Рішення № 43527671, 18.03.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.03.2015Справа №910/29696/14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДХЛ Логістика (Україна)»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікоіл Лтд»

про стягнення 40 376,02 грн.

Суддя А.М. Селівон

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: Плескач М.В. - представник, доручення без номеру від 07.10.2014;

від відповідача: не з'явився;

В судовому засіданні на підставі частини 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ДХЛ Логістика (Україна)» звернулось до господарського суду міста Києва з позовом № 442 від 30.12.14 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікоіл Лтд» про стягнення 40 376,02 грн., в тому числі пені, процентів річних та інфляційних нарахувань, а також судового збору в розмірі 1 827,00 грн..

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на невиконання відповідачем належним чином умов укладеного між сторонами Договору № 06/05-13 транспортно-експедиційного обслуговування від 06.06.13 р. в частині оплати наданих позивачем послуг, внаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 30 380,80 грн., за наявності якої позивачем нараховано пеню в сумі 2 843,64 грн., інфляційні втрати в сумі 6 379,99 грн. та 3% річних в сумі 771,59 грн..

Ухвалою господарського суду міста Києва від 31.12.14 р. позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/29696/14 та призначено розгляд справи на 10.02.15 р..

Ухвалами господарського суду міста Києва від 10.02.15 р. та 03.03.15 р. розгляд справи відкладався на 03.03.15 р. та 18.03.15 р. відповідно.

Ухвалою суду від 03.03.15 р. строк розгляду справи продовжено на п'ятнадцять днів.

У судове засідання 10.02.15 р. уповноважені представники сторін не з'явились.

Про дату, час і місце розгляду даної справи 10.02.15 р. позивач та відповідач повідомлені належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень №№ 0103032828496, 01030332808488.

У судові засідання 03.03.15 р. та 18.03.15 р. з'явився уповноважений представник позивача, уповноважений представник відповідача у вказані судові засідання не з'явився.

Про дату, час і місце розгляду даної справи 18.03.15 р. відповідач повідомлений належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0103033319502.

До початку судового засідання 10.02.15 р. через канцелярію суду представником позивача на виконання вимог ухвали суду від 31.12.14 р. подано письмове підтвердження №114 від 04.02.2015 про відсутність у провадженні господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарські спори, справи зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і х тих же підстав, а також рішення цих органів з такого спору. Крім того, представником позивача підтверджено, що на даний час та в минулому інших, крім зазначених в позовній заяві правовідносин з відповідачем не існує та не існувало, додаткові угоди між сторонами до спірного договору відсутні. Підтвердження разом з доданими до нього документами долучено судом до матеріалів справи.

В судовому засіданні 18.03.15 р. представником позивача подані письмові пояснення б/н від 18.03.15 р. щодо періодів прострочення сплати заборгованості, згідно яких позивачем нараховані пеня за період з 10.02.14 р. по 10.08.14 р. та проценти річних за період з 10.02.14 р. по 20.01.15 р.. Пояснення долучені судом до матеріалів справи.

Від відповідача заяв та клопотань процесуального характеру на час проведення судових засідань 10.02.15 р., 03.03.15 р. та 18.03.2015 до суду не надходило.

Витребувані ухвалою суду від 31.12.14 р. документи подані представником позивача не в повному обсязі.

Документи, витребувані ухвалами суду від 31.12.15 р., 10.02.15 р. та від 03.03.15 р. відповідачем суду не надано.

Про поважні причини неявки представника відповідача суд не повідомлено.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, окрім наявних в матеріалах справи, на час проведення судового засідання позивачем суду не надано.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Вищого господарського суду України, викладених в пункті 2.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Згідно п. 3.9.2. Постанови № 18 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Окрім того, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

З огляду на вищевикладене, оскільки явка представника відповідача в судові засідання обов'язковою не визнавалась, відповідач не скористався належним йому процесуальним правом приймати участь в судових засіданнях, не надав суду відзив на позовну заяву та/або будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті та беручи до уваги відсутність процесуальних заяв та клопотань відповідача на час розгляду справи, а також те, що представник позивача проти розгляду справи у відсутності уповноваженого представника відповідача не заперечував, суд, на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, здійснював розгляд справи за відсутності уповноваженого представника відповідача, виключно за наявними у справі матеріалами.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарським процесуальним кодексом України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.

Дослідивши подані представником позивача письмові пояснення б/н від 18.03.15 р. та позовну заяву судом встановлено, що згідно даних пояснень позивачем вказано інший період нарахування процентів річних, зокрема, датою закінчення цього періоду зазначено 20.01.15 р. замість 18.12.14 р., вказаної в поданому разом з позовною заявою розрахунку.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Пунктом 11 Постанови № 18 зазначено, що ГПК, зокрема статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як:

- подання іншого (ще одного) позову, чи

- збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи

- об'єднання позовних вимог, чи

- зміну предмета або підстав позову.

У будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ГПК та зазначені в цій постанові.

Предметом позову є матеріально - правова вимога про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу до відповідача, що кореспондується зі способами захисту цього права чи інтересу, передбаченими ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Враховуючи вищевикладене, судом розцінено вказані пояснення представника позивача б/н від 18.03.15 р. як заяву про зміну предмету позову.

Відповідно до п.3.12 Постанови № 18 право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 ГПК з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу.

Згідно п.7 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.12р. "Про судове рішення" зміна предмета або підстав позову за заявою позивача допустима лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та якщо при цьому не порушено процесуальних прав відповідача, передбачених статтями 22 і 23 ГПК, і відповідачеві було надано можливість подання доказів щодо нового предмета або підстав позову та наведення його доводів у судовому засіданні. Волевиявлення позивача повинно викладатись у письмовій формі.

Проте, приймаючи до уваги передбачені ст. 69 Господарського кодексу України процесуальні строки вирішення спору та зважаючи на відсутність на дату проведення судового засідання доказів надсилання вказаних письмових пояснень (заяви про зміну предмету позову на адресу відповідача) на адресу відповідача, що, в свою чергу, порушує процесуальні права останнього, передбачені ст. 22 ГПК України, зокрема, в частині надання доводів та заперечень щодо зміни предмету позову, в задоволенні вказаної заяви позивача про зміну предмету позову судом відмовлено.

Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представника позивача щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.

Перед початком розгляду справи представника позивача було ознайомлено з правами та обов'язками визначені статтями 20, 22, 60, 74 та частиною 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Представник позивача в судовому засіданні повідомив суд, що права та обов'язки зрозумілі.

Відводу судді представником позивача не заявлено.

В судовому засіданні 18.03.15 р. уповноважений представник позивача підтримав позовні вимоги, викладені в позовній заяві.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні пояснення представника позивача, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши наданими позивачем доказами та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

06 червня 2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ДХЛ Логістика (Україна)» (експедитор за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вікоіл Лтд» (клієнт за договором, відповідач у справі) було укладено Договір № 06/05-13 транспортно-експедиційного обслуговування (далі-Договір).

Пунктом 1.1. Договору сторони погодили, що експедитор зобов'язується за дорученням, за плату та за рахунок клієнта виконати або організувати виконання визначених Договором послуг по транспортно-експедиційному обслуговуванню (ТЕО), які пов'язані з міжнародними та внутрішньодержавними перевезеннями експортно-імпортних і транзитних вантажів автомобільним, залізничним, авіаційним та морським транспортом, в тому числі надання митно-брокерських послуг, зберігання вантажу та інших супутніх послуг.

Розділами 2-7 Договору сторони узгодили загальні положення Договору, права та обов'язки експедитора та клієнта, платежі та взаємні розрахунки, повідомлення про потреби в перевезеннях та відповідальність сторін.

Договір вступає в силу з моменту підписання його сторонами і діє один рік. У випадку, якщо за 30 днів до завершення дії Договору жодна із сторін письмово не повідомила іншу сторону про намір припинити дію Договору, то термін дії Договору автоматично продовжується на таких же умовах (пункт 10.4. Договору).

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором про транспортне експедирування, який підпадає під правове регулювання норм глави 65 Цивільного кодексу України.

Згідно положень частини 1 ст. 929 Цивільного кодексу України, яка кореспондується зі ст. 316 Господарського кодексу України, за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

Відповідно до ст. 1 спеціального Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», який визначає правові та організаційні засади транспортно-експедиторської діяльності в Україні і спрямований на створення умов для її розвитку та вдосконалення, транспортно-експедиторська діяльність - підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів; транспортно-експедиторська послуга - робота, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування; експедитор (транспортний експедитор) - суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування; клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору.

Згідно частини 1 ст. 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Відповідно до частини 1 ст. 11 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» експедитор зобов'язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку.

Відповідно до частини 3 ст. 8 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» експедитори за дорученням клієнтів забезпечують оптимальне транспортне обслуговування, а також організовують перевезення вантажів різними видами транспорту територією України та іноземних держав відповідно до договорів (контрактів), згідно з якими сторони мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо або у виключній формі цим та іншими законами України.

Так, відповідно до частин 11, 12 ст. 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами, складеними мовою міжнародного спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні. Таким документом, в тому числі, може бути авіаційна вантажна накладна (Air Waybill). Факт надання послуги при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення.

Пунктом 2.1. Договору сторони погодили, що міжнародні перевезення вантажів виконуються відповідно до положень діючих Конвенцій про міжнародні перевезення, законодавства держав, територією яких транспортуються вантажі, а також відповідно до вимог законодавства України.

Відповідно до частини 1 статті 4 Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень (далі - Конвенція), яка була ратифікована Україною Законом від 17.12.2008 «Про приєднання України до Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень», для перевезення вантажу оформлюється авіавантажна накладна. Авіавантажна накладна або квитанція на вантаж, до доведення протилежного, є достатнім свідченням укладення договору, прийняття вантажу та умов перевезення, зазначених у них (частина 1 ст. 11 Конвенції).

Згідно пункту 1.2. Договору обсяг послуг, що надається за цим Договором та їх вартість узгоджується сторонами у замовленнях клієнта, які є невід'ємною частиною цього Договору, незалежно від способу їх надіслання та отримання.

Відповідно до умов Договору (пункт 2.8.) перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами, складеними мовою міжнародного спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантаж перевозиться в Україні. Такими документами можуть бути: авіаційна вантажна накладна (Аіr Waybill); міжнародна автомобільна накладна (СМК); накладна СМГС (накладна УМВС); коносамент (ВіLL оr Lаding); накладна ЦІМ (СІМ); вантажна відомість (Саrgo Маnifest); інші документи, визначені законами України та міжнародними Угодами.

Факт надання послуги експедитора при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення. Крім того, експедитором може складатися акт про надання послуг по транспортно-експедиційному обслуговуванню відповідно до замовлення клієнта, який є дійсним незалежно від того чи підписаний такий акт останнім (пункт 2.9. Договору);

Згідно умов Договору експедитор зобов'язаний представляти інтереси клієнта у взаємовідносинах з усіма організаціями під час перевезень, транспортно-експедиційного обслуговування та митно-брокерського обслуговування клієнта (пункт 3.1. Договору).

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов укладеного Договору позивачем організовано та виконано міжнародне повітряне перевезення вантажу за встановленим маршрутом: м. Хьюстон, штат Техас, США - м. Київ, Україна, передавши перевізнику - агенту з доставки Приватному підприємцю Шидогуб В.В., який доставив вантаж за місцем призначення, про що свідчать залучені до матеріалів справи копії авіавантажних накладних (Air Waybill) №ІАН 5VL6383 та №992-22105274, а також товарно-транспортної накладної №01ААК від 09.01.2014 з відміткою вантажоодержувача Товариства з обмеженою відповідальністю «ВікОіл Лтд» про отримання вантажу.

Згідно вантажної митної декларацій №125120105/2014/300144 від 09.01.2014 та доповнення до неї форми МД-6, копії яких наявні в матеріалах справи, виконуючи умови Договору позивачем було надано відповідачу митно-брокерські послуги з митного оформлення вантажу, зберігання вантажу, послуги по сертифікації, проходження екологічного контролю.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про транзит вантажів», який визначає засади організації та здійснення транзиту вантажів авіаційним, автомобільним, залізничним, морським і річковим транспортом через територію України, транзит вантажів супроводжується товарно-транспортною накладною, складеною мовою міжнародного спілкування.

Залежно від обраного виду транспорту такою накладною може бути авіаційна вантажна накладна (Air Waybill), міжнародна автомобільна накладна (CMR), накладна УМВС (СМГС), накладна ЦІМ (СІМ), накладна ЦІМ/УМВС (CIM/SMGS, ЦИМ/СМГС), коносамент (Bill of Lading). Крім цього, транзит вантажів може супроводжуватися (за наявності) рахунком-фактурою (Invoice) або іншим документом, що вказує вартість товару, пакувальним листком (специфікацією), вантажною відомістю (Cargo Manifest), книжкою МДП (Carnet TIR), книжкою АТА (Carnet ATA). При декларуванні транзитних вантажів відповідно до митного законодавства України до органів доходів і зборів подається вантажна митна декларація (ВМД) або накладна УМВС (СМГС), накладна ЦІМ (СІМ), накладна ЦІМ/УМВС (CIM/SMGS, ЦИМ/СМГС), книжка МДП (Carnet TIR), книжка АТА (Carnet ATA), необхідні для здійснення митного контролю.

Декларування транзиту вантажів, що переміщуються авіаційним транспортом, здійснюється за авіаційною вантажною накладною (Air Waybill) та/або вантажною відомістю (Cargo Manifest) з поданням органам доходів і зборів вантажної митної декларації.

Враховуючи зазначені приписи чинного законодавства, надана позивачем вантажна митна декларація №125120105/2014/300144 від 09.01.2014 є належним та допустимим доказом надання експедитором митно-брокерських послуг та понесених позивачем під час виконання Договору витрат.

Згідно пункту 5.2. Договору фактом отримання вантажу є відмітка вантажоодержувача на товарно-транспортному документі. Розрахунки за виконані послуги проводяться згідно переданого експедитором факсимільним або електронним зв'язком рахунку або без рахунку експедитора, звичайним банківським переказом клієнта, якщо терміни оплати визначені в замовленні клієнта. Оплата вартості кожного перевезення проводиться клієнтом в національній грошовій одиниці України, у безготівковій формі в банк і на розрахунковий рахунок, який вказаний в Договорі або в рахунку (пункт 5.5. Договору).

Пунктом 5.3. Договору сторони погодили, що акт виконаних робіт та рахунок передаються факсимільним або електронним зв'язком. Оригінали надсилаються на адресу клієнта рекомендованою кореспонденцією або передаються іншим зручним способом.

Відповідно до умов Договору на підтвердження факту надання послуг та прийняття їх відповідачем без претензій представниками сторін були складені та скріплені печатками товариств Акти надання послуг № 15 від 06.01.14 р. на суму 24 055,90 грн. та № 154 від 20.01.14 р. на суму 6 324,90 грн., копії яких наявні в матеріалах справи.

Статтею 931 Цивільного кодексу України визначено, що розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч.ч 8, 10 ст. 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» платою експедитору вважаються кошти, сплачені клієнтом експедитору за належне виконання договору транспортного експедирування. У плату експедитору не включаються витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування, на оплату зборів (обов'язкових платежів), що сплачуються при виконанні договору транспортного експедирування. Підтвердженням витрат експедитора є документи (рахунки, накладні тощо), видані суб'єктами господарювання, що залучалися до виконання договору транспортного експедирування, або органами влади.

Згідно ч. 2 ст. 12 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» клієнт зобов'язаний у порядку, передбаченому договором транспортного експедирування, сплатити належну плату експедитору, а також відшкодувати документально підтверджені витрати, понесені експедитором в інтересах клієнта в цілях виконання договору транспортного експедирування.

Відшкодування додаткових витрат експедитора згідно із частиною 2 ст. 12 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» є обов'язком клієнта, що виникає у нього у випадку, якщо це передбачено сторонами у договорі чи погоджено ними в іншій спосіб.

Відповідно до п. 2.5. Договору платою експедитору вважаються кошти, сплачені клієнтом експедитору згідно з замовленням та інші додаткові платежі клієнта за врахуванням усіх витрат експедитора на користь будь-яких третіх осіб, залучених або пов'язаних з виконанням цього Договору. У плату експедитору не включаються витрати експедитора на оплату зборів (обов'язкових платежів), що сплачуються при його виконанні (пункт 2.6. Договору). Підтвердженням витрат експедитора є документи (рахунки, накладні тощо), видані третіми особами, що залучалися до виконання цього Договору, або органами влади (пункт 2.7. Договору).

Відповідно до п.п. 4.18., 4.21. Договору клієнт має право: сплачувати всі рахунки експедитора на відшкодування будь-яких витрат, що їх зазнав або зазнає експедитор у зв'язку з виконанням цього Договору, протягом строків обумовлених сторонами в замовленні на перевезення; виконувати усі розрахунки з експедитором у повному обсязі і у терміни, які передбачені умовами даного Договору та додатків до нього.

Судом за матеріалами справи встановлено та підтверджено представником позивача в судовому засіданні, що Товариством з обмеженою відповідальністю «ДХЛ Логістика» були виставлені відповідачу для оплати рахунки-фактури із зазначенням строку оплати, а саме: рахунок-фактура №IEV00000007 від 06.01.14 р. на суму 24 055,90 грн. (строком оплати: до 26.01.14 р.) та рахунок-фактура №КВР00000014 від 20.01.14 на суму 6 324,90 грн. (строком оплати: до 09.02.14 р.).

Факт отримання та обсяг наданих послуг відповідачем не заперечувався.

За таких обставин, судом встановлено, що позивачем виконано прийняті на себе зобов'язання по наданню транспортно-експедиторських та митно-брокерських послуг у повному обсязі та з належною якістю, а відповідачем, у свою чергу, прийнято надані послуги без будь - яких зауважень.

При цьому відповідачем не надано суду доказів опротестування виставлених позивачем вищезазначених рахунків-фактур та актів надання послуг, а тому суд доходить висновку, що вказані документи є такими, що підлягають оплаті.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з частинами 1, 2 ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Проте, оплата наданих послуг за Договором відповідачем здійснена не була.

З метою досудового врегулювання спору, позивач звертався до відповідача з претензією №356 від 29.07.14 р. щодо оплати вартості наданих транспортно-експедиторських послуг, шляхом перерахування грошових коштів в сумі 30 380,80 грн. на розрахунковий рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «ДХЛ Логістика (Україна)», що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями претензії та фіскального чеку № 5220 від 01.08.14 р. та списку згрупованих відправлень від 01.08.14 р..

Зазначена претензія залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Таким чином, як стверджує позивач, підтверджується матеріалами справи та не спростовано відповідачем, свої зобов'язання щодо перерахування коштів за надані Товариством з обмеженою відповідальністю «ДХЛ Логістика (Україна)» транспортно - експедиторські та митно-брокерські послуги на суму 30 380,80 грн. у встановлений термін, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору відповідач не виконав, в результаті чого у останнього станом на час звернення до суду утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у заявленому вище розмірі, яку позивач просив стягнути в судовому порядку.

У відповідності до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ст.ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України покладено на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.

Згідно ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських справах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 Господарського процесуального кодексу України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору № 06/05-13 транспортно-експедиційного обслуговування від 06.06.13 р. суду не надано.

Отже, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов'язань за Договором у встановлений термін, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимога позивача про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 30 380,80 грн. за вказаним Договором підлягає задоволенню.

Окрім цього суд зазначає, що за невиконання або неналежне виконання обов'язків, які передбачені договором транспортного експедирування і Законом України «Про транспортно-експедиторську діяльність», експедитор і клієнт несуть відповідальність згідно з Цивільним кодексом України, іншими законами та договором транспортного експедирування (частина 2 ст. 14 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність»).

При цьому правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною 2 статті 9 названого Кодексу законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов'язань у зазначеній сфері визначено статтями 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Так, виходячи з положень частини 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно частини 1 ст. 546 та ст. 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 ст. 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 7.5. Договору сторони передбачили, що за прострочення зобов'язань по оплаті послуг експедитора або відшкодування йому збитків, витрат, претензій або вимог третіх осіб клієнт сплачує штраф в розмірі 0,5% від розміру простроченого платежу за кожен день, але не більше подвійної облікової ставки НБУ на момент здійснення оплати.

Суд зазначає, що за змістом вказаного пункту Договору сторони під поняттям неустойка визначили штрафну санкцію, що нараховується за кожний день прострочення. Таким чином, даний пункт договору встановлює таку форму неустойки, яка своїми ознаками (нараховується у випадку несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожний день прострочення) підпадає під поняття пені, що закріплене ст. 549 Цивільного кодексу України.

Отже, в пункті 7.5 Договору існує невідповідність назви штрафної санкції та її реального змісту.

Приписами ч.ч. 3, 4 ст. 213 Цивільного кодексу України закріплено, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

З урахуванням вищевикладеного, суд прийшов до висновку, що помилкова кваліфікація сторонами як штрафу заходу відповідальності, механізм нарахування якого відповідає нормативно-правовому визначенню пені, не є підставою для відмови від її застосування.

Преамбула Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначає, що цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Вказаний закон є спеціальним з питань регулювання відносин, щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, і має пріоритетне застосування, щодо зазначених правовідносин сторін у справі.

При цьому, пунктом 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.13 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (далі - Постанова № 14) передбачено, що за приписом статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частини другої статті 343 ГК України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки.

Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України. Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України (постанова Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №25/187).

Оскільки встановлений сторонами в Договорі розмір неустойки перевищує її граничний розмір, встановлений ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", позивач обмежив нарахування пені подвійною обліковою ставкою НБУ.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно п.3 Постанови № 14 інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо оплати за надані послуги у визначений термін, позивачем нараховано та пред'явлено до стягнення пеню в сумі 2 843,64 грн. за період з 10.02.15 р. по 10.08.14 р., проценти річних в сумі 771,59 грн. за період з 10.02.14 р. по 18.12.14 р. та інфляційні нарахування в сумі 6 380,79 грн. за період лютий - листопад 2014 р., які останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданих розрахунків в судовому порядку.

Згідно Постанови № 14 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення процентів річних та інфляційних нарахувань судом встановлено, що перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства розмір процентів річних становлять 779,08 грн. та 7432,84 грн. відповідно, а отже є більшими, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем. Проте, виходячи з того, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, яким позивач не скористався, суд не вправі самостійно збільшувати розмір позовних вимог, зокрема, в частині процентів річних та інфляційних нарахувань, а тому позовні вимоги в частині стягнення процентів річних та інфляційних нарахувань за несвоєчасну оплату наданих послуг підлягають задоволенню в сумах, заявлених позивачем до стягнення, а саме 771,59 грн. процентів річних та 6380,79 грн. інфляційних нарахувань.

Крім того, згідно частини 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як зазначено в пункті 2.5 Постанови № 14 щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Отже, за висновками суду, положення пункту 7.5 Договору щодо нарахування пені від розміру простроченого платежу за кожен день прострочення не дає суду чіткого визначення іншого (більшого або меншого) тривалості періоду нарахування пені, а тому в контексті положень ст. 232 Господарського кодексу України та Постанови № 14 відповідне положення п.7.5 Договору не може бути застосоване, і нарахування пені за Договором № 06/05-13 транспортно-експедиційного обслуговування від 06.06.13 р. повинно здійснюватись виключно у визначеному господарським законодавством загальному порядку.

Зважаючи на вищевикладене, розмір пені, перерахований судом у відповідності до умов Договору та положень ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України з урахуванням визначеного позивачем початку періоду нарахування пені (10.02.14 р.), становить 2432,02 за період з 10.02.14 р. по 09.08.14 р., а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, тому позовні вимоги в частині стягнення пені за несвоєчасну оплату наданих послуг підлягають частковому задоволенню в сумі 2432,02 грн..

Враховуючи вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу судові витрати покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись, Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, ст.ст 124, 129 Конституції України, Законом України «Про транспортно-експедиторську діяльність». ст. ст. 11, 202, 254, 418, 420-426, 433, 525, 526, 530, 599, 610, 440, 449, 452, 612, 625, 626, 629, 929, 931 Цивільного кодексу України, ст. ст.173, 174, 193, 229-232, 234, 316, 343 Господарського кодексу України, ст. ст. 4-2, 4-3, 22, 43, 44, 49, 75, 82-85, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікоіл Лтд» (04053, м. Київ, Шевченківський район, вул. Кудрявський узвіз, буд. 7, офіс 211, код 32308598) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ДХЛ Логістика (Україна)» (вул. Миколи Грінченка, 4Б, офіс 3а, м. Київ, 03680, код 22945557) 30 380,80 грн. (тридцять тисяч триста вісімдесят гривень вісімдесят копійок) основного боргу, 2432,02 грн. (дві тисячі чотириста тридцять дві гривні дві копійки) пені, 771,59 грн. (сімсот сімдесят одну гривню п'ятдесят дев'ять копійок) процентів річних, 6 380,79 грн. (шість тисяч триста вісімдесят гривень сімдесят дев'ять копійок) інфляційних нарахувань та 1809,77 грн. (одну тисячу вісімсот дев'ять гривень сімдесят сім копійок) судового збору.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

3. В задоволені решти позовних вимог відмовити.

Повний текст рішення складено та підписано 06 квітня 2015 р.

Суддя А.М. Селівон