Ухвала суду № 43531909, 25.02.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25.02.2015р. м. Київ К/9991/64743/11

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого Бившевої Л.І.,

суддів: Островича С.Е., Шипуліної Т.М.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області

на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2011 року

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2011 року

у справі № 2а-1670/4595/11

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кременчук-автодизель-сервіс»

до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И Л А :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Кременчук-автодизель-сервіс» (далі - позивач) звернулось до суду з позовом до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення № 0003502301/1414 від 26 квітня 2011 року.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2011 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Кременчуцької ОДПІ у Полтавській області № 0003502301/1414 від 26 квітня 2011 року. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «Кременчук-автодизель-сервіс» витрати зі сплати судового збору у розмірі 3,40 грн.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2011 року постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2011 року залишено без змін.

В касаційній скарзі Кременчуцька ОДПІ у Полтавській області, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2011 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2011 року і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

У запереченні на касаційну скаргу ТОВ «Кременчук-автодизель-сервіс», посилаючись на те, що постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2011 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2011 року є законними та обґрунтованими, а положення касаційної скарги жодним чином це не спростовують, просить відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити без змін рішення судів попередніх інстанцій.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів, враховуючи межі касаційної скарги, дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.

Кременчуцька ОДПІ у Полтавській області провела позапланову невиїзну перевірку ТОВ «Кременчук-автодизель-сервіс» з питань взаємовідносин з ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс 10» за період 01 листопада 2010 року по 28 лютого 2011 року, за результатами якої був складений акт № 1879/23-209/24393027 від 06 квітня 2011 року.

За висновками акта перевірки, позивачем були порушені вимоги: підпункту 7.2.1 пункту 7.2, підпункту 7.4.1, пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», що призвело до завищення податкового кредиту за листопад 2010 року на суму 44769,00 грн., за грудень 2010 року в сумі 11125,00 грн.; статей 198, 201 Податкового кодексу України, частин 1, 5 статті 203, пунктів 1, 2 статті 215, статті 228 Цивільного кодексу України.

Зокрема, в акті перевірки було вказано, що ТОВ «Кременчук-автодизель-сервіс» неправомірно сформувало податковий кредит за договором поставки товару № 11/2010-07 від 07 листопада 2010 року, укладеним з ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс 10» (щодо придбання запасних частин до вантажних та легкових автомобілів та обладнання до них), який є посередником, постачальниками якого є ТОВ «Компанія Відродженнят» та ТОВ «Нафта-Капітал», у яких згідно автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів декларації з податку на додану вартість за лютий 2011 року встановлено відсутність необхідних умов для досягнення результатів економічної діяльності у зв'язку з відсутністю трудових ресурсів, основних фондів, складських приміщень, транспортних засобів; ТОВ «Нафта-Капітал» має стан 8 (до ЄДР внесено запис про відсутність за місцезнаходженням), 20 січня 2011 року анульовано свідоцтво платника податку на додану вартість; декларація за лютий 2011 року не подана. Також встановлено, що у ТОВ «Кременчук-автодизель-сервіс» та ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс 10» відсутні необхідні умови для досягнення результатів економічної діяльності у зв'язку з відсутністю трудових ресурсів, основних фондів, складських приміщень, транспортних засобів, що свідчить про те, що укладені з іншими суб'єктами господарювання угоди не спричиняють реального настання правових наслідків, а тому є нікчемними.

26 квітня 2011 року Кременчуцька ОДПІ у Полтавській області на підставі вказаного акту перевірки прийняла податкове повідомлення-рішення № 0003502301/1414, яким згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54, частини 1 пункту 123.1 статті 123, пункту 7 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України, визначила ТОВ «Кременчук-автодизель-сервіс» суму податкового зобов'язання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) за платежем: податок на додану вартість у розмірі 86331,50 грн., у тому числі: 72357,00 грн. - за основним платежем, 13974,50 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що визначення податковим органом позивачу суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість згідно оспорюваного податкового повідомлення-рішення є безпідставним, оскільки порушення контрагентами постачальників позивача правил здійснення податкової дисципліни та господарської діяльності не є підставою для позбавлення позивача права на отримання податкової вигоди у зв'язку з відсутністю доказів недобросовісності такого платника, з урахуванням того, що реальність господарських операцій між позивачем та його контрагентами підтверджена належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, складеними належним чином зареєстрованими юридичними особами та платниками податку на додану вартість.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

