Ухвала суду № 43613435, 15.04.2015, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 квітня 2015 р. Справа № 814/380/13-а

Категорія: 8.2.1 Головуючий в 1 інстанції: Єнтіна А. П.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Золотнікова О.С., Скрипченка В.О.,

при секретарі Данюк А.І.,

за участю представника похивача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2013 року по справі за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Державної податкової інспекції у Заводському районі м.Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби (правонаступник - ДПІ у Заводському районі м.Миколаєва ГУ Міндоходів у Миколаївській області) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В:

24.01.2013р. ФОП ОСОБА_2 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС ( правонаступник - ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва ГУ Міндоходів у Миколаївській області), в якому просив суд визнати неправомірними дії та скасувати податкове повідомлення - рішення №0000061702 від 11.01.2013 року про збільшення суми грошового зобов'язання з ПДВ в розмірі 7978 грн. та застосування штрафних (фінансових) санкцій в сумі 1 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що висновки відповідача в акті перевірки про нікчемність угод ТОВ «ГУТ» є протиправними, як є незаконним і винесене на підставі цих висновків спірне податкове повідомлення-рішення.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 24.04.2013 року адміністративний позов ФОП ОСОБА_2 задоволено. Визнано протиправними дії ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПС стосовно визнання нікчемним договору №010/10-С від 01.04.2010р. купівлі-продажу цукру у кількості 24000 кг на суму 188880 грн., укладеного між ТОВ «ГУТ» та ФОП ОСОБА_2 та визнання нікчемними господарських операцій з послідуючої реалізації ФОП ОСОБА_2 придбаного за цим договором цукру контрагента-покупцям у грудні 2010 року. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у Заводському районі м.Миколаєва Миколаївської області ДПС від 11.01.2013р. №0000061702 про донарахування ПДВ на суму 7979 грн. і застосування штрафної санкції у розмірі 1 грн.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, представник ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва 30.04.2013р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми матеріального і процесуального права та просив скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 24.04.2013 року та прийняти нову постанову, якою у задоволені позовних вимог відмовити повністю.

Заслухавши суддю - доповідача, виступ представника позивача та перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Так, в грудні 2012 року працівниками ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва було проведено документальну позапланову невиїзну перевірку ФОП ОСОБА_2 з питань взаємовідносин останнього з ТОВ "ГУТ" за грудень 2010р., за результатами якої складено акт від 21.12.2012р. №4103/17-200/НОМЕР_1.

Даною перевіркою встановлено, що позивачем здійснювалися господарські операції без мети настання реальних наслідків з метою заниження об'єкту оподаткування та ухилення від сплати податків.

Також в цьому акті перевірки відповідач зазначає, що позивачем, в порушення п.п.7.3.1 п.7.3. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» №168/97-ВР, у січні 2010р. включено до складу податкових зобов'язань ПДВ суму 24820,82 грн. з вартості продукції, відвантаження якої підприємствам - контрагентам не доведено. Крім того, позивачу інкримінується також й порушення норм цивільного законодавства з посиланням на нікчемність правочину - укладених договорів позивача з контрагентами.

В подальшому, на підставі вказаного акту перевірки уповноваженою особою ДПІ було прийнято податкове повідомлення-рішення №0000061702 від 11.01.2013р. про донарахування податку на додану вартість на суму 7978 грн. і штрафної (фінансової) санкції у сумі 1 грн.

Не погоджуючись з вищезазначеними діями та рішенням податкового органу, позивач оскаржив їх до суду.

Вирішуючи справу по суті та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправності дій та спірних рішень податкового органу, а також, відповідно, з обґрунтованості та доведеності позовних вимог.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, цілком погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обгрунтованими, з огляду на наступне.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.

Пунктом 75.1 ст.75 ПК України передбачено, що органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Як слідує з положень п.1.1 ст.1 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, він регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Крім того, спірні питання по сплаті ПДВ у перевіряємий період, т.б. з 01.04.2010р. по 31.12.2012р., до того ж регулювались ще й діючим на той час Законом України «Про податок на додану вартість».

Так, відповідно до вимог п.7.1. ст.7 діючого на той час Закону України «Про податок на додану вартість», поставка товарів (робіт, послуг) здійснюється за договірними (контрактними) цінами з додатковим нарахуванням податку на додану вартість.

