Рішення № 43581545, 14.04.2015, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/8475/14 ц

провадження 2/201/638/2015

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2015 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі Кодріній О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, третя особа Жовтневий районний центр зайнятості м. Дніпропетровська про визнання звільнення з роботи незаконним, визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати і моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 02 липня 2014 року звернулася до суду з позовом до відповідача ФОП ОСОБА_2 про визнання звільнення з роботи незаконним, визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати і моральної шкоди, позовні вимоги неодноразово змінювалися і уточнювалися. Позивач в своєму позові та з представником в ході судового засідання посилалася на те, що 28 серпня 2007 року написала заяву про прийняття її на роботу до ТОВ "КФ "Стимул", відповідач прийняв цю заяву і її трудову книжку і з 03 вересня 2007 року вона почала працювати продавцем-консультантом у продовольчому магазині в АДРЕСА_1. Там вона пропрацювала по грудень 2010 року і 07 грудня 2010року їй була повернута трудова книжка, запропоновано оформитися на роботу в магазин продовольчих товарів у підприємця ОСОБА_2, що вона і зробила: за власним бажанням звільнилася і перейшла працювати до ФОП ОСОБА_2. За весь час роботи у відповідача просила останнього неодноразово належним чином документально оформити її на роботі, їй обіцяли але цього зроблено не було. Про не оформлення її на роботі у відповідача вона дізналася в травні 2014 року, коли звернулася до пенсійного фонду з питанням оформлення пенсії за віком і потім отримала відповідь Територіальної інспекції з питань праці у Дніпропетровській області. Вважає вказане (не оформлення її відповідачем на роботу) незаконним, оскільки реально працювала: виходила на роботу, приймала товар, отримувала і здавала гроші і інш., згоди на таке вона не давала. Вважає таке ставлення відповідача до неї безпідставним і не законним, звернувся до відповідача з питанням її належного оформлення і виплати належних коштів, але цього зроблено не було. Вказаним їй завдана матеріальна і моральна шкода. Вважає все це і подальше не визнання відповідачем порушень закону при цьому протиправним через численні порушення відповідачем закону та порядку прийняття на роботу і звільнення з роботи та просила визнати звільнення з роботи незаконним, визнати наказ про звільнення незаконним, поновити її на вказаній роботі у відповідача, стягнути заробітну плату і моральну шкоду, задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Представник відповідача ФОП ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, вважаючи їх неправомірними, прийняття позивача на роботу і її звільнення не було, позивачка в них не працювала, тому і винесення наказів по ній не було, їх дії були законними і правильними, нічого вони позивачці не винні, нічого відшкодовувати не потрібно. Вважають свої дії по відношенню до позивачки правильними, з дотриманням всіх вимог закону згідно з чинним законодавством, ніякої шкоди не завдавали. По закону все зроблене відповідачем правильно, належних доказів на підтвердження позову позивач не надав, а надані документи позивачем протирічливі і не підтверджують заявлених вимог. Ніяких інших зобов'язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, будь-якої іншої шкоди (в тому числі і моральної) позивачу не завдавали. Вважають позовні вимоги до них не доведеними, безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Представник третьої особи Жовтневий районний центр зайнятості м. Дніпропетровська в судовому засіданні з позовними вимогами не погодився. Вважають свої дії по відношенню до позивачки правильними, з дотриманням всіх вимог закону згідно з чинним законодавством, ніякої шкоди не завдавали. По закону все зроблене ними правильно. Ніяких інших зобов'язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, будь-якої іншої шкоди (в тому числі і моральної) позивачу не завдавали. Вважають можливим позовні вимоги вирішити на розсуду суду.

