Постанова № 43589270, 08.04.2015, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2015 року Житомир справа № 806/1123/15

категорія 3.4

Житомирський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Шимоновича Р.М., суддів: Попової О.Г., Семенюка М.М.,

за участі секретаря Коваля О.В.,

за участі позивачів та представників відповідачів,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, управління Державної міграційної служби України в Житомирській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії,

встановив:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач-1), управління Державної міграційної служби України в Житомирській області (далі - відповідач-2), у якому просять:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача 2 № 134-15 від 27.02.2015 про відмову ОСОБА_1, громадянину Російської Федерації, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача 2 № 136-15 від 27.02.2015 про відмову ОСОБА_2, громадянці Російської Федерації, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

- зобов'язати відповідача 2 прийняти рішення про визнання ОСОБА_1, громадянина Російської Федерації, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

- зобов'язати відповідача 2 прийняти рішення про визнання ОСОБА_2, громадянки Російської Федерації, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначили, що у січні та лютому 2014 року позивачі, громадяни Російської Федерації, на законних підставах прибули до України. До цього часу, зокрема з 2007 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2, неодноразово перетинали кордон України та здебільшого перебували на її території. Перебуваючи в України, позивачі постійно проживали у м. Житомирі. Наголошують на тому, що мають активну соціальну позицію щодо підтримки незалежності України та подій, що стались у період з листопада 2013 року по теперішній час, а особливо перемоги Майдану та Революції Гідності. Крім того, активна правозахисна діяльність ОСОБА_1, яку протягом кількох років він здійснював на території України, прямо суперечить та конфліктує з державною ідеологією Російської Федерації. Наведені обставини зумовили звернення позивачів до відповідача-2 із заявами про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Наказами відповідача-2 від 25.04.2014 № 57 о/д та № 58 о/д відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в оформленні документів про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Не погодившись із рішеннями управління Державної міграційної служби України в Житомирській області, позивачі звернулись до Житомирського окружного адміністративного суду із позовом про їх скасування та зобов'язання прийняти рішення про оформлення щодо них документів для вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 02.06.2014 у справі № 806/2021/14, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21.07.2014, позовні вимоги задоволено повністю. На виконання рішення суду від 02.06.2014, у серпні 2014 року відповідачем-2 прийнято рішення про оформлення щодо позивачів документів для вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Однак, рішеннями відповідача-1 від 27.02.2015 № 134-15 та № 136-15 відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Зазначають, що відповідачем-1 не враховані обставини, які встановлені судовими рішеннями Житомирського окружного адміністративного суду та Житомирського апеляційного адміністративного суду у справі № 806/2021/14. Зокрема, вказаними рішеннями встановлено, що позивачі мають обґрунтовані підстави для побоювань стати жертвами переслідувань за політичною ознакою. Також, наголошують на тому, що відповідачем-1 при прийнятті оспорюваних рішень не враховано, що саме по собі заперечення позивачами законності анексування Росією частини території України може стати підставою для притягнення останніх до кримінальної відповідальності.

Позивачі у судовому засіданні позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили суд позов задовольнити.

Представник відповідачів заперечила проти позову та просила відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав, викладених у письмових запереченнях.

Вислухавши пояснення позивачів, представника відповідачів, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість позовних вимог з огляду на наступне.

Встановлено, що рішенням Державної міграційної служби України від 27.02.2015 № 134-15 відмовлено ОСОБА_1, громадянину Російської Федерації, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 39).

Рішенням Державної міграційної служби України від 27.02.2015 № 136-15 відмовлено ОСОБА_2, громадянці Російської Федерації, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 40).

Формулюючи мотивацію відмови, відповідач-1 у вказаних рішеннях керувався приписами абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", так як відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону. За наведених підстав відповідач-1 підтримав висновок управління Державної міграційної служби України в Житомирській області та відмовив позивачам у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Матеріалами справи підтверджено (а.с. 35, 36), що 12.03.2015 управлінням Державної міграційної служби України в Житомирській області вручено ОСОБА_5 та ОСОБА_2 повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №3/2-15 від 11.03.2015 (а.с. 37), повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №3/3-15 від 11.03.2015 (а.с. 38), рішенням Державної міграційної служби України від 27.02.2015 № 134-15 (а.с. 39), рішення Державної міграційної служби України від 27.02.2015 № 136-15 (а.с. 40).