Як слідує зі змісту пп.7.2.1. п. 7.2. вказаного Закону, платник податку зобов'язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками: а) порядковий номер податкової накладної; б) дату виписування податкової накладної; в) повну або скорочену назву, зазначену у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); д) місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; е) опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм); є) повну або скорочену назву, зазначену у статутних документах отримувача; ж) ціну поставки без врахування податку; з) ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні; и) загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

При цьому, положеннями пп.7.2.3. п.7.2. ст.7 даного Закону визначено, що податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надаються покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Згідно з пп.7.2.4. п.7.2. ст.7 цього ж Закону, право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому ст.9 цього Закону.

Крім того, пп.7.4.1. п.7.4. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20% від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.6.1 ст.6 та ст.8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пп.7.4.5. п.7.4 ст.7 вказаного Закону, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп.7.2.6. цього пункту).

Згідно з пп. 7.5.1 п. 7.5. ст. 7 згаданого Закону, датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Слід зазначити, що вказані вище положення Закону України «Про податок на додану вартість» кореспондуються і з нормами Податкового кодексу України.

Так, відповідно до п.198.1. ст.198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту, зокрема, виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

А згідно з п.198.3. ст.198 ПК України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст.39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.193.1 ст.193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Також, п.198.6. ст.198 ПКУ передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст.201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п.201.11 ст.201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

При цьому, згідно з ч.1 ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Частиною ж 2 цієї статті визначено, що первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Згідно з п.2.1.,2.2. «Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку» (затв. наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995р. №88), первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення. При реалізації товарів за готівку допускається складання первинного документа не рідше одного разу на день на підставі даних касових апаратів, чеків тощо. Для контролю та впорядкування обробки інформації на основі первинних документів можуть складатися зведені документи.

Отже, виходячи зі змісту наведених вище норм законодавства, право на віднесення сум ПДВ, сплачених при придбанні товару, до податкового кредиту виникає у суб'єкта господарювання у разі дотримання ним наступних умов: 1) фактичності придбання такого товару, тобто, реальності відповідної господарської операції (оскільки податковий кредит складається з сум податку, сплачених у зв'язку з придбанням або виготовленням товару, умова придбання або виготовлення товару є обов'язковою та підлягає доказуванню); 2) наявності податкових накладних, складених особою, зареєстрованою платником податку, чи митних декларацій на підтвердження придбання такого товару та сплати відповідної суми ПДВ; 3) подальшого використання придбаного товару в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності підприємства.

Так, судовою колегією з матеріалів справи встановлено, що 01.04.2010 року між позивачем та його контрагентом - ТОВ "ГУТ" було укладено договір №010\10-С купівлі-продажу цукру.

На виконання цього договору у грудні 2010р. від ТОВ "ГУТ" за накладною №G-002598 від 06.12.2010р. і згідно специфікації №15 до договору, позивачем було отримано 24 тони цукру на загальну суму 188880 грн. Доставка придбаного позивачем цукру підтверджується товарно-транспортною накладною №G-002598 від 06.12.2010р., а оплата вартості поставленого товару - банківськими платіжними дорученнями №572 від 07.12.2010р., №573 від 08.12.2010р., та №580 від 15.12.2010р.

Як вказувалось вище, ТОВ "ГУТ" виписав позивачу належним чином оформлену податкову накладну №2312 від 06.12.2010р., яка була отримана ним в січні 2011р. і, відповідно до вимог чинного законодавства, у цей період була включена останнім до податкового кредиту.

Крім того, позивачем, як до перевірки, так і до суду 1-ї інстанції, було надано перелік підприємств, яким останній реалізував отриманий від ТОВ «ГУТ» цукор та всі первинні документи, які підтверджують цей факт.

Таким чином, на за вказаних обставин, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, вважає необґрунтованим висновок податкового органу про те, що усі зазначені вище правочини, здійснені позивачем з контрагентом-постачальником ТОВ «ГУТ» є нікчемними та не спрямовані на реальне настання правових наслідків, оскільки ці висновки відповідача ґрунтуються виключно на листі від 14.04.2011р. №22224/7/22-108 та акті ДПІ у Приморському районі м.Одеси від 08.04.2011р. №593/22-1/36675024 «Про неможливість проведення документальної перевірки ТОВ "ГУТ" з питань правомірності нарахування податкового зобов'язання та податкового кредиту з ПДВ за грудень 2010р.».