Відповідно до пунктів 1.6-1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) податкове зобов'язання - загальна сума податку, одержана (нарахована) платником податку в звітному (податковому) періоді, що визначена згідно з цим Законом; податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8 1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 7.4.4 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Абзацом 1 підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Виходячи з аналізу наведених положень Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), підставою для формування податкового кредиту є наявність у платника податку - покупця належно оформленої податкової накладної, яка видається платником податку, що поставляє товари (роботи, послуги), на підтвердження здійснення такої поставки.

Тобто Закон України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) пов'язує виникнення у платника податку на додану вартість права на включення сплачених ним сум податку до податкового кредиту із фактичним виконанням робіт (послуг) чи поставкою товарів, у ціні яких цей податок сплачений.

Підпунктом «а» пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Згідно положень абзацу 1 пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

За визначенням, наведеним у підпункту 14.1.26 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), господарська діяльність - це діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

За приписами абзацу 1 пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що господарські операції з придбання позивачем товарів (запасних частин до вантажних та легкових автомобілів та обладнання до них) у ПП «Сільгоспнафтопродуктсервіс 10» мали реальний характер, що підтверджується належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, а саме: видатковими та податковими накладними, рахунками, платіжними дорученнями (т.1 арк. справи 18-25, 98-113, 115-127), транспортування товару здійснювалось службовим автомобілем ТОВ «Кременчук-автодизель-сервіс», що підтверджується подорожніми листами службового легкового автомобіля, договором позички та товарно-транспортними накладними (т.1 арк. справи 128-144).

Крім іншого, в подальшому придбані позивачем товари були використані позивачем у власній господарській діяльності, а саме, подальша реалізація придбаної продукції за договірними зобов'язаннями, що підтверджується видатковими та податковими накладними (т.1 арк. справи 145-232, т. 2 арк. справи 1-23).

Щодо тверджень податкового органу про те, що необхідною умовою для віднесення покупцем товарів (робіт, послуг) сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту є сплата сум податку на додану вартість до бюджету усіма контрагентами позивача у ланцюгу постачання правомірно відхилені судами попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 1.3 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) платник податку - особа, яка згідно з цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України.

Платники податку, визначені у підпунктах «а», «в», «г», «д» пункту 10.1 статті 10 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту та своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону (пункт 10.2 статті 10 Закону).

Таким чином, якщо контрагент у ланцюгу постачання не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи.

Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на податковий кредит у разі, якщо останній має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Закон України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не встановлює обов'язку покупця сплачувати податок на додану вартість ще й до бюджету, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця в ціні товару. Відповідно до положень вказаного Закону сума податку на додану вартість, що включена до ціни товару, є податковим зобов'язанням продавця товару, і саме продавець товару несе обов'язок зі сплати цього податку до бюджету. Сама по собі несплата податку продавцем або іншою особою у ланцюгу постачання (у тому числі у разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця. Тобто, покупець - платник податку на додану вартість не несе відповідальності за податкові зобов'язання продавця.

При цьому, колегія суддів вказує, що при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін, тоді як доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Вироків у кримінальних справах щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним сторонами оспорюваного договору матеріали справи не містять. Не додано таких доказів і до касаційної скарги.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про неправомірність оспорюваного податкового повідомлення-рішення та наявність підстав для його скасування.

Доводи касаційної скарги викладеного не спростовують.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи вищевикладене, касаційна скарга Кременчуцької ОДПІ у Полтавській області підлягає залишенню без задоволення, а постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2011 року та ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2011 року підлягають залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210, 220, 2201, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Касаційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області залишити без задоволення, а постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2011 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2011 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеному статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України

Головуючий: ______ Л.І. Бившева

Судді: ______ С.Е. Острович

______ Т.М. Шипуліна