Ухвала суду № 43230027, 18.03.2015, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №295/13438/13-к Головуючий у 1-й інст. Зіневич Інна Віталіївна

Категорія ч.2 ст.347 КК УКраїни Доповідач Заліщук М. С.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2015 року Колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Житомирської області в складі:

головуючого судді: Заліщука М.С.,

суддів: Зав'язуна С.М., Андрушкевича С.З.,

при секретарі: Гибало В.О.,

за участі:

потерпілого: ОСОБА_1,

обвинуваченого: ОСОБА_2,

захисника: ОСОБА_3,

прокурора: Сагадіна В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі кримінальне провадження за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_2 та захисника ОСОБА_3 на вирок Богунського районного суду м. Житомира, від 06 червня 2014 року, -

Цим вироком

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Бровари, Київської області, українця, громадянина України, неодруженого, непрацюючого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, судимого:

- 10.12.2007 Шевченківським районним судом м Києва за ч.1 ст.115 КК України до 13 років позбавлення волі;

засуджено за ч.2 ст.345 КК України до 3 років позбавлення волі.

На підставі ст.71 КК України ОСОБА_2 до призначеного покарання приєднано частково невідбуте покарання за вироком Шевченківського районного суду м. Києва, від 10.12.2007 та призначено остаточне покарання 8 років позбавлення волі.

До набрання вироком законної сили обвинуваченому ОСОБА_2 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою .

Строк відбування покарання засудженому ОСОБА_2 рахувати з 2 червня 2014 року.

Зараховано в час відбування покарання час перебування обвинуваченого ОСОБА_2 під вартою.

Відповідно до вироку суду першої інстанції ОСОБА_2 визнаний винним та засуджений за вчинення наступних дій.

Так, ОСОБА_2, будучи засудженим 10.12.2007 Шевченківським районним судом м . Києва за ч.1 ст.115 КПК України на 13 років позбавлення волі та з 14.07.2012 відбуваючи покарання в Житомирській виправній колонії (№ 4) вчинив умисний злочин за наступних обставин.

26 квітня 2013 року ОСОБА_2 згідно плану етапування, затвердженого Державним Департаментом пенітенціарної служби, повинен був бути етапованим до Стрижівської виправної колонії Вінницької області. Тому цього ж дня, близько 20 години працівники колонії, в тому числі ОСОБА_1, прибули до гуртожитку № 1 Житомирської виправної колонії (№ 4), щоб доставити засудженого ОСОБА_2 до між зонного КПП для подальшого етапування до Стрижівської виправної колонії Вінницької області. Прибувши в гуртожиток, ОСОБА_1 в присутності інших працівників запропонував засудженому ОСОБА_2 прослідувати з працівниками колонії до КПП. Однак ОСОБА_2 усвідомлюючи, що ОСОБА_1 являється працівником Житомирської виправної колонії (№ 4) почав поводити себе агресивно та з невідомих причин умисно наніс удар головою (лобною ділянкою) в область обличчя, а саме перенісся ОСОБА_1, внаслідок чого спричинив останньому тілесні ушкодження у вигляді синця, садна на спинці носу, перелому кіток спинки носу які відносяться до легкого тілесного ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.

В апеляційних скаргах:

- обвинувачений ОСОБА_2 не погоджуючись з вироком суду першої інстанції вважає, що під час розгляду провадження судом першої інстанції була допущена неповнота судового розгляду, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Зазначає, що потерпілому ОСОБА_1 умисно ударів не наносив, заподіяв йому тілесні ушкодження з необережності потилицею голови, коли той стояв за його спиною, в той час, як він виривався від працівників колонії, які намагалися надіти на нього наручники. Наголошує, що причиною конфлікту, в ході якого потерпілий отримав тілесні ушкодження, була неправомірна поведінка самого потерпілого. Акцентує увагу на тому, що суд у вироку не правильно виклав показання свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які в дійсності підтвердили саме його показання про обставини за яких він неумисно вдарив потерпілого. Вважає, що суд, діючи упереджено, взяв до уваги лише свідків сторони обвинувачення, та безпідставно не врахував показання свідків захисту і відмовив йому у задоволенні клопотання про виклик в судове засідання очевидців події. За результатами апеляційного розгляду просить оскаржуваний вирок суду скасувати, постановити відносно нього виправдувальний вирок.

