Постанова № 43588916, 09.04.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" квітня 2015 р. Справа№ 910/22131/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шапрана В.В.

суддів: Буравльова С.І.

Андрієнка В.В.

при секретарі Місюк О.П.

за участю представників:

від позивача - Локшин А.В.

від відповідача - Холодар К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною на рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2015 (головуючий суддя Нечай О.В., судді: Літвінова М.Є., Князьков В.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг»

до Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною

про стягнення коштів, -

Постанову прийнято 09.04.2015 в зв`язку з оголошенням перерви в судовому засіданні 19.03.2015 відповідно до ст. 77 ГПК України.

ВСТАНОВИВ:

Позивач ТОВ «ОТП Лізинг» звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до відповідача про стягнення коштів.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.02.2015 позов був задоволений частково.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2015 та прийняти нове рішення, яким в задоволені позову відмовити повністю.

Ухвалою суду від 23.02.2015 прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду.

Представники сторін в судове засідання на вказану дату з`явилися та надали усні пояснення стосовно предмету спору.

Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні матеріали справи, встановив наступне:

30.04.2013 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» та Державним підприємством з питань поводження з відходами як вторинною сировиною був укладений договір фінансового лізингу № 857-FL.

Відповідно до умов договору лізингодавець на підставі договору купівлі-продажу (поставки) зобов'язується набути у власність лізингодавця і передати на умовах фінансового лізингу у тимчасове володіння та користування майно, наведене в специфікації (додаток 1 до договору), а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами цього договору.

Згідно із 6.2 договору лізинові платежі складаються з авансового лізингового платежу, який включає суму, яка відшкодовує (компенсує) частину вартості предмета лізингу, а також чергових лізингових платежів, кожен з яких включає:

- суму, яка відшкодовує (компенсує) частину вартості предмета лізингу (п. п. 6.2.1 п. 6.2 Договору);

- винагороду лізингодавця у зв'язку з передачею у лізинг предмет лізингу (п. п. 6.2.2 п. 6.2 договору).

Відповідно до додатку 1 «Специфікація» до договору предметом лізингу за договором є сміттєвоз «Ford», модель CARGO 1826DC, колісна база 4*2, двигун ECOTORQ, 7 330 куб.см.

У додатку 2 «Графік сплати лізингових платежів» до договору сторонами був визначений графік сплати лізингових платежів.

В подальшому між сторонами було укладено низку додаткових угод до договору, якими було, зокрема, визначено графік сплати лізингових платежів.

07.05.2013 сторонами був підписаний акт приймання-передачі до договору, згідно з яким лізингоодержувач отримав від лізингодавця предмет лізингу, а саме: сміттєвоз "Ford", модель CARGO 1826DC, колісна база 4*2, двигун ECOTORQ, 7 330 куб.см., VIN: NM0R18TEDDCS96271, VIN: NM0R18TEDDCS96307, VIN: NM0R18TEDDCS96286.

Позивач, звертаючись із позовом до суду, мотивує свої вимоги тим, що відповідач не виконував умови договору належним чином в частині сплати лізингових платежів, внаслідок чого у нього виникла заборгованість перед позивачем в розмірі 231711,28 грн.

Відповідач проти задоволення позову заперечував з тих підстав, що договір було розірвано сторонами, а тому, на думку відповідача, у суду відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача лізингових платежів в частині суми покупної плати за предмет лізингу в розмірі 121229,92 грн.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Частиною 1 ст. 2 вказаного закону передбачено, що відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Згідно з ст. 16 закону сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Відповідно до норм статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Статтею 806 Цивільного кодексу України визначено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Згідно з ч. 2 ст. 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Отже, договір фінансового лізингу поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу. У зв'язку із цим лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню строку дії договору. Таким чином, на правовідносини, що склалися між сторонами щодо одержання позивачем лізингових платежів у частині покупної плати за передачу лізингового майна в майбутньому у власність відповідачу, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 2 ст. 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Згідно з п. 11.1 договору цей договір може бути розірваний за письмовою згодою сторін та в односторонньому порядку, передбаченому договором.

При цьому, лізингоодержувач зобов'язаний повернути предмет лізингу протягом 10 робочих днів з дня припинення (розірвання) цього договору будь-яким чином та сплатити належні за договором платежі на дату припинення чи розірвання Договору та на дату повернення предмету лізингу.

Пунктом 11.4 договору передбачено, що у випадку одностороннього розірвання (дострокового припинення) цього договору, з причин, зазначених у цьому Договорі та/або законодавстві України, раніше сплачені лізингоодержувачем лізингові платежі поверненню не підлягають.

Лізингодавець надсилає рекомендований або цінний лист з повідомлення про розірвання договору. договір вважається розірваним з дати, зазначеної в такому листі (повідомленні) лізингодавця. Лізингоодержувач зобов'язаний сплатити несплачені платежі за договором до дня розірвання договору (включно) або до дня фактичного вилучення або повернення предмета лізингу протягом 3 (трьох) робочих днів з дня такого розірвання договору або вилучення (повернення) предмету лізингу.

Як вбачається з наявних матеріалів справи та не заперечувалося представника сторін в судових засіданнях як першої так і апеляційної інстанції, позивачем було направлено на адресу відповідача повідомлення про розірвання договору вих. № 1702/06 від 11.06.2014, відповідно до якого датою розірвання договору є дата отримання даного повідомлення відповідачем.

Відповідачем було отримано зазначене повідомлення 16.06.2014, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією накладної № 1857778.

Враховуючи те, що договір було розірвано в односторонньому порядку з ініціативи позивача 16.06.2014, право власності на предмет лізингу від позивача до відповідача не перейшло, а тому Господарський суд міста Києва правомірно та обгрунтовано дійшов висновку проте, що позовні вимоги про стягнення з відповідача лізингових платежів в частині нарахувань за майно, тобто відшкодування вартості цього майна, в розмірі 121229,92 грн. не підлягають задоволенню.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 01.10.2013 у справі № 11/5005/2290/2012/3-28гс13 та від 29.10.2013 у справі №7/5005/2240/2012/3-31гс13.

Згідно з ч. 1 ст. 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Стосовно вимог позивача про сплату іншої частини лізингових платежів, а саме винагороди за передачу у лізинг предмету лізингу, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно із положень чинного законодавства України, лізингоодержувач зобов'язаний сплачувати лізингодавцю лізингові платежі до дати розірвання договору та повернення предмета лізингу.

Відповідно до розрахунку позивача, доданого до позовної заяви, заборгованість відповідача по сплаті лізингових платежів в частині винагороди лізингодавця за період з 25.03.2014 по 25.05.2014 складає 137234,16 грн.

Відповідач, заперечуючи проти суми заявленого боргу, зокрема, зазначає що ними 14.04.2014 був сплачений рахунок позивача на загальну суму 46158,02 грн.

Судом першої інстанції було перевірено наданий позивачем розрахунок боргу, що складається із винагороди за передачу у лізинг предмету лізингу, додаткові пояснення, що були надані представником позивача, та визначено, що останнім враховано здійснений відповідачем платіж від 14.04.2014, проте відповідно до п.6.14 договору був змінений порядок погашення заборгованості, а саме: погашена недоплата в розмірі 19405,02 грн. за попередній період, а залишок суми зарахований як сплата коштів по лізинговому платежу за 25.03.2014.

Колегія суддів не погоджується з такою позицією позивача та вважає висновок Господарського суду міста Києва з даного приводу доречним та обґрунтованим, враховуючи таке.

Відповідачем до матеріалів справи була долучена копія платіжного доручення № 821151 від 11.04.2014 на суму 46158,02 грн., з якої вбачається, що ним було здійснено оплату лізингового платежу згідно рахунку № 23339 від 20.03.2014.

Позивачем не було надано суду належних доказів на підтвердження існування у відповідача простроченої заборгованості за договором до 25.03.2014, або несплаченої неустойки, нарахованої до 25.03.2014 за неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором, в розмірі 19405,22 грн., що надавало би право позивачу змінювати в односторонньому порядку призначення платежу відповідно до п. 6.14 договору.

