Ухвала суду № 43638199, 19.12.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

У Х В А Л А

19 грудня 2014 року м. Київ № 826/17616/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Катющенка В.П., за участю секретаря судового засідання Савченко А.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про скасування наказу № 2511-ц від 23.10.2014, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання вчинити певні дії, -

за участю:

від позивача - не з'явився (клопотання про розгляд справи за відсутності);

від відповідача - Стоцький М.В.

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 13.11.2014 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просить суд:

- скасувати наказ Генерального прокурора України № 2511-ц від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

- зобов'язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

В обґрунтування позову вказав, що ОСОБА_1 з 03.07.2014 обіймав посаду заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України відповідно до наказу Генерального прокурора України № 2511-ц від 03.07.2014.

16.10.2014 набрав чинності Закон України «Про очищення влади» № 1682-VII від 16.09.2014 .

17.10.2014 ОСОБА_1 на ім'я Генерального прокурора України була подана заява про відсутність підстав для застосування стосовно нього заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 вказаного Закону.

Втім, на підставі довідки про результати вивчення особової справи, наказом Генерального прокурора України №2511-ц від 23.10.2014 позивача було звільнено з займаної посади у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до пункту 72 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом України "Про очищення влади".

Позивач зазначає, що з огляду на посади, які він обіймав у період з 25.02.2010 по 22.02.2014, рішення про застосування щодо нього заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», прийнято у зв'язку з обійманням ним з 12.06.2007 по 03.03.2014 посади начальника головного управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України відповідно до наказу Генерального прокурора України № 1404ц від 12.06.2007, що відповідає критеріям, визначеним пунктом 7 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади».

ОСОБА_1 звертає увагу, що відповідно до частини 3 статті 1 зазначеного Закону, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Водночас, згідно з пунктом 7 частини 1 статті 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.

В контексті наведеного позивач зазначає, що відповідно до положень пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

ОСОБА_1 наголошує на порушенні його конституційних прав і свобод у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу та акцентує увагу, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Посилаючись на наведені положення Конституції України, Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2005 від 22.09.2005, № 19-рп/2010 від 09.09.2010, № 5-рп/2002 від 20.03.2002, № 20-рп/2004 від 01.12.2004 та № 4-рп/2007 від 18.06.2007 позивач зазначає, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

На думку ОСОБА_1, рішенням Генерального прокурора України, що ґрунтується на положеннях вищезгаданого Закону України «Про очищення влади», було обмежено його численні права і свободи, які закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а відповідач мав керуватись положеннями статті 8 Конституції України та застосовувати до вказаних правовідносин певні її положення.

Так, відповідно до частини 2 статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно до статі 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Позивач вважає, що його звільнення з займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням частини 3 статті 1 та пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки його не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

У зв'язку з цим ОСОБА_1 також звертає увагу на те, що Конституцією України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Оскільки оскаржуване рішення прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану та у зв'язку з його прийняттям було, на думку позивача, протиправно допущено обмеження права позивача на працю та доступ до державної служби, тому рішення про звільнення є таким, що суперечить положенням Основного Закону України і є протиправним.

Окрім того, позивач зазначає, що відповідно до теорії Конституційного права України свободами визнається фактична та юридична можливість людини чинити діяння (дію чи бездіяльність), робити те і так, що і як особа бажає та вважає за необхідне, безперечно за умови, що при цьому безпідставно та протиправно не обмежуються права інших людей та не заподіюється невиправдана шкода іншим людям чи суспільству взагалі.

Іншими словами, науковці відзначають, що свободи людини, визначені в Конституції України, передбачають невтручання держави у їхнє здійснення.

Однак, як зазначається у позові, рішенням відповідача було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод позивача, що є неприпустимим з огляду на положення статей 8, 22, 64 Конституції України.

ОСОБА_1 звертає увагу суду, що відповідно до положень статті 21 та частини 1, частини 2 статті 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Втім, вказані положення Конституції України, на думку позивача, не були враховані при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем, оскільки у зв'язку з його прийняттям обсяг прав позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до частини 2 статті 24 Конституції України.

В контексті наведеного, ОСОБА_1 звертає увагу на положення статті 64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не може бути порушено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У зв'язку з наведеним, оскільки норми частини 3 статті 1 та пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» не пом'якшують або скасовують відповідальність особи, а навпаки, запроваджують її, їх застосування до позивача, виходячи з наведених приписів Конституції України, є протиправним.

Відповідно до частини 2 статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Як зазначено у позові, звільнивши ОСОБА_1 з займаної посади, відповідач всупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону.

ОСОБА_1 вказує, що виходячи із системного тлумачення норм Закону усі особи, які займали посади, визначені у статті 3 Закону, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України ОСОБА_3, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом, що на його думку суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.

За таких обставин, позивачем зроблено висновок, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.

В контексті наведеного, у позові зазначено, що відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Тобто зазначено, що вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). Тобто, на думку позивача, у даному випадку цей кримінально-правовий принцип тлумачиться ширше і розповсюджується не лише на осіб, які обвинувачуються чи підозрюються у вчиненні злочину, а також і на тих осіб, які формально підпадають під дію заборон, встановлених Законом.

У зв'язку з цим, ОСОБА_1 наголошує, що перш ніж застосовувати до нього заходи відповідальності, передбачені Законом (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач повинен був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_3, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Причому, його вина повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку і ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.

Однак, на думку позивача, приписи Закону України «Про очищення влади» щодо критеріїв віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація, де-факто виходять з презумпції їх вини, що є неприпустимим з огляду на положення статті 62 Конституції України.

Тому, відповідач, звільняючи його з посади заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України, не дотримався будь-якого порядку доведення його винуватості, чим безперечно порушив приписи статті 62 Конституції України.

Таким чином, як зазначається у позові, протиправність рішення відповідача обґрунтовується тим, що воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені статтями 21, 24, 58, 61, 62 Основного Закону України.

В обґрунтування своєї позиції позивач також посилається на положення статей 11, 12, 21, 23 та 30 Загальної декларації прав людини, статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, положення статей 6, 8, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статтю 1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 до цієї Конвенції, які, на його думку, були порушені у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

ОСОБА_1 також звертає увагу на положення пункту12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), відповідно до яких люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказується, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.

Однак, як вважає позивач, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон не містить.

У пункті 13 цієї ж резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.

Зокрема, як звертає увагу ОСОБА_1, згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шановних суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом.

Разом з цим, Закон не передбачає єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.

Надалі позивач звертає увагу на положення пункту 7 вищезгаданих принципів (щодо строків дискваліфікації не більше 5 років), пункту 8 (щодо дискваліфікації лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні).

Позивач також наголошує на тому, що аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані і Європейською комісією «За демократію через право» («Венеціанська комісія»), зокрема, що містяться у висновку CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії та в яких зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку та акцентовано увагу на обов'язковості гарантування права на захист та презумпції невинуватості. У Висновках вказується також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Крім іншого, в обґрунтування позову позивач посилається на численну практику Європейського суду з прав людини.

У взаємозв'язку з наведеним, суд зазначає, що відповідно до частини 5 статі 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до статті 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Представник позивача звернувся з клопотанням про звернення суду до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України. Також позивач заявив клопотання про зупинення провадження у справі на підставі пункту 4 частини 2 статті 156 Кодексу адміністративного судочинства України та про розгляд вказаних клопотань за його відсутності.

Представник відповідача у судовому засіданні 19.12.2014 у вирішенні клопотання про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України, поклався на розсуд суду.

Дослідивши зміст позовної заяви та клопотання представника позивача, заслухавши думку представника відповідача, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті доводів позивача окремі вищезгадані положення Закону України «Про очищення влади» наведеним вище положенням Конституції України та, відповідно, з метою з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону, які відповідають Конституції України, а також з метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України.

На підставі частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням частини сьомої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 19.12.2014 проголошено вступну та резолютивну частини ухвали.

Керуючись ч. 5 ст. 9, ст. ст. 160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

У Х В А Л И В:

1. Звернутися до Верховного Суду України з зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» (№ 1682-VII від 16.09.2014) положенням Конституції України, а саме:

- пункту 7 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

2. Копію ухвали направити сторонам та Верховному Суду України (разом із копією позовної заяви).

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.

Суддя В.П. Катющенко