- захисник ОСОБА_3 не погоджуючись з вироком суду першої інстанції також вказує на відсутність всебічності та повноти при досліджені обставин справи. Наголошує та наводить доводи, що обвинувачений не мав умислу на заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень. Акцентує увагу, що при прийнятті рішення суд взяв до уваги лише докази сторони обвинувачення та безпідставно проігнорував докази сторони захисту. За результатами апеляційного розгляду просить оскаржуваний вирок скасувати та ухвалити новий, яким обвинуваченого ОСОБА_2 визнати невинуватим у вчинені інкримінованого йому правопорушення.

Іншими особами, які відповідно до закону мають право на оскарження рішення суду першої інстанції, апеляції не подані.

Заслухавши доповідь судді, пояснення обвинуваченого та його захисника, які підтримали подані ними апеляції, міркування прокурора та потерпілого про відсутність підстав для задоволення апеляцій, обговоривши доводи апеляційних скарг та перевіривши вирок суду першої інстанції в межах, передбачених ст. 404 КПК України колегія суддів вважає, що подані обвинуваченим та його захисником апеляції підлягають задоволенню.

Відповідно до положень ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до ст.94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

З цього випливає, що суд при розгляді провадження повинен дослідити докази, як ті, що викривають, так й ті, що виправдовують обвинуваченого, проаналізувати їх та дати остаточну оцінку кожного доказу з точки зору його належності, допустимості, достовірності і достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 368 КПК України.

Однак, під час розгляду даного кримінального провадження суд першої інстанції у повній мірі зазначених вимог закону не дотримався. Колегія суддів вважає, що з урахуванням встановленої в ході апеляційного розгляду неповноти судового розгляду даного провадження та допущених судом першої інстанції порушень принципів змагальності та рівності сторін обвинувачення і захисту у даному кримінальному процесі, не можуть вважатися обґрунтованими та законними висновки суду про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_2 у умисному заподіяння працівникові правоохоронного органу легких тілесних ушкоджень у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків,

Зазначена неповнота судового розгляду та порушення принципів змагальності та рівності сторін обвинувачення і захисту у даному кримінальному процесі виразилися у наступному.

Так, в обґрунтування висновків про доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому злочину, суд першої інстанції послався на наступні докази: - на показання потерпілого ОСОБА_1, згідно яких той стверджував, що обвинувачений ОСОБА_2 після того, як відмовився бути етапованим для лікування до Стрижівської виправної колонії, став поводити себе агресивно, висловлював погрози на його адресу, після чого умисно вдарив його своєю головою (лобною частиною) в область перенісся; - на аналогічні показання працівників виправної колонії ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10; - на висновок судово-медичної експертизи №922 від 29.04.2013р. згідно якого у ОСОБА_1 виявлено синець, садно на спинці носу, перелом кісток спинки носу, які утворилися від дії тупого твердого предмету, не виключено в термін та за обставин, вказаних обстеженим та відносяться до легкого тілесного ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.

При цьому, до показань обвинуваченого ОСОБА_2, згідно яких він не визнаючи вину та спростовуючи обвинувачення стверджував, що заподіяв ОСОБА_1 тілесні ушкодження з необережності потилицею голови, коли той стояв за його спиною, в той час, як він виривався від працівників колонії, які намагалися надіти на нього наручники, суд віднісся критично і розцінив ці показання, як його намагання таким чином уникнути кримінальної відповідальності.