Крім того, як вбачається із копії рахунку № 23339 від 20.03.2014, що наявний в матеріалах справи, позивачем в графі: «заборгованість за попередні періоди» зазначено: 0,00 грн.

Таким чином, місцевим судом вірно було встановлено, що відповідачем повністю оплачено рахунок № 23339 від 20.03.2014 на суму 46158,02 грн.

Позивачем, при надані розрахунку боргу в суді першої інстанції разом з позовною заявою було зазначено про наявність боргу в розмірі 46158,02 грн. станом на 25.03.2014.

Наданий представником позивача в суді апеляційної інстанції новий розрахунок боргу із зазначенням сума прострочення: 46158,02 грн. плюс 19405,22 грн. за попередній період, не приймається до уваги колегією суддів, оскільки, згідно ст.101 ГПК України, в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, а додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції, з причин, що не залежали від нього.

Представником позивача не було надано суду апеляційної інстанції обґрунтованих доказів неможливості подання нового розрахунку боргу з урахуванням п. 6.14 договору, а тому судом першої інстанції вірно було визначено суму боргу, що підлягає стягненню з відповідача в частині винагороди лізингодавця в розмірі 91076,14 грн

Крім основної суми заборгованості позивач просив стягнути з відповідача на свою користь пеню в розмірі 21478,50 грн., 3% річних в розмірі 2974,06 грн. та інфляційні втрати в розмірі 12732,57 грн.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з ч. 1 ст. 550 Цивільного кодексу України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Частиною 2 ст. 551 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Згідно з ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Як вбачається з ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Відповідно до п. 9.2.1 договору за порушення обов'язку зі своєчасної сплати лізингових та інших платежів, передбачених договором, лізингоодержувач сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України річних, що діяла у період такого порушення зобов'язань лізингоодержувачем за договором, нарахованої на суму непогашеної заборгованості за кожен день прострочення, та відшкодовує всі збитки, завдані лізингоодержувачем лізингодавцеві, понад вказану пеню.

Оскільки спеціальним законом, зокрема Законом України «Про фінансовий лізинг», не передбачено розміру пені та порядок її нарахування у зв'язку з простроченням сплати лізингових платежів, то пеня повинна бути визначена договором лізингу.

Проте, враховуючи ту обставину, що договір припинив свою дію 16.06.2014, у зв'язку із його розірванням в односторонньому порядку з ініціативи позивача, пеня може бути нарахована лише до 16.06.2014, тобто в межах строку дії договору.

Перевіривши розрахунок пені, здійснений судом першої інстанції, колегія суддів знаходить його арифметично вірним та обґрунтованим, а тому вимога позивача про стягнення пені вірно була задоволена судом в розмірі 1763,84 грн.

Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з п. 1.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 17.12.2013 № 14 за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання через відсутність у нього необхідних коштів, оскільки згадане правило обумовлено замінністю грошей як їх юридичною властивістю. Тому у випадках порушення грошового зобов'язання суди не повинні приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов'язання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614, 617 ЦК України чи стаття 218 ГК України).

Здійснивши перерахунок заявлених позивачем до стягнення розмірів 3% річних та інфляційних втрат, з урахуванням встановленого судом розміру заборгованості за договором, колегія суддів погоджується із висновком місцевого суду, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 3% річних в розмірі 1091,67 грн. та інфляційні втрати в розмірі 3756,91 грн.

Згідно зі статтею 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 34 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно, всебічно і об'єктивно з`ясовано обставини справи, винесено рішення у відповідності до норм матеріального і процесуального права, з повним з`ясування обставин, що мають значення для справи, правомірно частково задоволені позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг», а тому апеляційна скарга Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною не підлягає задоволенню.

Зважаючи на те, що колегією суддів апеляційна скарга Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною залишається без задоволення, судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 102, п. 1 ч. 1 ст. 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2015 у справі № 910/22131/14- без змін.

Матеріали справи № 910/22131/14 повернути до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя В.В. Шапран

Судді С.І. Буравльов

В.В. Андрієнко