Вислухавши пояснення позивача і представника відповідача, представників відповідача і третьої особи, з'ясувавши думку сторін і третьої особи, дослідивши добуті та надані докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву не обгрунтованою і не підлягаючою задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 стверджує, що 28 серпня 2007 року вона написала заяву про прийняття її на роботу до ТОВ "КФ "Стимул", відповідач прийняв цю заяву і її трудову книжку і з 03 вересня 2007 року вона почала працювати продавцем-консультантом у продовольчому магазині в АДРЕСА_1; там вона пропрацювала по грудень 2010 року і 07 грудня 2010 року їй була повернута трудова книжка, запропоновано оформитися на роботу в магазин продовольчих товарів у підприємця ОСОБА_2, що вона і зробила: за власним бажанням звільнилася і перейшла працювати до ФОП ОСОБА_2. За весь час роботи у відповідача просила останнього неодноразово належним чином документально оформити її на роботі, їй обіцяли але цього зроблено не було. Про не оформлення її на роботі у відповідача вона дізналася лише в травні 2014 року, коли звернулася до пенсійного фонду з питанням оформлення пенсії за віком, їй було відмовлено через відсутність запису про роботу на ТОВ "КФ "Стимул", вона звернулася до інспекції праці і в травні отримала відповідь Територіальної інспекції з питань праці у Дніпропетровській області про відсутність документів про її роботу у відповідача. Вважає вказане (не оформлення її відповідачем на роботу) незаконним, оскільки реально працювала: виходила на роботу, приймала товар, отримувала і здавала гроші і інш., згоди на таке вона не давала. Вважає таке ставлення відповідача до неї безпідставним і не законним, звернувся до відповідача з питанням її належного оформлення і виплати належних коштів, але цього зроблено не було. Вказаним їй завдана матеріальна і моральна шкода. Вважає все це і подальше не визнання відповідачем порушень закону при цьому протиправним через численні порушення відповідачем закону та порядку прийняття на роботу і звільнення з роботи. В добровільному порядку спір так і не вирішено, позивач вимушений був звертатися з позовом до суду, сторони наполягають на своїх вимогах та запереченнях.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: " 1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…".

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що дійсно позивач ОСОБА_1 зверталася з питаннями, викладеними і в позовних вимогах (не оформлення її належним чином на роботі, відсутність записів і відрахувань в пенсійний фонд та інш.) до Територіальної державної інспекції з питань праці у Дніпропетровській області, вказаний орган проводив ретельну перевірку викладених позивачкою обставин, витребовував документи і пояснення, з'ясовував ці питання у сторін спору і дійшов висновку про те, що ТОВ "КФ "Стимул" ніколи не мало з позивачкою ніяких трудових відносин, поставлені ОСОБА_1 питання не підтвердилися і з дотриманням вимог закону позивачці як заявнику 28 травня 2014 року за № 1731 була надана відповідь по суті її звернення.

Вказану відповідь позивачка отримала, погодилася з нею, не оскаржувала в передбаченому законом порядку ні саму відповідь, ні викладені в ній обставини, ні дії вказаної інспекції.

Відповідачем неодноразово усно і письмово позивачці роз'яснювалося після перевірки викладених позивачкою обставин, з'ясовування питань, що ТОВ "КФ "Стимул" ніколи не мало з позивачкою ніяких трудових відносин, тому і не було прийняття її на роботу, переводи, звільнення з роботи чи інш.. Отже відповідачем приймалися заходи по врегулюванню спірного питання з позивачкою, остання відмовилася від всіх передбачених законом пропозицій і звернулася з позовом до суду.

Сторонами був укладений трудовій договір між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, зареєстрований у Жовтневому районному центрі зайнятості м. Дніпропетровська. Відповідно до укладеного договору фізична ФОП ОСОБА_2 зобов'язалася оплачувати працю у розмірі не менш мінімальної заробітної платні, встановленим діючим законодавством України. Відповідачем виплачувалася заробітна платня, відповідно до умов вказаного договору і діючого законодавства, відповідач нараховував щомісячну заробітну платню, відповідно виплачувала кожному найманому працівнику, що підтверджується відповідними відомостями на виплату грошей. Так відповідно до відомості на виплату грошей № 00000028 ОСОБА_1 (податковий номер НОМЕР_1) за січень 2013 року отримала 442.48 грн.; по відомості № 00000029 за січень 2013 року отримала 675.99 грн.; відомістю № 00000030 за лютий цього ж отримала позивач отримала 567.84 грн.; відомістю № 00000031 за лютий отримала позивач отримала 550.63 грн.; відомістю № 000000014 за серпень 2013 року отримала 577. 67 грн., у вигляді заробітної платні; відомістю на виплату грошей № 4000000012 позивач отримала 540.80 грн.; і в подальшому позивач отримувала всю належну її заробітну плату, що підтверджується відповідними відомостями на виплату грошей. Отже, твердження позивача щодо отримання нею щомісячно заробітної платні у розмірі 2 300.00 грн., не відповідає дійсності.