Критично віднісся суд і до показань допитаних свідків сторони захисту ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_13, ОСОБА_14, якими вони підтвердили показання обвинуваченого ОСОБА_2, та спростували доводи обвинувачення про те, що той умисно заподіяв тілесні ушкодження потерпілому. Суд мотивував своє критичне ставлення до показань зазначених свідків захисту тим, що вони разом із обвинуваченим відбували та відбувають покарання в ЖВК №4, а тому є зацікавленими у вирішенні справи особами на користь ОСОБА_2.

Колегія суддів вважає, що за вказаних обставин, визнавши зацікавленими особами свідків захисту та не виявивши при цьому з незрозумілих причин ознак зацікавленості у свідків обвинувачення, які є працівниками колонії, підлеглими та колегами по роботі з потерпілим, є особами, які, згідно тверджень обвинуваченого, безпосередньо вчиняли його побиття, суд першої інстанції проявив тим самим свою необ'єктивність та упередженість при розгляді провадження.

Про упередженість суду свідчить і те, що не зважаючи на підтвердження потерпілим та свідками обвинувачення того факту, що очевидцями події була велика кількість осіб із числа засуджених, суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про допит певних осіб для підтвердження чи спростування обставин, з'ясування яких мало істотне значення для ухвалення законного та справедливого судового рішення, чим не забезпечив рівність процесуально-правових можливостей сторін обвинувачення і захисту та допустив неповноту судового розгляду, порушуючи тим самим передбачену ст.129 Конституції України та ст.22 КПК України реалізацію найважливіших принципів кримінального провадження - змагальність та рівність сторін.

Про відсутність всебічності та повноти судового розгляду свідчить і те, що суд належним чином не перевірив та не дав відповідну оцінку доводам обвинуваченого ОСОБА_2, якими він спростовував пред'явлене йому обвинувачення, а саме:

- про підстави з яких він відмовлявся від етапування, чи мав він право, як засуджений на таку відмову?;

- чи відповідали вимогам інструкції дії чергового помічника начальника установи ОСОБА_1 в тій ситуації?;

- чи мав право ОСОБА_1 вчиняти примусове етапування ОСОБА_2, з одяганням на нього наручників та з застосуванням побоїв, як той про те стверджував?.

В ході апеляційного розгляду провадження, у відповідності до вимог ст. 404 КПК України, за клопотанням сторони захисту були допитані в якості свідків очевидці події ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, щодо виклику та допиту яких було відмовлено обвинуваченому в суді першої інстанції. Своїми показаннями зазначені свідки спростували доводи як потерпілого ОСОБА_1 так і допитаних в якості свідків працівників колонії щодо обставин за яких стався конфлікт та щодо механізму заподіяння Луцику тілесного ушкодження. Підтвердили показання обвинуваченого ОСОБА_2 в тій частині, що 26.04.2013, він дійсно неодноразово пояснював як черговому Луцику так і іншим працівникам колонії причини з яких не бажає бути етапованим на лікування до Стрижівської ВК №81, якими були відсутність належного там лікування та фізичні знущання працівників цієї колонії над засудженими. Зазначили, що не зважаючи на таку відмову ОСОБА_2 від етапування, черговий ОСОБА_1 дав вказівку працівникам колонії надягнути на нього наручники, і забезпечити його примусове етапування. При виконанні цього наказу зазначені працівники стали застосовувати щодо ОСОБА_2 фізичну силу, наносячи при цьому йому удари ногами. Наголосили, що саме під час цих подій ОСОБА_2, будучи оточеним зо всіх сторін працівниками колонії, намагаючись уникнути побиття, різко відхилився назад, в наслідок чого своєю потилицею з необережності вдарив в обличчя чергового ОСОБА_1, який стояв в цей час за його спиною. Категорично заперечили доводи обвинувачення, що ОСОБА_2 умисно наніс удар потерпілому ОСОБА_1.