Відповідно до змісту приписів «Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства» (затв. наказом ДПС України від 22.12.2010р. №984), належними доказами порушення платником податків податкового законодавства є акт перевірки, оформлений відповідно до Порядку. Акт же про неможливість проведення документальної перевірки контрагента позивача - ТОВ "ГУТ", складений в квітні 2011р., на думку суду, не є носієм доказової інформації про порушення вказаним товариством вимог податкового законодавства в грудні 2010 року.

Отже, з досліджених в судовому засіданні доказів вбачається наявність як у позивача, так і у його контрагента ТОВ "ГУТ", з яким позивач мав спірні господарські відносини, реальної ділової мети, пов'язаної зі здійсненням зазначених господарських операцій і отриманням прибутку (доходу).

Крім того, слід зазначити, що наявність всієї необхідної первинної документації та податкових накладних, які містять достовірні відомості, та які, в свою чергу, у повній мірі відповідають вимогам законодавства, спростовують висновки податкового органу про порушення позивачем вимог діючого на той час податкового законодавства, які вказані у спірному акті перевірки діяльності позивача.

Також, одночасно, судова колегія вважає за необхідне звернути увагу й на позицію податкового органу щодо наявності ознак «нікчемності» досліджених в суді договорів, на підставі яких здійснювались господарські операції позивача з ТОВ "ГУТ" та іншими підприємствами, яким позивач реалізовував придбаний товар, яка, в свою чергу, є помилковою, необґрунтованою та недоведеною.

Так, для обґрунтованого висновку про нікчемність угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, податковому органу необхідно мати належні та допустимі докази наявності умислу керівників позивача та його контрагентів на момент укладення правочину. Однак, дані докази відповідачем до суду 2-ї інстанції представлені не були, відсутні такі докази і в матеріалах справи.

Відповідно до ч.1 ст.207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Тобто, вказана норма пов'язує недійсність господарського зобов'язання з невідповідністю вимогам закону; вчиненням з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням їх учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Окрім того, за вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст.204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). До оспорюваних правочинів належить, зокрема, фіктивний правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ст.234 ЦК України).

У відповідності до ч.3 ст.228 ЦК України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Як встановлено судовою колегією, відповідачем, в даному випадку, не було надано до суду належних і достатніх доказів визнання недійсними у судовому порядку вказаних в акті перевірки договорів, а також вироків суду про притягнення керівників цих підприємств до будь-якої кримінальної відповідальності.

До того ж, слід вказати, що й про те, що відповідно до ст.61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Якщо контрагенти позивача не виконали своїх зобов'язань по сплаті податку, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цих осіб.

Крім того, при прийнятті остаточного рішення по даній справі, судова колегія також вважає за необхідне врахувати та прийняти до уваги постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03.09.2012р., залишену без змін ухвалою Одеського апеляційного адмністративного суду від 22.01.2013р. (по справі №1570\4252/2011), якою було визнано протиправними дії ДПІ у Приморському районі м.Одеси, пов'язані зі складанням акту від 08.04.2011р. №593/22-1/36675024 «Про неможливість проведення документальної перевірки ТОВ "ГУТ" з питань правомірності нарахування податкового зобов'язання та податкового кредиту з ПДВ за грудень 2010р.» (на який посилається відповідач у даній справі) та формуванням в ньому певних висновків, а також постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 19.07.2012р. (по справі №2а-8255/11/1470), залишену без змін ухвалою Одеського апеляційного адмністративного суду від 23.04.2013р., якою, в свою чергу, було скасовано аналогічні податкові повідомлення-рішення цього ж податкового органу та фактично визнано дійсним (реальним) спірний договір №010\10-С від 01.04.2010 року купівлі-продажу цукру, укладений між позивачем та ТОВ "ГУТ".

До того ж, ще слід зазначити й про те, що відповідно до приписів ст.ст.11,71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

А згідно ж з ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.200 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу податкового органу без задоволення, а оскаржувану постанову окружного суду - без змін.

Керуючись ст.ст.195,196,198,200,205,206,254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби - залишити без задоволення, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2013 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Ю.В. Осіпов

Судді: О.С. Золотніков

В.О. Скрипченко