Ухвала суду № 43667325, 07.04.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07.04.2015 м. Київ К/800/38081/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Білуги С.В.

суддів Заїки М.М.

Ліпського Д.В.

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної судової адміністрації України на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 15 березня 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Хмельницької області, Міністерства фінансів України, Державної казначейської служби України, Територіального управління державної судової адміністрації в Хмельницькій області про стягнення заборгованості по заробітній платі,

встановила:

У листопаді 2008 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Хмельницької області, Міністерства фінансів України, Державної казначейської служби України, Територіального управління державної судової адміністрації в Хмельницькій області про стягнення заборгованості по заробітній платі.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 травня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 січня 2010 року, позов ОСОБА_2 задоволено частково, зобов'язано стягнути з Державної судової адміністрації України і зобов'язано Головне управління Державного казначейства України при Міністерстві фінансів України провести видатки з державного бюджету, передбачені Державній судовій адміністрації України на його користь 254204,75 грн., із них 68922,26 грн. заборгованості по заробітній платі та 46306,71 грн. компенсації, 82891,44 грн. заборгованості по довічному грошовому утриманню та 56084,33 грн. компенсації.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 грудня 2012 року постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 25 травня 2009 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 січня 2010 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 15 березня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2013 року, позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з Державної судової адміністрації України та зобов'язано Державну казначейську службу України провести видатки з державного бюджету, передбачені Державній судовій адміністрації України на користь ОСОБА_2 заборгованість по заробітній платі у розмірі 68922,26 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, Державна судова адміністрація України просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, та ухвалити нове рішення яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо правильності застосування ними норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що ОСОБА_2 з 18 вересня 2003 року працює на посаді судді Апеляційного суду Хмельницької області.

Згідно частини четвертої статті 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Визначальним актом, який регулює питання оплати праці суддів є Закон України "Про статус суддів". Він встановлює гарантії незалежності суддів, включаючи їх матеріальне і соціальне забезпечення, у тому числі гарантії права щодо оплати праці. Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України.

Частиною другою статті 44 Закону України "Про статус суддів" передбачено, що розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя. Тобто, згідно з цією нормою гарантований мінімальний посадовий оклад судді не може бути меншим встановленого статтею 44 цього Закону в співвідношенні до окладу Голови Верховного Суду України. Недодержання цього принципу, є порушенням конституційного права суддів на отримання заробітної плати не нижче, від визначеної законом, та порушенням конституційних гарантій щодо незалежності та недоторканності суддів.

30 червня 2005 року Кабінет Міністрів України, в межах своїх повноважень, прийняв постанову №513 "Про оплату праці Голови та заступників Голови Конституційного Суду України" та постанову №514 "Про оплату праці Голови та заступників Голови Верховного Суду України", якими підвищив оклади, зокрема, Голові Конституційного Суду України та Голові Верховного Суду України.

Водночас, Кабінет Міністрів України не привів посадові оклади суддів у відповідність з вимогами статті 44 Закону України "Про статус суддів". Лише 03 вересня 2005 року Кабінет Міністрів України свою бездіяльність із зазначеного питання припинив прийняттям постанови №865 "Про оплату праці суддів", затвердивши схеми посадових окладів інших керівників та суддів Конституційного Суду України, керівників та суддів інших судів загальної юрисдикції, якою привів оклади суддів у відповідність з встановленим частиною другою статті 44 Закону України "Про статус суддів" співвідношенням до посадових окладів Голови Верховного Суду України та голови суду, в якому працює суддя.

Проте, Кабінет Міністрів України не усунув порушення вимог частини другої статті 44 Закону України "Про статус суддів" і не привів оклади суддів усіх судів України до встановленого цією нормою співвідношення, одночасно з окладами Голови Верховного Суду України та Голови Конституційного Суду України, а саме з 01 червня 2005 року, оскільки надав постанові "Про оплату праці суддів" від 03 вересня 2005 року №865 чинності з 01 січня 2006 року (пункт 5 постанови).

Внаслідок цього, з 01 червня 2005 року по 01 січня 2006 року оклади суддів не відповідали вимогам статті 44 Закону України "Про статус суддів".

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог позивача щодо нарахування та виплатити їй недосплаченого щомісячного грошового забезпечення за період з червня по грудень 2005 року, оскільки за вказаний період позивач отримував ці виплати у меншому розмірі, ніж це було передбачено Законом України "Про статус суддів".

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло б призвести до невірного вирішення спору, а тому оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими і підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

ухвалила:

Касаційну скаргу Держаної судової адміністрації України - залишити без задоволення, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 15 березня 2013 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Хмельницької області, Міністерства фінансів України, Державної казначейської служби України, Територіального управління державної судової адміністрації в Хмельницькій області про стягнення заборгованості по заробітній платі - без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий С.В. Білуга

Судді М.М. Заїка

Д.В. Ліпський