Ухвала суду № 43288366, 25.03.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Головуючий у 1-й інстанції: Кармазін О.А. Суддя-доповідач: Епель О.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2015 року Справа: № 826/17998/14

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Епель О.В.,

суддів: Карпушової О.В., Кобаля М.І.,

за участю секретаря Бабенка Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві апеляційні скарги громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1, Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 січня 2015 року у справі за адміністративним позовом громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання незаконними дій та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Громадянка Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 ( далі - позивач ) звернулась до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України ( далі - відповідач-1 ), Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві ( далі - відповідач-2 ) про:

- визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 20.10.2014 р. № 543-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнання незаконними дій Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про причини відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язання Державної міграційної служби України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 січня 2015 року адміністративний позов було задоволено частково, а саме: визнано протиправним і скасовано рішення Державної міграційної служби України від 20.10.2014 р. № 543-14 та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та прийняти рішення, з урахуванням висновків суду, викладених в судовому рішенні.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, позивач та відповідачі подали апеляційні скарги.

Позивач у своїй апеляційній скарзі просить змінити рішення суду першої інстанції, визнавши незаконними дії Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про причини відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як, на думку апелянта, оскаржуване рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також судом вирішено не всі позовні вимоги.

Відповідачі у своїй апеляційній сказі просять скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, так як, на їх думку, оскаржуване рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 195 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційних скарг, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін, з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач є громадянкою Демократичної Республіки Конго, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю мангала, за віросповіданням католичка.

29.11.2011 р. позивач нелегально прибула до України.

21.03.2012 р. позивач звернулась до ГУ ДМС України в м. Києві із заявою про надання статусу біженця.

10.08.2012 р. ДМС України прийняло рішення № 441-12 про відмову у визнанні гр. ДР Конго ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

25.09.2012 р. позивач отримала повідомлення ГУ ДМС України в м. Києві від 14.09.2012 р. № 98 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке було прийнято на підставі рішення ДМС України від 10.08.2012 р. № 441-12.

Рішення ДМС України № 441-12 було оскаржене гр. ДР Конго ОСОБА_1 до суду.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2013 року, рішення ДМС України від 10.08.2012 р. № 441-12 було визнано нечинним та зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву гр. ДР Конго ОСОБА_1 про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

За результатами повторного розгляду зазначеної заяви позивача 20.10.2014 р. ДМС України прийняло рішення № 543-14 про відмову у визнанні гр. ДР Конго ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

03.11.2014 р. ГУ ДМС України в м. Києві направило позивачу повідомлення № 122 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України від 20.10.2014 р. № 543-14.

Задовольняючи адміністративний позов в частині позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення ДМС України прийнято без врахування всіх обставин, які мають важливе значення для вирішення питання про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, зокрема, без урахування ситуації в країні походження позивача, а також з того, що прийняття рішення про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням всіх обставин належить до дискреційних повноважень ДМС України.

Крім того, відмовляючи в частині позовних вимог про визнання незаконними дій ГУ ДМС в м. Києві в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про причини відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд першої інстанції виходив з того, що таке повідомлення ГУ ДМС в м. Києві носить лише інформаційних характер, не створює жодних правових наслідків для позивача, було належним чином доведено до її відома та складено на підставі рішення ДМС України від 20.10.2014 р. № 543-14.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, нормами Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ( далі - Закон № 3671-VІ ), Конвенцією про статус біженців 1951 року ( далі - Конвенція ), Протоколом щодо статусу біженців 1967 року ( далі - Протокол ), Керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН ( далі - Керівництво УВКБ ООН ), Директивою Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. № 8043/04 ( далі - Директива № 8043/04 ).

Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями Конвенції і Протоколу, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

У п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VІ закріплено, що біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 14 Закону № 3671-VІ, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Згідно з п. 45 Керівництва УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

П. 66 Керівництва УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Отже, з викладених правових норм вбачається, що особа яка бажає набути статус біженця або особа, що потребує додаткового захисту, повинна довести перед органами Державної міграційної служби обґрунтованість своїх побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до країни громадянського походження. Водночас, слід враховувати, що така особа може і не мати прямих доказів того, що їй загрожує небезпека, однак, це не є достатньою і необхідною правовою підставою для відмови у задоволенні її вимог.

При цьому, обґрунтованість таких «побоювань» особи є оціночним поняттям, яке в кожному конкретному випадку повинно визначатися з урахуванням суб'єктивної і об'єктивної сторони.

Суб'єктивна сторона залежить від психологічної оцінки ситуації самою особою, а об'єктивна - від наявності фактичних доказів того, що побоювання особи є реальними. Одним з таких доказів слід вважати інформацію про ситуацію в країні походження особи.

При цьому, такі докази можуть бути отримані як від самої особи, що звертається за захистом, так і з засобів масової інформації, звітів ООН, Міністерства закордонних справ, повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій й тощо.

Також слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати «можливим у розумних межах» або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати лише вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що побоювання позивача повернутися до країни її громадянського походження обґрунтовані можливістю зазнати фізичного і сексуального насилля з боку військовослужбовців, бойовиків та/або вітчима і можливістю політичного переслідування.

Водночас, як було правильно встановлено судом першої інстанції, з доповіді Генерального секретаря по Місії ООН по стабілізації в ДР Конго, з повідомлень Центру новин ООН від 06.05.2014 р. та від 05.11.2014 р., статті з сайту Служби новин БіБіСі від 09.10.2014 р., а також з інших загальнодоступних інформаційних джерел вбачається наявність в ДР Конго випадків багаточислених порушень прав людини, зокрема, вбивства жінок і дітей, сексуальне насилля, що здійснюється над жінками військовослужбовцями та бойовиками, переслідування і жорстокі вбивства політичних діячів та інших осіб, які виступала з критикою політики і конголезької влади та членів їх сімей. Однак, така загальновідома інформація не була належним чином досліджена відповідачами при прийнятті оскаржуваного рішення від 20.10.2014 р. № 543-14, та, відповідно, не було здійснено її співставлення з розповіддю і доводами позивача, як суб'єктивної і об'єктивної сторін її побоювань, згідно з вимогами Директиви № 8043/04, що належить до дискреційних повноважень ДМС України.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності достатніх і необхідних правових підстав для визнання протиправним і скасування рішення ДМС України від 20.10.2014 р. № 543-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також щодо для зобов'язання відповідача-1 повторно розглянути заяву позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду.

Крім того, судова колегія також звертає увагу на те, що повідомлення 03.11.2014 р. ГУ ДМС України в м. Києві № 122 складено на підставі рішення ДМС України від 20.10.2014 р. № 543-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і носить лише інформаційний характер, не створюючи саме по собі для позивача жодних правових наслідків, та було вручено позивачу із зазначенням причин відмови в задоволенні її заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту з посиланням на відповідні законодавчі норми. Тож, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності жодних правових підстав для задоволення адміністративного позову в частині позовних про визнання незаконними дій ГУ ДМС в м. Києві в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про причини відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Доводи апелянта-позивача про те, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не була вирішена її позовна вимога про визнання незаконними дій ГУ ДМС в м. Києві в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про причини відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів вважає безпідставними і такими, що спростовуються матеріалами справи, оскільки з мотивувальної частини оскаржуваного рішення суду першої інстанції вбачається, що така позовна вимога судом розглядалась та була ним вирішена шляхом відмови позивачу в її задоволенні.

Доводи апелянтів-відповідачів про те, що причини, через які позивач не може повернутися до країни її громадянського походження, носять суб'єктивний характер і не підтверджені документальними даними, апеляційний суд вважає не обґрунтованими, оскільки суб'єктивна сторона таких причин повинна бути співставлена органами ДМС України з об'єктивними даними стосовно реальної ситуації в країні походження позивача, що відповідачами, всупереч вимогами Конвенції, Директиви № 8043/04 і Керівництва УВКБ ООН, зроблено не було, а отже й рішення від 20.10.2014 р. № 543-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з порушенням норм міжнародного законодавства.

Таким чином, судова колегія вважає, що ці та всі інші доводи апеляційних скарг позивача і відповідачів є не обґрунтованими, безпідставними та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції було повно встановлено фактичні обставини справи, правильно визначено норми матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, з дотриманням вимог ст. 159 КАС України.

Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Тож, судова колегія вважає за необхідне апеляційні скарги громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1, Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 січня 2015 року - без змін.

Керуючись ст. ст. 159, 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційні скарги громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1, Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 січня 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання її в повному обсязі в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя:

Судді:

Повний текст рішення виготовлено 27.03.2015 р.

Головуючий суддя Епель О.В.

Судді: Карпушова О.В.

Кобаль М.І.