Не погодившись із рішеннями Державної міграційної служби України від 27.02.2015, позивачі звернулись до суду із даним позовом.

Перевіряючи оскаржувані рішення відповідача-1 на відповідність приписам частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, судом встановлено наступне.

Положеннями статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені наступні терміни:

біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань

Встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, народився у м. Новоросійськ Краснодарського краю, Росія. Його дружина - ОСОБА_2, громадянка Російської Федерації, народилась у м. Енгельс, Саратовської області.

У анкеті особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1, стверджує, що в січні 2007 року у встановленому порядку покинув Росію, країну постійного проживання, проте з цього часу неодноразово виїжджав в Росію і повертався до України. ОСОБА_2 у своїй анкеті вказала, що покинула країну постійного проживання з січня 2009 року, і також неодноразово виїжджала в Росію і поверталась до України. Останній раз ОСОБА_1 прибув в Україну 13.02.2014, ОСОБА_2 - в січні 2014 року.

У квітні 2014 року позивачі звернулись до відповідача-2 із заявами про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Обґрунтовуючи свої заяви про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачі наголошували на тому, що їх політичні переконання полягають у неприйнятті зовнішньої політики Росії щодо України. Крім того, активна правозахисна діяльність ОСОБА_1 відверто конфліктує з державною ідеологією Росії, і у разі повернення на Батьківщину, стане підставою для політичних переслідувань з боку державної влади.

Згідно частини 1 статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

За результатами розгляду заяв, наказами управління Державної міграційної служби України в Житомирській області від 25.04.2014 №57 о/д та 58 о/д ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з підстав відсутності умов, зазначених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а також у зв'язку з тим, що заяви носять характер зловживання.

Не погодившись із наказами управління Державної міграційної служби України в Житомирській області, позивачі оскаржили їх до суду.

Так, постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 02.06.2014 у справі № 806/2021/14, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21.07.2014, позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Визнано протиправними та скасовані рішення управління державної міграційної служби України в Житомирській області про відмову ОСОБА_1 та ОСОБА_6 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлені наказами №№57,58 від 25 квітня 2014 року. Зобов'язано управління державної міграційної служби України в Житомирській області прийняти рішення про оформлення ОСОБА_1 та ОСОБА_6 документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На виконання зазначеного рішення суду, відповідачем-2 у жовтні 2014 року направлено до Державної міграційної служби України особові справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Зі змісту висновків про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.10.2014 з особових справ позивачів № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 та додатків до висновків від 25.12.2014 вбачається, що заявниками не надано жодних доказів та не повідомлено конкретних фактів про їх особисте переслідування або ж загрози переслідування в Росії. Ними не доведено факту фізичного чи психічного насилля, правових, адмінстративних, поліцейських або судових заходів, які є дискримінаційними, судового переслідування або покарання, які є неспівставними або дискримінаційними, які мали місце і змусили заявників покинути країну своєї громадської належності.

Також, у судовому засіданні представник відповідачів наголошувала на тому, що у відкритих інформаційних джерелах відсутня інформація про переслідування адвокатів за їх професійну діяльність, зокрема за захистом осіб, які не підтримують політику російської влади щодо України.

Проте, такі доводи відповідачів спростовані наступним.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає основні ознаки, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, а саме: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Крім того, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Рішеннями судів першої та апеляційної інстанції у справі № 806/2021/14 встановлено, що ОСОБА_1 приймав участь у якості адвоката та представляв інтереси С. Бандери в процесі розгляду судами на території України справи щодо визнання незаконним та скасування Указу Президента України №46/2010 "Про присвоєння С.Бандері звання Герой України. Саме правозахисна діяльність у цій справі призвела до формування певних політичних переконань та поглядів, зміни власного світогляду на історію України та її відносини з Росією протягом ХХ-го століття.

Судом визнано обґрунтованими доводи ОСОБА_1, що його активна життєва позиція щодо провідників боротьби за незалежність України - Степана Бандери та Романа Шухевича, стала причиною конфлікту з владою на території Росії, з огляду на таке.

Як відомо з офіційних джерел, Міністерство закордонних справ Російської Федерації висловило офіційну позицію щодо рішення президента України Віктора Ющенка присвоїти лідерові ОУН Степану Бандері звання Героя України.

"Указ про нагородження Степана Бандери орденом Героя України - подія настільки одіозної властивості, що воно не могло не викликати однозначно негативну реакцію, перш за все в Україні. Вже відома позиція з цього питання цілого ряду українських політиків, що вважають, що рішення подібного роду не сприяють консолідації української громадської думки", - говориться в офіційному коментарі МЗС РФ, розміщеному на офіційному сайті відомства.

"Що стосується російської реакції, то ЗМІ і суспільні структури із цього приводу висловилися вичерпно, тональність оцінок варіює від їдкої іронії до жорсткої критики, що повною мірою відповідає настроям громадської думки Росії", - заявило російське МЗС.

Відтак, підтверджено доводи позивача про те, що участь в якості адвоката онука С.Бандери у згаданій справі, стала підставою для його викликів до територіальних відділів Федеральної служби безпеки РФ, де на нього здійснювався психологічний тиск, з метою змусити відмовитись від участі у справі та припинити коментарі ЗМІ Росії з цього питання.

Також, позивачі відверто заявили, що категорично виступали проти анексії Росією Криму і активно сприйняли Революцію Гідності в Україні, підтримують Україну в її боротьбі за незалежність. Все це унеможливило їх повернення в Росію, з огляду на утиски прав з боку владних структур Російської Федерації.

Окрім того, даними судовими рішеннями встановлено, що висновки управління державної міграційної служби України в Житомирській області складені без урахування як суб'єктивного фактора - наявності побоювання у позивачів можливих переслідувань, утисків прав і свобод (суто, психологічного ставлення особи), так і об'єктивного - суспільно-політичної та правової обстановки в країні походження. При цьому, суд вказує на безпідставність тверджень відповідача у висновках про те, що заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 носять характер зловживання. На підставі наведеного, колегія суддів апеляційного адміністративного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що рішення управління державної міграційної служби України в Житомирській області про відмову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, що потребують додаткового захисту, не відповідають міжнародним принципам, оскільки позивачі реально обґрунтували свою заяву, повідомили всі важливі факти, які були у їх розпорядженні, повідомлені позивачами факти відповідач не визнав неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі позивача, позивачі заслуговують довіри, оскільки відносно них не виявлено компрометуючої інформації.

В силу положень статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України.

Проте, при складанні висновків про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.10.2014 з особових справ позивачів № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 та додатків до висновків від 25.12.2014 відповідачем-2 не враховано обставин, які встановлені судовими рішеннями у справі № 806/2021/14. Дані обставини залишені поза увагою і відповідачем-1.

Відповідно до частин 1, 2 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Колегія суддів вважає, що досліджені в судовому засіданні матеріали справи № 806/2021/14, судові рішення у ній, а також чисельні джерела інформації по країні походження позивачів, зокрема щодо переслідування та затримання в Російській Федерації осіб, які висловлюють свою опозиційну думку та висвітлюють події, які відбуваються в Україні, повністю підтверджують обґрунтованість позовних вимог та можливе переслідування у разі повернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до своєї країни за підтримку незалежності України та подій, що відбулись у період з листопада 2013 року по даний час.

ОСОБА_1 у судовому засіданні також наголошував на тому, що Адвокатською палатою Російської Федерації неодноразово порушувались питання про відкриття дисциплінарного провадження відносно нього як адвоката на підставі звернень ФСБ та окремих політичних діячів Росії. Однак, з огляду на безпідставність звинувачень та враховуючи опір партнерів адвокатського бюро "ОСОБА_1 і партнери", дисциплінарні провадження були закриті або було відмовлено у їх відкритті.

Колегія суддів, з огляду на міжнародне законодавство приймає до уваги, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Частинами 5 та 13 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

У судовому засіданні позивачі наголошували, і з протоколів співбесід чітко прослідковується, що вони активно підтримують зміни, які відбулись в Україні завдяки Майдану та Революції Гідності, та заперечують законність анексування Росією АР Крим та військового вторгнення на територію України.

Разом з цим, у висновках про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.10.2014 з особових справ позивачів № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 та додатків до висновків від 25.12.2014 органами міграційної служби не встановлено всі факти, що стосуються країни походження позивачів на момент прийняття оспорюваних рішень, в тому числі закони та інші нормативно-правові акти країни походження заявників і порядок їх застосування, зокрема, якими внесено ряд змін до Кримінального кодексу Російської Федерації (статті 280 "Публичные призывы к осуществлению экстремистской деятельности", 280.1 "Публичные призывы к осуществлению действий, направленных на нарушение территориальной целостности Российской Федерации", 282.1 "Организация экстремистского сообщества" та інших).

Екстремізм (від фр. extremisme, лат. extremus - крайній) - прихильність крайнім поглядам і, особливо, методам, діям, заходам в політиці. Серед таких методів можна відзначити провокацію заворушень, громадянську непокору, терористичні акції, методи партизанської війни. Найбільш радикально налаштовані екстремісти часто заперечують в принципі будь-які компроміси, переговори, угоди (http://uk.wikipedia.org/wiki/Екстремізм).

З огляду на викладене, суд погоджується з доводами позивачів, що політичні переконання позивачів у незаконних діях Росії відносно України може стати наслідком ув'язнення останніх у разі повернення їх до країни свого походження.

Таким чином, дослідивши в сукупності надані сторонами докази по справі, суд вважає, що висновки відповідача-2 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.10.2014 з особових справ позивачів № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 та додатків до висновків від 25.12.2014, які були підтримані відповідачем-1 оскаржуваними рішеннями, не містить належного аналізу ситуації, що склалася в РФ, з урахуванням, що відповідачем не спростована можливість загрози життю позивачів, їх безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення.

З огляду на викладене, суд вважає, що формальне ставлення з боку відповідачів до перевірки усіх обставин, викладених позивачами порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправних рішень з боку Державної міграційної служби України, органу, який приймає остаточне рішення на підставі зібраних доказів та висновку Управління.

Суд вважає, що прийняття рішення має здійснюватися з використанням повноважень та з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця.

Прийняте рішення має бути обґрунтованим, тобто винесеним з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.

При цьому, у пункті 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 N 1, у редакції, викладеної постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 N 3 зазначено, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, яким дається остаточна відповідь про задоволення або відмову в задоволенні позову повністю чи частково.

Стаття 6 Конституції України передбачає поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінюючи викладені обставини в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані рішення Державної Міграційної Служби України від 27.02.2015 № 134-15 та № № 134-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є безпідставними, прийняті без урахування всіх обставин, на які посилались позивачі, в зв'язку з чим не можуть залишатися чинними та підлягають скасуванню з подальшим зобов'язанням відповідача-1 прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2, громадян Російської Федерації, біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з урахуванням вище зазначених обставин.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у повному обсязі.

Керуючись статтями 86, 158-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України,

постановив:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 134-15 від 27.02.2015 про відмову ОСОБА_1, громадянину Російської Федерації, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 136-15 від 27.02.2015 про відмову ОСОБА_2, громадянці Російської Федерації, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1, громадянина Російської Федерації, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2, громадянки Російської Федерації, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постанова набирає законної сили у строк та у порядку, що визначені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, і може бути оскаржена до Житомирського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції у порядку, визначеному статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Головуючий суддя Р.М.Шимонович

Судді О.Г. Попова,

М.М. Семенюк

Повний текст постанови виготовлено: 15 квітня 2015 р.