Відповідно до графіку роботи 28 квітня 2014 року ОСОБА_1 мала з'явитися на роботу, для прийняття зміни. На роботу вона не з'явилася, причини неявки не повідомила, на телефонні дзвінки не відповідала. Від іншого продавця надійшли доповідна записка про неявку на роботу ОСОБА_1 Про вказані вище обставини був складений Акт про відсутність на робочому місці. Листом від 27 травня 2014 року ОСОБА_1 була повідомлена, що вона не з'являється на робочому місці з 28 квітня 2014 року. Крім того, її просили з'явитися 04 червня 2014 року о 10-00 год. в Жовтневий районний центр зайнятості у м. Дніпропетровську розташований за адресою: вул. Високовольтна, 22 для розірвання трудової договору, а у випадку неможливості з'явитися на зазначений час і дату просили повідомити за тел. 096 213 29 00. Вказані листи позивачу було направлено з описом вкладення, про що свідчить опис - вкладення та квитанція. Позивач не з'явилась у вказаний день та час у Жовтневий центр зайнятості, не повідомила про причини неявки, не просила переносити на іншу дату. Жовтневий районний центр зайнятості у м. Дніпропетровську відповідно до діючих норм законодавства зняв з обліку зазначений договір, що був укладений між позивачем та відповідачем.

Трудова книжка за весь час працевлаштування знаходилася у позивачки. Оскільки вона 04 червня 2014 року не з'явилася у Жовтневий районний центр зайнятості у м. Дніпропетровську, відповідно відповідач не мала можливість вносити в трудову книжку запис про її звільнення. Згідно до п. п. 4, 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2009 року № 1168 "Деякі питання застосування законодавства про працю фізичною особою, яка використовує найману працю", у розірвання трудового договору за ініціативою фізичної особи у випадках передбачених КЗпП України, така особа зобов'язана письмово повідомити про свій намір працівникові та у визначену строки провести відповідний розрахунок. Зняття державною службою зайнятості з реєстрації трудового договору проводиться за умови подання фізичною особою: примірника трудового договору; заяви про зняття трудового договору з реєстрації із зазначенням дати звільнення з роботи працівника та підстав розірвання зазначеного договору; проведення передбаченого законодавством розрахунку з працівником або копію платіжної відомості із зазначенням суми депонованої заробітної плати. Відомість на виплату грошей № Ш-00000006 депонованої в розмірі 332.38 грн. за компенсацію частково невикористаної відпустки у 2014 року була подана до Жовтневого районного центру зайнятості м. Дніпропетровська

Наказом Держкомстату України № 489 від 05 грудня 2008 року ведення наказів з кадрів (про прийом на роботу, звільнення з роботи, надання відпусток працівникам, тощо), а відповідно до цього заяв від працівників з цього приводу передбачене лише для суб'єктів господарювання - юридичних осіб, тобто фізичними особами - підприємцями не застосовується. Відповідачем щорічно складався та доводився до відома всіх працівників графік відпусток, відповідно зі всіма у т.ч. позивачем було досягнуто згоди щодо дати вибуття у відпустку у межах періоду, визначеним графіком. Ст. 79 КЗпП України не передбачає прямої вимоги щодо письмового ознайомлення працівників із графіком відпусток. Також наказом Держкомстату України від 25 грудня 2009 року № 495 (яким встановлені форми розрахункових відомостей та табелів обліку робочого часу) та вимогами ст. 110 КЗпП України не передбачено письмового ознайомлення працівника із табелем робочого часу або розрахункових відомістю. Про те що, до відома всіх працівників, щорічно доводився графік відпусток та отримували відпустки відповідно до графіку підтверджуються відповідним заявами працівників.

ОСОБА_1 зі скаргами зверталась до Територіальної державної інспекції з питань праці у Дніпропетровській області Державної інспекції України з питань праці, де вона писала, що працює у відповідача з вересня 2007 року. Вказане не відповідає дійсності оскільки відповідач, як фізична особа підприємець зареєстрована тільки 12 березня 2008 року, що підтверджується Свідоцтвом про реєстрацію фізичної - особою підприємця.

