Ухвала суду № 43692191, 20.04.2015, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №295/10769/14-ц Головуючий у 1-й інст. Семенцова Л. М.

Категорія 20 Доповідач Якухно О. М.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області в складі:

головуючого судді Якухно О.М.

суддів Жигановської О.С., Коломієць О.С.

з участю секретаря

судового засідання Мишаковської В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним за апеляційними скаргами представників відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на рішення Богунського районного суду м.Житомира від 05 березня 2015 року, -

в с т а н о в и л а:

У липні 2014 року позивач звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 01 жовтня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Кулініч Р.В.

На підтвердження позовних вимог зазначила, що у період перебування в шлюбі з відповідачем ОСОБА_3 на його ім'я було придбано квартиру АДРЕСА_2. Влітку 2012 року їй стало відомо про те, що її колишній чоловік 01.10.2011 року здійснив відчуження квартири, уклавши з відповідачем ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири. Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 09.04.2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 25.06.2014 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя встановлено, що вищезазначена квартира є спільним сумісним майном подружжя. У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 одноособово, без погодження з позивачкою, на власний розсуд розпорядився спільним майном подружжя та самостійно визначив ціну проданої квартири в сумі 28160,00 грн., вважає, що діями її колишнього чоловіка порушено її майнові права, що є підставою для звернення до суду.

Рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 05 березня 2015 року позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3, укладений 01 жовтня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Кулініч Р.В.Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1243,60 грн. судового збору.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням представники відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 подали апеляційні скарги, в яких просять рішення суду скасувати та ухвалити нове - про відмову у задоволенні позовних вимог. Вважають, що дане рішення винесене з порушенням норм матеріального і процесуального права та без належної оцінки всіх обставин справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Посилаються на те, що суд не прийняв до уваги ту обставину, що ОСОБА_2 використала спосіб захисту свого права щодо спірного житла шляхом отримання компенсації від ОСОБА_3 в розмірі ? вартості квартири, що становить 14 080 грн. Вважають, що твердження позивача про відсутність згоди на продаж зазначеної квартири є безпідставним, оскільки ОСОБА_2 надала таку згоду уклавши договір про майнові відносини, аліменти та розлучення, що був посвідчений рішенням суду по сімейних справах в Ізраїлі від 05.12.2002 року, і одночасно вважають, що згода не була потрібна, оскільки продаж відбувся після розірвання шлюбу. Зазначають, що оскільки апелянт не була стороною по справі про поділ майна подружжя ОСОБА_2, суд першої інстанції безпідставно визначив доведеним факт належності спірного житла на праві спільної сумісної власності на підставі рішення Богунського районного суду м.Житомира від 09.04.2014 року. Цим же рішенням вже вирішено спір між сторонами щодо АДРЕСА_4 та стягнуто на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію від продажу спірної квартири, а тому права останньої на даний час не порушено.

Представники апелянтів підтримали апеляційні скарги з підстав, зазначених у останніх.

Представники позивача заперечують у задоволенні скарги і пояснили, що угодою від 22.10.2002 року відповідачу не надано право на відчуження майна з визначенням істотних умов на свій розсуд, а покладено на нього обов'язок виплати половини вартості квартири у разі продажу при дотриманні встановлених законодавством норм, серед яких є нотаріально посвідчена згода співвласника на продаж квартири із визначеною ціною. Внаслідок продажу квартири по заниженій ціні без її згоди порушено її права.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 27.07.1990 року і 24 травня 1996 року на ім'я ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу придбано квартиру АДРЕСА_3. Шлюб розірвано на підставі рішення суду Держави Ізраїль від 05.12.2002 року (а.с.5, 6, 10).

22.10.2002 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір про майнові відносини, аліменти та розірвання шлюбу (а.с.7-14).

У пункті 7 вказаного Договору визначено, що чоловік зобов'язується, у тому випадку, якщо продасть квартиру в м.Житомирі в Україні, він передасть половину суми дружині.

Згідно договору купівлі-продажу квартири, укладеного 01.10.2011 року між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Кулініч Р.В., зазначена квартира була відчужена відповідачем ОСОБА_3 без згоди позивача.

За змістом ст. 22 КпШС України, яка була чинною на час придбання сторонами спірного житла, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Отже, вказаною нормою передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. До спільного майна подружжя відносяться придбані під час шлюбу будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не передбачено законом.

Згідно п.2 постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Як визначено ч.2 ст. 68 СК України, яка діяла нас відчуження спірного майна, розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Аналогічну позицію висловив Пленум Верховного Суду України у п.19 постанови «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21.12.2007 року, де зазначено, що вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя вже не діє.

Відповідно до ч.2 ст.369 ЦК України, яка діяла на час укладення договору купівлі-продажу від 01.10.2011 року, розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Частинами 3 та 4 цієї статті ЦК України передбачено, що співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Статтею 655 ЦК України (в редакції на час вчинення правочину) передбачалося обов'язкове нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна та його державна реєстрація.

В силу ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За положеннями ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідач ОСОБА_3 не довів, що спірна квартира є його особистою власністю, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що договір купівлі-продажу від 01.10.2011 року не відповідає вимогам законодавства, оскільки вчинений без нотаріально посвідченої згоди іншого співвласника на її продаж на визначених між співвласниками умовах, в т.ч. і ціни продажу.

Доводи представників апелянтів про вирішення спору рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 09.04.2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2014 року, згідно якого суд стягнув із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за 1/2 частину від ціни квартири, визначеної договором купівлі-продажу квартири від 01.10.2011 року в сумі 14080,00 грн. є безпідставними, оскільки останнім ухвалено рішення щодо наслідків розподілу майна, а даний спір стосується порушення прав позивача на час укладення договору купівлі-продажу, вчиненим до розподілу майна, тобто предмет та підстави позову є різними.

Також, за змістом позовної заяви від 20.11.2012 року позивач не погоджувалася із ціною продажу.

Не може бути прийнято до уваги і посилання представників відповідачів на п.7 Договору від 22.10.2002 року тому, що зміст останнього не свідчить про надання нотаріальної згоди позивачем на продаж спірної квартири та погодження визначеної у договорі ціни продажу, а лише зобов'язує відповідача у разі її продажу передати половину суми.

При цьому, колегія суддів враховує те, що під час продажу квартири ОСОБА_3 засвідчив про її належність йому на праві особистої власності, а не на праві спільної сумісної власності, що суперечить встановленим обставинам, та не заявив про можливе порушення прав інших осіб - співвласника майна (п.6 договору).

Як зазначено вище, розірвання шлюбу не припиняє статусу майна як спільного сумісного до його розподілу, який не був проведений станом на 01.10.2011 року.

Згідно із п.5 постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину, а тому доводи представників апелянтів на неможливість оскарження договору купівлі-продажу особою, яка не є стороною правочину, є необґрунтованими і суперечать вимогам ч.4 ст.369 ЦК України.

Колегія суддів вважає що суд повно, всебічно з'ясував обставини, що мають значення для справи, правильно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, та зібраним у справі доказам дав належну оцінку. Будь-яких процесуальних порушень чи порушень норм матеріального права, які б давали підстави для переоцінки доказів, апеляційний суд не вбачає.

Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону і підстави для його зміни або скасування та задоволення апеляційних скарг відсутні.

Керуючись ст. ст.209, 303, 304, 308, 313, 315 ЦПК України, колегія суддів,-

у х в а л и л а :

Апеляційні скарги представників відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Богунського районного суду м.Житомира від 05 березня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Судді: