Постанова № 43333520, 09.02.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"09" лютого 2015 р. м. Київ К/9991/9211/11

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого судді Пилипчук Н.Г.

суддів Кошіля В.В.

Цвіркуна Ю.І.

розглянувши у порядку письмового провадження

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Чернігові

на постанову Господарського суду Чернігівської області від 15.10.2009

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2011

у справі № 6/63а/47а (3/121а/42а)

за позовом Відкритого акціонерного товариства «Банк «Демарк»

до Державної податкової інспекції у м. Чернігові

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Господарського суду Чернігівської області від 15.10.2009, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2011, позов задоволено повністю. Визнано протиправними податкові повідомлення-рішення ДПІ у м. Чернігові від 25.01.2005 № 0000242320/0 (918) та від 08.04.2005 № 0000242320/1 (4653) в частині визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 29325,15 грн., в тому числі: 19550,1 грн. основного платежу та 9775,05 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

ДПІ у м. Чернігові подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права: п.п. 5.2.4 п. 5.2 ст. 5, п.п. 12.2.1, п.п. 12.2.2 п. 12.2 ст. 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР, ст.ст. 86, 159 232 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для визначення позивачеві за спірними податковими повідомленнями-рішеннями від 25.01.2005 № 0000242320/0 (918) та від 08.04.2005 № 0000242320/1 (4653) податкового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 29325,15 грн., в тому числі: 19550,1 грн. основного платежу та 9775,05 грн. штрафних (фінансових) санкцій слугували висновки документальної планової перевірки, викладені в акті від 20.01.2005№ 15/23/19357516, про порушення вимог п.п. 5.2.4 п. 5.2 ст. 5, п.п. 12.2.1, п.п. 12.2.2 п. 12.2 ст. 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР, що полягало у неправомірному віднесенні у IV кварталі 2002 року, ІІ та IV кварталах 2003 року до складу валових витрат витрат у сумі 65167 грн. на формування страхового резерву по основному боргу за кредитними зобов'язаннями.

Обґрунтовуючи свої висновки про вчинення вказаних порушень, податковий орган виходив з того, що позивач при обчисленні суми страхового резерву виходив із суми незаповненого ліміту кредитних ліній за кредитними договорами, тобто із суми, яка фактично не була виплачена, а визначалась лише задля встановлення граничного максимуму можливого одержання коштів позивальниками у кредит протягом визначеного терміну.

З метою з'ясування обставин у справі, що мають значення для справи, судом першої інстанції призначена судово-бухгалтерська фінансова експертиза, відповідно до висновку якої від 30.12.2005 № 174Ц в результаті дослідження первинних документів методами документальної перевірки і співставлення експерти встановили, що сума віднесення до валових витрат витрат на формування страхового резерву, відповідає сумі страхового резерву, створеного під зобов'язання позивача з кредитування.

Ухвалою від 11.03.2008 призначена додаткова судово-бухгалтерська експертиза, відповідно до висновку якої від 22.07.2009 № 400-ц в результаті дослідження первинних документів методами документальної перевірки і співставлення експерти встановили непідтвердження правомірності дотримання позивачем формування страхового резерву за рахунок валових витрат по кредитних угодах за період: з 01.07.2002 по 31.12.2003.

Визнаючи протиправними висновки податкового органу про неправомірне віднесення до складу валових витрат на підставі п.п. 5.2.4 п. 5.2 ст. 5 Закону № 334/94-ВР суми сформованого страхового резерву під заборгованість за кредитними угодами, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач виконав передбачений п.п. 12.2.1 п. 12.2 ст. 12 Закону № 334/94-ВР обов'язок зі створення страхового резерву для відшкодування можливих витрат по основному боргу.

Суд касаційної інстанції не може погодитися з висновками судів про необхідність задоволення позову в цій частині.

Відповідно до п.п. 12.2.1. п. 12.2 ст. 12 Закону № 334/94-ВР (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) будь-який банк зобов'язаний створювати страховий резерв для відшкодування можливих втрат по основному боргу (без процентів та комісій) за всіма видами кредитів (у тому числі консолідованим іпотечним боргом), а також гарантій, порук, придбаних цінних паперів (у тому числі іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю), інших активних банківських операцій, які відносяться до їх господарської діяльності згідно із законодавством.

Відповідно до п.п. 12.2.2. п. 12.2 ст. 12 цього ж закону з урахуванням положень підпункту 12.2.3 цієї статті створення страхового резерву здійснюється фінансовою установою самостійно у розмірі, достатньому для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними нестандартними за методикою, яка встановлюється для банків Національним банком України.

Верховний суд України, усуваючи неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права: п.п. 12.2.1-12.2.3 п. 12.2 ст.12 Закону № 334/94-ВР при вирішенні справ у подібних правовідносинах, вказав, що правовою підставою створення страхового резерву за вказаними вище операціями, в т.ч. кредитними, є існування боргових відносин між банком - кредитором та його контрагентами. Оскільки банк не здійснив фактичної виплати коштів за такими операціями, то він не має права вимоги до своїх контрагентів щодо повернення коштів.

Підпункт 12.2.1. п. 12.2 ст. 12 Закону № 334/94-ВР також передбачає необхідну ознаку боргових відносин як підставу формування страхового резерву - можливість втрати по основному боргу, тобто наявність ризику, який і зумовлює необхідність створення такого резерву для покриття цих витрат.

За відсутності ризику при здійсненні кредитної операції віднесення банком до валових витрат сум страхового резерву за цією операцією суперечить вимогам закону.

Вказана постанова Верховного Суду України, прийнята за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, відповідно до вимог ч. 1 ст. 2442 Кодексу адміністративного судочинства України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що місить зазначені норми права, та для всіх судів України, які зобов'язані привести свою практику у відповідність з рішеннями Верховного Суду України.

Таким чином, висновки податкового органу про неправомірність включення позивачем до складу валових витрат витрат на формування страхового резерву, обчисленого, виходячи із суми коштів, яка фактично не була виплачена позичальникам, є обґрунтованими.

Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції вважає, що позиція судів попередніх інстанцій не відповідає правильному застосуванню норм матеріального права.

Виходячи з того, що обставини у справі встановлені судами попередніх інстанцій правильно, але суди дійшли неправильних висновків, що зумовило ухвалення незаконних судових рішень, суд касаційної інстанції вважає за необхідне скасувати останні та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 220, 222, 223, 229, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Чернігові задовольнити.

Постанову Господарського суду Чернігівської області від 15.10.2009 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2011 скасувати.

Прийняти нову постанову.

У задоволенні позову відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України, за заявою, поданою через Вищий адміністративний суд України у порядку, встановленому статтями 236-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Н.Г. Пилипчук

Судді В.В. Кошіль

Ю.І. Цвіркун