені за допомогою персонального комп'ютера, приймаються загальним відділом підприємства, особою, яка відповідає за діловодство на філії.

Отже, з наведених приписів п.п.3.1.1, 3.1.2 Інструкції не вбачається заборони на отримання кореспонденції Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України нарочно.

До того ж, судом прийнято до уваги, що, за твердженнями відповідача, які наведені у відзиві від 09.02.2015р., перелічені рахунки було отримано фахівцем загального відділу Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України Луцак М.І. та референтом Мисійко Н.В., тобто, працівниками відповідача. Наразі, факт наявності у вказаних осіб трудових відносин з відповідачем підтверджується представленими останнім наказами №12-к від 31.01.2011р. та №241-к від 04.11.2013р. про прийняття на роботу.

З посадової інструкції фахівця загального відділу, затвердженої 01.10.2010р. генеральним директором Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, вбачається, що фахівець загального відділу приймає, реєструє (проставляє реєстраційний індекс та датування з подальшим записом у журналі вхідної кореспонденції) і направляє документи до резолюції керівників. Одночасно посадова інструкція референта загального відділу у п.2.1.6 передбачає, що секретар, в тому числі, приймає кореспонденцію.

Господарським судом також прийнято до уваги, що рахунок №311 від 30.09.2013р. на оплату експлуатаційних послуг, на який міститься посилання у супровідному листі №173-10 від 04.10.2013р., за яким направлявся і рахунок №324 від 01.10.2013р. (на оплату оренди за жовтень 2013р.), був фактично оплачений орендарем, що підтверджується платіжним дорученням №3949 від 15.10.2013р., як і рахунок №343 від 31.10.2013р., визначений у переліку виданих документів від 04.11.2013р., було сплачено за платіжним дорученням №4249 від 23.11.2013р. Зазначені обставини свідчать про отримання орендарем документів, що перелічені у супровідних листах, в тому числі, рахунку №324 від 01.10.2013р., які, як вказує відповідач, було прийнято неуповноваженою особою та у спосіб, невизначений Інструкцією з діловодства Державного підприємства «Інформаційний центр».

Інших належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів, що спростовували б факт отримання орендарем рахунків на оплату орендних платежів за вересень-листопад 2013р. матеріали справи не місять, що позбавляє господарський суд підстав вважати твердження відповідача про неотримання вказаних розрахункових документів обґрунтованими та такими, що нівелюють обов'язок орендаря внести орендну плату за період з вересня по листопад 2013р. (включно).

За таких обставин, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що строк внесення орендної плати за договором №10-13 від 27.06.2013р. за вересень, жовтень та листопад 2013р. настав.

Проте, за твердженнями Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій», які з боку Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України не спростовані орендарем, рахунки на загальну суму 1 652 553,72 грн., а саме №291 від 02.09.2013р. на суму 541 851,24 грн., №324 від 01.10.2013р. на суму 541 851,24 грн. та №356 від 01.11.2013р. на суму 541 851,24 грн. оплачено не було, орендні платежі за три місяці поспіль на рахунок орендодавця не перераховані, що і стало підставою для направлення орендарю повідомлення №276-12 від 11.12.2013р. про відмову від договору №10-13 від 27.06.2013р. на підставі приписів ст.782 Цивільного кодексу України.

Ухвалами від 05.12.2014р. та від 19.12.2014р. відповідача було зобов'язано надати докази повного або часткового виконання своїх грошових зобов'язань за договором №10-13 від 27.06.2013р.

Наразі, представлені Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України платіжні доручення за період з вересня 2013р. по грудень 2014р. господарський суд не приймає в якості доказів виконання обов'язків орендаря з внесення орендних платежів з огляду на таке.

Як вбачається з представлених позивачем за зустрічним позовом платіжних доручень, призначенням платежу за цими платіжними інструментами було відшкодування комунальних та експлуатаційних витрат на підставі окремо виставлених рахунків.

Частиною ст.762 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності (ч.1 ст.286 Господарського кодексу України).

Умовами спірного правочину визначено, що орендар зобов'язаний своєчасно та повному обсязі сплачувати орендну плату, фактичні витрати орендодавця, пов'язані з утриманням приміщень, а саме, експлуатаційні витрати та витрати за отримані комунальні послуги (п.5.1.2 договору №10-13 від 27.06.2013р.).

Пунктом 3.6 укладеного між сторонами правочину передбачено, що окрім визначеної в протоколі узгодження договірної ціни орендної плати орендарем відшкодовуються на користь орендодавця фактичні витрати, що пов'язані з утриманням приміщень, а саме експлуатаційні витрати та витрати за надані комунальні послуги. До складу експлуатаційних витрат входять витрати на: технічно-оперативне обслуговування електрообладнання, технічно-оперативне обслуговування ліфтового обладнання, технічно-оперативне обслуговування вентиляції та кондиціювання, технічно-оперативне обслуговування об'єктів газопостачання, системи димовидалення, водопостачання, технічне обслуговування системи пожежної сигналізації та сповіщення про пожежу, вивіз та знешкодження побутових відходів. До складу витрат з наданих комунальних послуг входять витрати на: постачання активної електроенергії, перетікання реактивної електроенергії, газове опалення, підігрів води, водопостачання, прийняття стічних вод, аналіз стічних вод, водовідведення, приймання дощових вод та наліз води.

Вартість експлуатаційних витрат відшкодовується орендарем згідно пропорційного розподілу фактично понесених орендодавцем експлуатаційних витрат до загальної орендованої орендарем площі. Вартість витрат за комунальні послуги відшкодовується орендарем згідно до показників загальних лічильників, згідно пропорційного розподілу фактично отриманих орендодавцем комунальних послуг до загальної орендованої площі (п.п.3.6.3, 3.6.4 договору №10-13 від 27.06.2013р.).

У п.3.7 спірного договору оренди визначено, що сума експлуатаційних витрат та витрат за отримані комунальні послуги, яка підлягає відшкодуванню, сплачується орендарем на підставі виставлених орендодавцем рахунків в п'ятиденний строк з дня отримання орендарем таких рахунків.

Як вже неодноразового зазначалось, розмір орендних платежів визначений контрагентами у протоколі погодження договірної ціни (додаток №1 до договору №10-13 від 27.06.2013р.).

У вказаному протоколі не міститься будь-яких посилань на те, що до складу орендного платежу входять експлуатаційні витрати та витрати на комунальні послуги.

Таким чином, з наведеного вбачається, що умовами договору №10-13 від 27.06.2013р. передбачено орендну плату, як фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю в сумі 541 851,24 грн. на місяць та окремі витрати, що підлягають відшкодуванню, зокрема: експлуатаційні та комунальні витрати.

При цьому, слід зазначити, що з умов договору №10-13 від 27.06.2013р. вбачається, що при його укладанні воля сторін була направлена саме на окреме визначення розміру орендної плати та інших витрат, порядку їх визначення та строків відшкодування.

Посилання Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України на те, що умови стосовно відшкодування експлуатаційних витрат та витрат за надані комунальні послуги містяться саме у розділі №3 «Орендна плата та порядок розрахунків» не свідчить про те, що вказані суми входять до орендної плати, оскільки орендна плата та експлуатаційні витрати мають різну правову природу. Зокрема, орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності в якості винагороди за користування належним орендодавцеві майном, тоді як в якості експлуатаційних витрат визначаються витрати з урахуванням споживання відповідних комунальних послуг та витрат, понесених на експлуатацію майна, при використанні приміщення орендарем.

До того ж, відокремлення орендної плати від оплати експлуатаційних витрат та комунальних платежів було визначено сторонами, на що вказують умови правочину стосовно відокремної їх сплати та різного порядку обчислення (п.п.3.2, 3.6 договору №10-13 від 27.06.2013р.).

Крім того, з представлених до матеріалів справи документів, зокрема, супровідних листів №172-10 від 03.10.2013р., №173-10 від 04.10.2013р. та описів вкладення до цінних листів вбачається, що орендодавцем виставлялись окремі рахунки на відшкодування експлуатаційних та комунальних витрат, саме посилання на які і містяться у платіжних дорученнях та банківських виписках, які, на думку, відповідача підтверджують факт внесення орендарем оплати за оренду приміщення.

Інших належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів внесення на рахунок Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» орендних платежів на підставі договору №10-13 від 27.06.2013р. за вересень, жовтень та листопад 2013р. матеріали справи не містять.

Отже, враховуючи, що матеріалами справи підтверджується факт невиконання орендарем своїх обов'язків із внесення орендних платежів за договором №10-13 від 27.06.2013р. протягом трьох місяців підряд, суд дійшов висновку, що у орендодавця виникло право на відмову від договору оренди на підставі ст.782 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, з огляду на всі фактичні обставини справи, керуючись приписами ст.782 Цивільного кодексу України, господарський суд дійшов висновку, що договір №10-13 від 27.06.2013р. є розірваним з моменту отримання Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України повідомлення №276-12 від 11.12.2013р. Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» про відмову від договору, а саме з 16.12.2013р., що вказує на відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України про визнання права оренди нежилого приміщення за договором №10-13 від 27.06.2013р. до 15.12.2014р., внаслідок чого суд в їх задоволенні відмовляє.

Щодо позову Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» до Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України про стягнення основного боргу в сумі 7 681 869,08 грн., 3% річних в розмірі 202 619,24 грн., пені в сумі 11 386,30 грн., неустойки в розмірі 12 637 002,90 та інфляційних втрат в сумі 1 608 170,11 грн. господарський суд зазначає таке.

Як вказувалось вище, за змістом ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Судом вже зазначалось, що у додатку №1 до договору №10-13 від 27.06.2013р. сторонами було погоджено, що розмір договірної плати за 1 м2 основної площі становить 252,60 грн. з урахуванням податку на додану вартість, а за 1м2 допоміжної площі - 154,20 грн. (з податком на додану вартість). Загальний розмір орендної плати в місяць становить 541 851,24 грн.

Пунктом 3.4 договору №10-13 від 27.06.2013р. визначено, що послідуюча орендна плата вноситься орендарем щомісяця авансовими платежами, але не пізніше 5 числа поточного місяця, шляхом перерахування на поточний рахунок орендодавця встановленої грошової суми, згідно протоколу узгодження договірної ціни.

Сплата орендної плати здійснюється орендарем на підставі виставлених орендодавцем рахунків. У випадку ненадання орендодавцем рахунку на оплату орендованої площі до 5-го числа поточного місяця, орендар зобов'язаний сплатити орендну плату протягом 5 банківських днів з моменту отримання такого рахунку.

Умовами п.3.12 договору №10-13 від 27.06.2013р. передбачено, що у випадку закінчення строку дії договору (включаючи випадок розірвання та припинення правочину), орендар сплачує орендну плату до дати підписання акту приймання-передачі орендованого приміщення. Останнім днем оренди вважається день підписання акту приймання-передачі орендованого приміщення від орендаря орендодавцю.

Відповідно до п.5.1 Постанови №12 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» з урахуванням положень статей 653, 795 Цивільного кодексу України та умов договору, якщо останніми передбачено, що після закінчення або дострокового розірвання договору оренди нарахування орендної плати за фактичне користування майном припиняється з моменту підписання акта приймання-передачі приміщень орендодавцеві, нарахування орендної плати за відповідний період є правомірним.

Судом вже було встановлено, що орендарем свій обов'язок з внесення орендної плати за період з вересня по листопад (за три місяці) 2013р. виконано не було, в результаті чого у останнього утворилась заборгованість в сумі 1 652 553,72 грн., що і стало підставою для розірвання договору №10-13 від 27.06.2013р. на вимогу орендодавця.

Як свідчать матеріали справи, 01.10.2014р. орендарем було повернуто частину орендованих приміщень, що розташовані на першому та другому поверхах нежилого будинку - офісного центру за адресою: м.Київ, вул.Мельникова, 81 літ «А», загальною площею 295 м2, до якої входить основна площа 1-го та 2-го поверхів площею 226,8 м2 та допоміжна площа 1-го та 2-го поверхів, в тому числі, площа загального користування згідно пропорційного розподілу - 68,2 м2. Вказана обставина підтверджується актом від 01.10.2013р. прийому-передачі (повернення) приміщень та актами від 01.10.2014р. прийому-передачі ключів від орендованих приміщень першого поверху кабінети №106, №107, №108, №135 та другого поверху кабінет №231.

Остаточно, приміщення, що були передані в оренду Державному підприємству «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, були повернуті Приватному акціонерному товариству «Інститут розвитку передових технологій» лише 15.12.2014р., про що складено акт б/н від 15.12.2014р. прийому-передачі (повернення) приміщення.

На оплату оренди за період з грудня 2013р. по листопад 2014р. орендодавцем було направлено рахунки на загальну суму 6 368 789,93 грн.

Рахунок №387 від 02.12.2013р. на суму 541 851,24 грн. за грудень 2013р. було направлено на адресу Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України 03.12.2013р., що підтверджується поштовою квитанцією №5902 від 03.12.2013р. Факт отримання наведеного рахунка 05.12.2013р. підтверджено відповідачем за первісним позовом у відзиві б/н від 09.02.2015р.

Рахунок №107 від 01.04.2014р. за квітень 2014р. було передано орендарю 18.04.2014р. разом з супровідним листом №83-03 від 31.03.2014р., про що зроблено запис у нижній частині супровідного листа наступного змісту: «Отримав 18.04.2014р. Мисійко Н.В.»

Рахунок №121 від 17.04.2014р. за користування приміщеннями, в тому числі, у січні, лютому та березні 2014р. було направлено орендодавцем 18.04.2014р., що підтверджується фіскальним чеком №4667 від 18.04.2014р. і описом вкладення до цінного листа. Факт отримання 24.04.2014р. наведених документів орендарем засвідчується поштовим повідомленням №0407312665282.

Рахунок №149 від 05.05.2014р. на оплату оренди за травень 2014р. був скерований на адресу Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України 05.05.2014р., про що свідчить фіскальний чек №6408 від 05.05.2014р. та опис вкладення до цінного листа. Орендарем наведена кореспонденція у відповідності до змісту поштового повідомлення №0407313309510 була отримана 07.05.2014р.

Рахунок №182 від 02.06.2014р. направлений відповідачу 04.06.2014р. за фіскальним чеком №4312 і описом вкладення та отриманий орендарем 11.06.2014р., про що зазначено у поштовому повідомленні №0407312724106.

Рахунок №208 від 02.07.2014р. за липень 2014р. було направлено Державному підприємству «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України та за твердженнями відповідача отримано 09.07.2014р., що також підтверджується поштовим повідомленням №0407315164144 та фіскальним чеком №5172 від 04.07.2014р.

Фіскальним чеком №7812 від 04.08.2014р. та описом вкладення підтверджується, що за оренду приміщення на підставі договору №10-13 від 27.06.2013р. за серпень 2014р. 04.08.2014р. орендодавцем було направлено орендарю рахунок №235 від 01.08.2014р. Факт отримання наведеного документа 07.08.2014р. підтверджується поштовим повідомленням №0100119666281.

Рахунок №262 від 02.09.2014р. за вересень 2014р. був скерований засобами поштового зв'язку на адресу Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України 09.09.2014р. (фіскальний чек №7811 від 09.09.2014р. та опис вкладення до цінного листа) та отриманий адресатом 12.09.2014р. (поштове повідомлення №0405016336009).

За оренду приміщення у жовтні 2014р. орендодавцем 03.10.2014р. було виставлено орендарю рахунок №293 від 01.10.2014р. (з урахуванням часткового повернення об'єкта оренди), про що свідчить фіскальний чек №1411 від 03.10.2014р., який отримано відповідачем 06.10.2014р., на що вказує поштове повідомлення №0405015674202.

Рахунок №324 від 03.11.2014р. на оплату оренди за листопад 2014р. було направлено 04.11.2014р., що підтверджується фіскальним чеком №5968 від 04.11.2014р. та описом вкладення до цінного листа та отримано Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України 06.11.2014р., що засвідчується поштовим повідомленням №0405028822715.

При цьому, суд зазначає, що орендодавцем у рахунках на оплату оренди за жовтень та листопад 2014р. було враховано часткове повернення об'єкту оренди та визначено вартість оренди за вказані періоди з урахуванням фактично займаної орендодавцем площі.

Господарський суд наголошує, що факт отримання орендарем рахунків за грудень 2013р., січень, лютий, березень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень та листопад 2014р. на оплату оренди у визначені вище судом дати відповідачем підтверджено у відзиві б/н від 09.02.2015р.

Також орендодавцем було виставлено орендарю рахунок №362 від 15.12.2014р. за грудень 2014р. (з 01.12.2014р. по 15.12.2014р.) на суму 229 368,94 грн. Направлення вказаного рахунку та його отримання Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України 31.12.2014р. підтверджується представленими до матеріалів справи поштовим повідомленням №0405028827768, описом вкладення до цінного листа та фіскальним чеком №3600 від 29.12.2014р.

Представником відповідача під час розгляду справи у судовому засіданні 23.04.2015р. факт отримання наведеного вище рахунку спростовано не було, що зафіксовано на копії технічного звукозапису судового процесу.

З огляду на те, що фактично наведені вище розрахункові документи були отримані орендарем після п'ятого числа кожного місяця, в силу умов п.3.4 договору №10-13 від 27.06.2013р. Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України було зобов'язано вносити орендні платежі у період з грудня 2013р. по грудень 2014р. протягом 5 банківських днів з моменту отримання рахунків.

Таким чином, господарським судом встановлено, що строк внесення орендних платежів на підставі договору №10-13 від 27.06.2013р. за період з грудня 2013р. по грудень 2014р. настав.

Проте, за твердженнями позивача, які з боку відповідача належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами спростовані не були, орендарем наведені вище рахунки оплачено не було, грошові кошти за оренду приміщення за договором №10-13 від 27.06.2013р. у період з вересня 2013р. по грудень 2014р. на рахунок Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» не внесені.

В результаті порушення Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України своїх грошових зобов'язань за договором №10-13 від 27.06.2013р., за даними позивача, у останнього утворилась заборгованість в сумі 7 681 869,08 грн., що і стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

При цьому, господарським судом прийнято до уваги, що при розрахунку суми заборгованості позивачем обґрунтовано було вирахувано суму в розмірі 541 851,24 грн., що була сплачена орендарем разом з першою орендною платою на підставі п.3.3 договору №10-13 від 27.06.2013р., в якості оплати за останній місяць оренди.

Як вже зазначалось, ухвалами від 05.12.2014р. та від 19.12.2014р. відповідача за первісним позовом було зобов'язано надати докази повного або часткового виконання своїх грошових зобов'язань за договором №10-13 від 27.06.2013р.

Наразі, Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України факт наявності заборгованості перед Приватним акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій» за договором №10-13 від 27.06.2013р. за період з вересня 2013р. по грудень 2014р. не спростовано.

При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Після проведення перевірки наведеного заявником розрахунку суми основної заборгованості судом встановлено, що останній є помилковим, оскільки за даними розрахунку орендна плата за грудень 2014р. становить 229 376,67 грн., тоді як було встановлено вище, рахунок №362 від 15.12.2014р. за грудень 2014р. (з 01.12.2014р. по 15.12.2014р.) було виставлено на суму 229 368,94 грн.

Отже, враховуючи умови спірного правочину в частині визначення строків внесення орендних платежів, визначені за взаємною згодою контрагентів, з огляду на помилки позивача у визначені загальної суми заборгованості відповідача по сплаті орендних платежів за договором №10-13 від 27.06.2013р., суд дійшов висновку, що позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» до Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України про стягнення основного боргу підлягають задоволенню частково, а саме на суму 7 681 861,35 грн.

Одночасно, господарський суд зазначає, що твердження Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України щодо відсутності у орендаря можливості сплачувати орендні платежі у відповідності до умов договору №10-13 від 27.06.2013р. через наявність акту №08-21/21 від 05.11.2013р. Державної фінансової інспекції України, в якому, встановлено завищення розміру орендної плати за правочином, не нівелюють обов'язку орендаря сплачувати орендні платежі у відповідності до умов укладеного між сторонами правочину.

Господарський суд зазначає, що в акті №08-21/21 від 05.11.2013р. Державної фінансової інспекції України не йдеться про договір №10-13 від 27.06.2013р., порушення умов якого і є підставою первісних позовних вимог.

Стосовно завищеного, на думку Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, розміру орендних платежів, господарський суд вказує наступне.

Статтею 180 Господарського кодексу України встановлено, що при укладанні господарських договорів сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити, зокрема, ціну договору. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

За приписами ст.632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до приписів ч.1 ст.283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

У ст.632 Цивільного кодексу України закріплено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

З ч.1 ст.284 Господарського кодексу України вбачається, що однією з істотних умов договору оренди є умова щодо орендної плати з урахуванням її індексації.

Статтею 286 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Можливість зміни розміру орендної плати також передбачена ч.3 ст.762 Цивільного кодексу України.

Як вже вказувалось, розмір щомісячної орендної плати як за кожен квадратний метр основної та допоміжної площі, так і за весь об'єкт оренди було погоджено контрагентами у протоколі погодження договірної ціни до договору, який підписано представниками обох сторін та скріплено печатками суб'єктів господарювання.

Тобто, сторонами під час укладення договору №10-13 від 27.06.2013р. на основі вільного волевиявлення було погоджено умови щодо ціни. При цьому, така ціна була визначена спільною волею сторін, а не самостійно позивачем.

Доказів укладання будь-яких додаткових угод щодо зміни ціни за спірним правочином сторонами до матеріалів справи представлено не було. Крім того, в матеріалах справи також відсутні належні та допустимі докази визнання недійсним у визначеному чинним законодавством порядку додатку №1 (протокол погодження договірної ціни) до договору №10-13 від 27.06.2013р.

За висновками суду, посилання відповідача на результати перевірки, яку було проведено Державною фінансовою інспекцією України, як на відсутність можливості виконувати свої грошові зобов'язання за договором №10-13 від 27.06.2013р., є неправомірними, оскільки виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладеного між сторонами правочину, не можуть ніяким чином їх змінювати, а отже, і не нівелюють обов'язку Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України вносити орендну плату за користування приміщеннями за ціною, погодженою контрагентами. Аналогічну правову позицію наведено у постанові від 17.06.2014р. Вищого господарського суду України по справі №910/20699/13.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» про стягнення 3% річних в розмірі 202 619,24 грн., пені в сумі 11 386,30 грн., неустойки в розмірі 12 637 002,90 та інфляційних втрат в сумі 1 608 170,11 грн.

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Згідно з ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

За приписами ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

У ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

За умовами п.6.3 договору №10-13 від 27.06.2013р. за прострочення платежів по орендній платі, а також фактичних витрат орендодавця, пов'язаних з утриманням приміщень, а саме експлуатаційних витрат та витрат за надані комунальні послуги, що відбулось з вини орендаря, орендар сплачує орендодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Враховуючи порушення відповідачем строків внесення плати за оренду приміщення у вересні, жовтні, листопаді та грудні 2013р., позивачем нараховано та заявлено до стягнення пеню за період з 01.12.2013р. по 16.12.2013р. в розмірі 11 386,30 грн.

Проте, за висновками суду, наведений заявником розрахунок є невірним, з огляду на наступне.

За приписами ст.253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

У ст.254 вказаного нормативно-правового акту визначено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Відповідно до п.2.5 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» пеня нараховуються починаючи з наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Як встановлено судом, заявником було невірно визначено початок періоду нарахування неустойки. Наприклад, при нарахуванні пені за порушення строків оплати оренди за грудень 2013р. позивачем визначено період нарахування з 06.12.2013р. до 16.12.2013р., тоді, як було встановлено судом раніше, рахунок на оплату оренди за вказаний місяць було отримано відповідачем лише 05.12.2013р., тобто, у даному випадку орендар повинен був внести грошові кошти протягом 5 банківських днів з моменту отримання рахунку (п.3.4 договору №10-13 від 27.06.2013р.), отже, останнім днем строку оплати було 12.12.2013р. з урахуванням вихідних днів.

Враховуючи наведені вище помилки Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій», після проведення власного розрахунку, господарський суд дійшов висновку, що з Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України обґрунтованим є стягнення пені за порушення строків оплати оренди за договором №10-13 від 27.06.2013р. в сумі 10 035,38 грн.

За приписами ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наразі, за порушення відповідачем своїх грошових зобов'язань за договором №10-13 від 27.06.2013р. в частині внесення плати за кожен місяць у період з вересня 2013р. по грудень 2014р. позивачем було нараховано 3% річних на суму 202 619,24 грн. та інфляційні втрати в сумі 1 608 170,11 грн.

Після здійснення перевірки представленого заявником розрахунку, господарським судом встановлено, що при нарахуванні 3% річних заявником було припущено ті ж самі помилки у визначенні початкової дати нарахування, що і під час нарахування пені.

Зокрема, у порушення умов п.3.4 договору №10-13 від 27.06.2013р. заявником за порушення строків виконання грошових зобов'язань з внесення орендної плати за квітень, травень, червень, липень 2014р., тощо було нараховано 3% річних починаючи з 6 числа кожного з місяців, тоді як рахунки на оплату за вказані місяці передавались після 5 числа кожного місяця, що фактично впливає на кінцеву дату оплати, а отже і виникнення права на застосування правових наслідків порушення грошового зобов'язання, що передбачені ст.625 Цивільного кодексу України.

Одночасно, як вказувалось вище, позивачем нараховано 3% річних та інфляційні втрати на суму оплати за грудень 2014р. за період з 06.12.2014р. по 15.12.2014р., проте, враховуючи, що рахунок на оплату оренди за вказаний місяць було отримано орендарем лише 31.12.2014р., фактично, останнім строком оплати було 14.01.2015р. (з урахуванням неробочих днів, визначених Розпорядженням №1084-р від 12.11.2014р. Кабінету Міністрів України «Про перенесення робочих днів у 2015 році», а право на нарахування інфляційних втрат та 3% річних виникло 15.01.2015р.

Тобто, з наведеного вбачається, що визначений позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3% річних за порушення строків внесення орендного платежу за грудень 2014р. є необґрунтованим, а вимоги в цій частині такими, що задоволенню не підлягають.

Здійснивши перерахунок 3% річних та інфляційних втрат, суд дійшов висновку, що обґрунтованим є стягнення з Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України 3% річних на суму 196 862,39 грн. та інфляційних втрат в розмірі 1 601 288,83 грн.

За приписами ч.2 ст.785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

У п.5.4 Постанови №12 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» зазначено, що неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення.

Ця неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов'язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (пеня).

Як було встановлено судом, договір №10-13 від 27.06.2013р. на підставі повідомлення №273-12 від 11.12.2013р. Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» було розірвано з 16.12.2014р.

У повідомленні позивачем було висунуто вимогу до відповідача звільнити орендовані приміщення у двадцятиденний строк.

Тобто, останнім строком повернення приміщень було 08.01.2014р., оскільки відповідно до Розпорядження №920-р від 21.11.2013р. Кабінету Міністрів України 06.01.2014р. було вихідним днем, а 07.01.2014р. є вихідним днем у відповідності до ст.73 Кодексу законів про працю України.

Однак, всупереч вимогам орендодавця орендарем в повному обсязі об'єкт оренди було повернуто майже через рік лише 15.12.2014р. (з урахуванням часткового повернення 01.10.2014р.).

Наразі, за порушення відповідачем обов'язку з повернення об'єкту оренди після припинення договором №10-13 від 27.06.2013р. позивачем нараховано та заявлено до стягнення неустойку за період з 17.12.2013р. по 15.12.2014р. на загальну суму 12 637 002,90 грн.

Проте, за висновками суду нарахування неустойки за вказаний заявником за первісним позовом період є помилковим, оскільки, як вказувалось вище, у повідомленні №273-12 від 11.12.2013р. орендаря було зобов'язано звільнити приміщення у 20-денний строк, який сплив 08.01.2014р.

Наведене вказує на те, що право на нарахування неустойки на підставі приписів ст.785 Цивільного кодексу України виникло лише з 09.01.2014р.

Після здійснення власного перерахунку, господарський суд дійшов висновку, що з Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України за порушення строків повернення об'єкту оренди обґрунтованим є стягнення неустойки на суму 11 798 007, 42 грн.

За таких обставин, приймаючи до уваги всі фактичні обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» до Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України про стягнення основного боргу в сумі 7 681 869,08 грн., 3% річних в розмірі 202 619,24 грн., пені в сумі 11 386,30 грн., неустойки в розмірі 12 637 002,90 та інфляційних втрат в сумі 1 608 170,11 грн. підлягають задоволенню частково у визначених вище сумах.

З приводу клопотання без номеру та дати, що надійшло до господарського суду м.Києва 04.03.2015р., Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (з урахуванням пояснень, наданих у судовому засіданні 25.03.2015р.) про зменшення розміру штрафних санкцій до 1% господарський суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст.233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому, повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

За приписами ч.4 ст.551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Відповідно до ч.3 ст.83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право, зокрема, зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

При цьому, правовий аналіз наведених норм свідчить про те, що зменшення розміру неустойки та відстрочення виконання судового рішення це право суду, а не його обов'язок, при якому повинні враховуватись певні обставини, які в своїй сукупності утворюють винятковість. Аналогічну позицію наведено у постановах від 18.02.2014р. та від 29.04.2014р. Вищого господарського суду України по справах №904/5957/13 та №16/3012/13.

Зі змісту п.3.17.4 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» та п.7.2 Постанови №9 від 17.10.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» вбачається, що під час розгляду заяв про зменшення неустойки чи відстрочення платежу судом, насамперед, повинно бути встановлено, що саме є підставою для задоволення наведеного клопотання, винятковість випадку, ступінь вини боржника, незначність прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) відстрочки виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом.

Аналогічну позицію наведено у постановах від 26.06.2014р., від 30.07.2014р. та від 06.08.2014р. Вищого господарського суду України по справах №906/1904/13, №903/81/14 та №920/2148/13.

Наразі, обґрунтовуючи подану заяву відповідач посилався на збитковість господарської діяльності Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України. Зокрема, за твердженнями вказаного учасника судового процесу, оскільки державне підприємство у 2014р. не отримувало оплати від контрагентів за ведення державних реєстрів, останнє фактично не мало змоги розрахуватись з позивачем, а отже, орендар не може нести відповідальність за ті порушення, які стались не з його вини. На підтвердження своєї заяви Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України представлено до матеріалів справи податкову декларацію за 2014р., звіт про фінансові результати підприємства за 2014р.

Проте, за висновками суду представлені відповідачем в обґрунтування свого клопотання докази ніяким чином не свідчать про винятковість розглядуваного випадку та наявність об'єктивних обставин, що виключали б можливість орендаря належним чином виконати свої зобов'язання за договором.

Суд зазначає, що заборгованість є наслідком неплатежів боржника за оренду приміщення, оплата якої не може пов'язуватись зі взаємовідносинами останнього з іншими учасниками господарських відносин з огляду на те, що відповідач є самостійним суб'єктом господарювання і відповідно до розділу 6 спірного договору прийняв на себе тягар відповідальності за порушення договірних зобов'язань перед виконавцем.

До того ж, суд зазначає, що політична, економічна ситуація у країні, в рівній мірі впливає на фінансове становище обох контрагентів за договором, внаслідок чого суд не вбачає можливості в наданні переваги певній стороні за правочином №10-13 від 27.06.2013р.

Крім того, вище зазначалось, що при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій, суд, насамперед, повинен встановити винятковість випадку.

Однак, суд зазначає, що неможливо стверджувати про винятковість випадку порушення відповідачем прийнятих на себе зобов'язань перед позивачем, оскільки, як свідчать матеріали справи, Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України порушило зобов'язання з внесення орендних платежів за період з вересня 2013р. по грудень 2014р. Тобто, недотримання узгоджених між сторонами умов договору з боку відповідача є систематичним.

Слід також наголосити, що фактично розглядуваний у межах справи період заборгованості, охоплює не тільки 2014р., який, за твердженнями відповідача, є збитковим для підприємства, а і 2013р., на підтвердження скрутного фінансового становища в який Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України доказів не представило.

Одночасно, такий значний період порушення своїх грошових зобов'язань за договором №10-13 від 27.06.2013р. також вказує на значний ступінь вини боржника.