Також, на вимогу Територіальної державної інспекції з питань праці у Дніпропетровській області Державної інспекції України відповідачем надані, розрахунково-платіжні відомості за січень 2012 року та лютий 2013 року, з яких видно, що позивачу нараховане та виплачена заробітна плата за весь час щорічної відпусток, а саме у січні 2012 року позивачу було нараховані кошті у розмірі 110 грн., та відпускні кошти у сумі 990 грн., відповідно позивачу було виплачено кошти у сумі 360 грн., авансом та 621.27грн, наприкінці місяця з урахування відрахувань, що передбачені, у лютому 2013 року було нараховані за 4 робочих дні кошті у сумі 252 грн. та відпускні у сумі 1008 грн., відповідно позивачу виплачено кошти у сумі 567.84 грн. авансом та 550.63 грн. наприкінці місяця з врахуванням відрахувань, що підтверджується табелями обліку робочого часу та графіками відпусток за відповідні року.

Таким чином, перевірка Територіальної державної інспекції з питань праці у Дніпропетровській області Державної інспекції України показала, що за час працевлаштування відсутні буд-які порушення трудових прав позивача з питань викладених у її скарзі (з тих же підстав позивач звернувся і до суду),

Суд приймає до уваги також і те, що згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір укладається між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом. У зв'язку з цим і угода про припинення трудового договору згідно з ст. ст. 36, 38, 39 КЗпП України укладається між сторонами трудового договору, якими є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а рішення про розірвання трудового договору приймається власником або органом управління підприємства, установи, організації, який наділений такими повноваженнями.

Згідно ч. 1 ст. 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Отже дії відповідача були здійснені з дотриманням норм чинного законодавства України і підстав для встановлення факту роботи, виплати коштів, компенсації, записів в трудову книжку немає, отже факт порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача не знайшов свого підтвердження, жодних правових підстав для задоволення позову судом не встановлено.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідача, пов'язаними з неналежним виконанням взятих на себе обов'язків позивачу було завдано ушкодження здоров'я, майнової чи іншої шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв'язку зі вказаними діями відповідача і підлягають повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Частина 1 статті 2371 КЗпП України передбачає, що відшкодування власником або уповноваженим їм органом моральної шкоди працівникові проводиться у випадку, якщо порушення його законних прав привело до моральних страждань, втраті нормальних життєвих зв'язків і жадають від його додаткових зусиль для організації свого життя.

Ст. 1167 ЦПК України містить підстави відповідальності за завдану моральну шкоду: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

В позовній заяві та під час судового розгляду позивачем не було надано належних доказів наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачем моральних страждань.

Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди").

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв'язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов'язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов'язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги пояснення позивача на підтвердження свого позову, оскільки вони спростовуються вищевикладеним і об'єктивно нічим не підтверджуються, всі правовідносини сторін, а особливо трудові, свідчать про відповідність дій відповідача в питанні оформлення трудових відносин з позивачем трудовому законодавству. Суд вважає безпідставними вимоги позивача про неправильність дій відповідача при його прийнятті на роботу чи звільненні і стягнення моральної шкоди, оскільки вони не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні: порушень законодавства з боку відповідача стосовно порядку (оформлення і термін дії правовідносин, порядок їх продовження, погодження, перевірка та ін..) та підстав (норми закону) звільнення, правильності оформлення і ведення трудової книжки, не надання чи недостовірності інформації, неправомірності дій чи бездіяльності не встановлено.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ФОП ОСОБА_2 про визнання звільнення з роботи незаконним, визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати і моральної шкоди відмовити.

В зв'язку з тим, що позивач звільнений від сплати судового збору по цій категорії справ, а позовні вимоги не задоволені, судові витрати в вигляді судового збору необхідно віднести за рахунок держави.

Таким чином обставини уточнених позовних вимог не знайшли свого об'єктивного підтвердження вході судового засідання, вимоги не обгрунтовані і в їх задоволенні необхідно відмовити в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 43, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 36, 37, 38, 39, 41, 116, 117, 221, 232, 233, 235, 2371 КЗпП України, ст. ст. 15, 16, 22, 23, 1167 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57-61, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, третя особа Жовтневий районний центр зайнятості м. Дніпропетровська про визнання звільнення з роботи незаконним, визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати і моральної шкоди відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -