Ухвала суду № 43627193, 15.04.2015, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №274/1665/14-ц Головуючий у 1-й інст. Зайцев А. В.

Категорія 21 Доповідач Трояновська Г. С.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області в складі:

Головуючого - судді Трояновської Г.С.

суддів Миніч Т.І., Павицької Т.М.,

при секретарі Ковальській Я.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування удаваним правочином, визнання договору дарування договором купівлі-продажу, визнання будинку спільною сумісною власністю, визнання права власності на 2/3 частин будинку

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 25 лютого 2015 року,-

в с т а н о в и л а:

У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з названим позовом. В обгрунтування вимог зазначала, що з 19.08.2006 року по 27.01.2014 року перебувала у шлюбі з відповідачем. Від шлюбу мають трьох дітей: дочку ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 та дочку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3. Під час шлюбу за спільні кошти, погодивши умови договору купівлі-продажу, придбали будинок АДРЕСА_1. Оформленням правочину займався відповідач та здійснив купівлю будинку у формі договору дарування. Вказує, що фактично між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу будинку, оскільки сторони не були знайомі до моменту укладення договору та дійшли всіх істотних умов договору купівлі-продажу. Договір дарування був укладений з метою приховати дійсний правочин, яким фактично є договір купівлі-продажу будинку. Просила визнати договір дарування будинку АДРЕСА_1 від 25.12.2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6, удаваним договором, визнати договір дарування зазначеного будинку договором купівлі-продажу, визнати, що будинок є спільною сумісною власністю подружжя та з урахування того, що з нею проживають діти, визнати за нею право власності на 2/3 частин будинку. Стягнути з відповідача судові витрати.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 25 лютого 2015 року в позові ОСОБА_1 відмовлено за безпідставністю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги. Вказує, що висновок суду є помилковим і несправедливим, суперечить закону, обставинам справи та показанням свідка ОСОБА_7, яка підтвердила, що батько продав будинок, так як сам не мав змоги його утримувати

Розглянувши справу в межах, визначених ст.303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції 25 грудня 2007 року між ОСОБА_6 /дарувальником/ та ОСОБА_2 /обдаровуваним/ було укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 /а.с.8/.

Право власності ОСОБА_2 /обдарованого/ на зазначене домоволодіння зареєстровано в Державному КП «Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації» 07 лютого 2008 року /а.с.9/.

ІНФОРМАЦІЯ_4 року ОСОБА_6 /дарувальник/ помер /а.с.19/.

Відповідно до ч.1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частинами 1 та 2 статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Звертаючись з позовом до суду ОСОБА_1 посилалася на те, що договір дарування був укладений з метою приховати інший договір, а саме, договір купівлі-продажу, який насправді вчинили сторони.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з їх недоведеності за допомогою належних та допустимих доказів.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Пленум Верховного Суду України у п. 25 постанови №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що за удаваним правочином стаття (235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Укладаючи удавану угоду, обидві сторони діють умисно, усвідомлюючи, що укладають саме таку угоду.

Для визнання правочину удаваним суду слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

Тобто, в силу приписів статті 60 ЦПК України та вимог ст. 235 ЦК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Позивачкою не надано належних доказів, і це встановлено судом першої інстанції, для підтвердження наміру осіб, які є сторонами договору дарування укласти договір купівлі-продажу спірного будинку.

Так, сторона договору дарування (дарувальник) ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_4, а друга сторона (обдаровуваний) - відповідач по справі заперечує укладення договору дарування з метою приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу спірного будинку і ці його заперечення підтверджуються поясненнями свідків, допитаних в суді першої інстанції, яким місцевий суд дав належну оцінку.

Суд першої інстанції також належно оцінив показання свідка ОСОБА_7, яка не була присутня при укладенні договору дарування, а лише знала про намір свого батька ОСОБА_6 на відчуження належного йому будинку.

Допитана в суді апеляційної інстанції за клопотанням позивачки свідок ОСОБА_8 пояснила, що мати позивачки просила у неї позичити гроші для купівлі будинку для дочки ОСОБА_9, проте грошей вона не позичила через їх відсутність.

Свідок ОСОБА_10, мати відповідача, в апеляційному суді пояснила, що після смерті її чоловіка у неї на вихованні залишилось п"ятеро дітей, які допомагав утримувати старший син ОСОБА_11. Одружившись, ОСОБА_11 разом зі своєю сім"єю проживав у її будинку, хоча там мешкала і вона, і інші діти. Наведеним свідок пояснила факт відсутності коштів у сина для найму квартири, а тим паче -для її купівлі.

Частиною 3 ст. 10, ч.1 ст.60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом.

У порушення зазначених норм процесуального права як в суді першої так і апеляційної інстанції позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження обставин укладення договору купівлі-продажу. У своїх поясненнях вона зазначала, що гроші для купівлі будинку позичала мати відповідача. Проте, у кого саме позичались гроші, у якій сумі та якими доказами це підтверджується пояснити не змогла. Натомість, жодного факту позички грошей з боку її /позивачки/ родичів чи знайомих не вказала, відповідних доказів не надала. Будь-яких доказів про наявність коштів у подружжя для купівлі будинку та повернення позичених грошей (кому та в якій сумі) не надала.

Окрім того, посилання позивачки на показання свідків у силу вимог ст. 59 ЦПК України є недопустимими доказами, оскільки договір купівлі-продажу нерухомого майна потребує письмової форми. У зв'язку з цим відповідно до положень ч. 1 ст. 218 ЦК України рішення суду в частині укладення договору купівлі-продажу не може ґрунтуватись на свідченнях свідків.

Відтак, позивачкою, яка не була стороною правочину, не надано жодного належного та допустимого доказу того, що сторони уклали договір дарування з метою приховати інший правочин, а її посилання на те, що фактично між сторонами було укладено договір купівлі-продажу є необґрунтованим, оскільки нею не доведено чи сторони дійшли згоди щодо усіх істотних умов договору купівлі-продажу, який, начеб-то, бажали приховати та відсутні письмові докази отримання дарувальником коштів від продажу домоволодіння в сумі 32 700 дол. США. чи в іншій сумі.

Встановивши відсутність підстав вважати договір дарування таким, що вчинений з метою приховати договір купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про безпідставність вимог позивачки щодо визнання спірного будинку спільною сумісною власністю сторін, набутою під час шлюбу та визнання права власності на 2/3 частин вказаного будинку.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правильність його прийняття.

Рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 209, 218, 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 25 лютого 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий Судді