При цьому, твердження відповідача про фінансування останнього з державного бюджету та відсутність грошових коштів для своєчасного внесення плати за спірним правочином, що на думку заявника, виключають наявність його вини, є необґрунтованими та не свідчать про наявність підстав для зменшення штрафних санкцій з наступних підстав.

Згідно зі ст.96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

Відповідно до ст.617 Цивільного кодексу України та ст.218 Господарського кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Наразі, норми чинного цивільного і господарського законодавства не містять винятків про зміну чи невілювання відповідальності при фінансування суб'єкта за рахунок бюджетних коштів.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Також відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зі змісту рішення від 18.10.2005р. Європейського суду з прав людини у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» відсутність бюджетних коштів не виправдовує бездіяльність боржника.

Отже, той факт, що відповідач є державним підприємством та фактично фінансується за рахунок бюджетних коштів ніяким чином не нівелює його вини у порушенні господарського зобов'язання та не вказує на наявність беззаперечних підстав для зменшення штрафних санкцій.

Судом вже зазначалось, що при вирішенні питання про зменшення розміру неустойки слід враховувати інтереси обох сторін. Наразі, з представлених позивачем документів, а саме річних фінансових звітів вбачається, що Приватне акціонерне товариство «Інститут розвитку передових технологій» за результатами 2014р. також має фінансові складнощі та не високий рівень прибутку.

До того ж, за висновками суду, розмір неустойки, що підлягає стягненню з відповідача є співрозмірними з порушенням, оскільки фактично невиконання зобов'язань триває більш ніж півтора роки. Приміщення після дострокового розірвання договору протягом 11 місяців не поверталось орендодавцеві, хоча протягом цього періоду останній мав би змогу розпоряджатись своїм майном, в тому числі, для отримання прибутку.

Одночасно, суд також зазначає, що твердження відповідача про неможливість своєчасного звільнення приміщення через розміщення в ньому серверів державних реєстрів також є доказово необґрунтованими. У повідомленні №276-12 від 11.12.2013р. Державному підприємству «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України було надано 20 днів для звільнення об'єкту оренди. Проте, відповідачем не представлено до матеріалів справи жодних належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів вчинення орендарем всіх можливих дій з метою своєчасного виконання свого обов'язку по поверненню орендодавцеві нежитлового приміщення.

Крім того, слід зазначити, що відповідачем не представлено до матеріалів жодних належних та допустимих доказів вчинення орендарем дій, які були б направлені на запобігання настільки тривалого порушення зобов'язань, а отже і майнових прав орендодавця.

У даному випадку слід також наголоси, що при вирішенні спору суд повинен також враховувати принципи добросовісності та справедливості.

У ст.11 Міжнародного пакту про політичні та громадянські права, який ратифіковано Указом №2148-08 від 19.10.1973р. Президії Верховної Ради Української РСР, кожен має право при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Одночасно, у рішенні №7-рп/2013 від 11.07.2013р. Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Козлова Дмитра Олександровича щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначено, що зобов'язання повинні ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Таким чином, враховуючи у сукупності викладені вище фактичні обставини справи, виходячи з принципів добросовісності та справедливості, приймаючи до уваги позицію Верховного Суду України, Конституційного Суду України та Вищого господарського суду України, суд дійшов висновку, що заява відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій є безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір за подання первісного позову в сумі 73080 грн. згідно зі ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на сторін пропорційно задоволеним вимогам.

Судовий збір за подання зустрічного позову з огляду на приписи ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Частково задовольнити позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій», м.Київ до Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, м.Київ про стягнення основного боргу в сумі 7 681 869,08 грн., 3% річних в розмірі 202 619,24 грн., пені в сумі 11 386,30 грн., неустойки в розмірі 12 637 002,90 та інфляційних втрат в сумі 1 608 170,11 грн.

Стягнути з Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (04050, м.Київ, Шевченківський район, вул.Мельникова, буд.81, літ.«А» ЄДРПОУ 25287988) на користь Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» (04073, м.Київ, Оболонський район, вул.Ливарська, буд.1, літ.«А», ЄДРПОУ 31059007) основний борг в сумі в сумі 7 681 861,35 грн., 3% річних в розмірі 196 862,39 грн., пеню в сумі 10 035,38 грн., неустойку в розмірі 11 798 007,42 грн., інфляційні втрати в сумі 1 601 288,83 грн. та судовий збір в розмірі 70 264,57 грн.

В задоволенні решти первісних позовних вимог відмовити.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Відмовити в задоволенні зустрічного позову Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, м.Київ до Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій», м.Київ про визнання права оренди нежилого приміщення за договором №10-13 від 27.06.2013р. до 15.12.2014р.

У судовому засіданні 23.04.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 24.04.2015р.

Головуючий суддя Любченко М.О.

Суддя Ломака В.С.

Суддя Нечай О.В.