Колегія суддів вважає, що показання вказаних свідків, як і показання обвинуваченого ОСОБА_2 щодо опису обставин, які мали місце 26.04.2013, про причини його відмови від етапування та за яких потерпілий ОСОБА_1 отримав тілесні ушкодження, узгоджуються з іншими, дослідженими як судом першої інстанції так і апеляційним судом доказами.

Так, при апеляційному розгляді встановлено, що обвинувачений ОСОБА_2 раніше, а саме з 30.04. по 19.05.2010, перебував на стаціонарному лікуванні у Стрижівській виправній колонії №81 з існуючою у нього хворобою очей. Як зазначено в амбулаторній картці ОСОБА_2, після його прибуття з ВК №81 при огляді лікарем 10.06.2010, було виявлено на його голові рожевий затягнувшийся шрам довжиною 2,3см.(т.1 а.с.190, т.3 а.с.121). Про відсутність належного лікування в Стрижівській ВК №81 та про побиття працівниками колонії ОСОБА_2 у 2010 році неодноразово звертався із скаргами до Верховної Ради України та до представників правозахисних організацій (т.1а.с.26, т.3 а.с.65,151).

Як в суді першої інстанції так і при апеляційному розгляді провадження потерпілий ОСОБА_1 підтвердив, що обвинувачений ОСОБА_2 дійсно обґрунтував йому свою відмову від етапування до ВК №81 відсутністю там належного лікування та знущанням працівників цієї колонії над засудженими. Зазначив, що так як ОСОБА_2 не оформив свою відмову від етапування письмовою заявою, а тому він взяв із собою шість чоловік працівників колонії, за допомогою яких хотів виконати наказ про його етапування. Підтвердив, що попереджав ОСОБА_2 про можливість застосування наручників. Наголосив, що до ОСОБА_2 працівники колонії фізичну силу не застосовували та його побиття не вчиняли.

Проте, останні твердження ОСОБА_1 про те, що 26.04.2013, ніхто із працівників колонії не застосовував до ОСОБА_2 фізичної сили та не вчиняв його побиття, викликають у суду апеляційної інстанції розумні сумніви з урахуванням відсутності з незрозумілих причин належної перевірки заяв ОСОБА_2 з цього питання органом досудового слідства, та наявності медичного висновку експерта №1387, згідно якого, при тілесному огляді 14.05.13 у засудженого ОСОБА_2 виявлено тілесні ушкодження у вигляді синців на обох стегнах та в ділянці правого колінного суглобу, які могли утворитися від дії твердих предметів з обмеженими контактуючими поверхнями, як від удару такими, так і в результаті падіння з положення стоячи з послідуючим ударом до виступаючих поверхонь, в термін, що перевищує 7-8 діб до моменту проведення огляду. Як зазначено у висновку ОСОБА_2, при його огляді пояснив, що ці тілесні ушкодження 26.04.2013 йому заподіяли троє співробітників, які під час надягання на нього кайданків наносили йому удари по ногах, в пахову ділянку, по спині( а.с.81, 83 мат. крим. провадження).

При цьому, колегією суддів береться до уваги практика Європейського суду з прав людини, яка є частиною національного законодавства згідно якої, у ситуації, коли особа знаходиться під контролем уповноважених органів, відповідальність за стверджувані та встановлені тілесні ушкодження покладається на ці органи. У цьому випадку на них також покладається тягар доказування, і саме вони мають переконливо довести, що не несуть відповідальність за стверджувані ушкодження. "Рібітч проти Австрії" від 4грудня 1995року, "Сальман проти Туреччини".

В даному випадку, як зазначалося вище, належної перевірки заяв ОСОБА_2 про його побиття 26.04.2013 працівниками колонії, органом досудового слідства проведено не було.

Також, з метою вирішення питання про те, чи відповідали вимогам нормативних актів та законів дії чергового помічника начальника установи ОСОБА_1 при вирішенні питання про етапування 26.04.2013 засудженого ОСОБА_2, колегією суддів беруться до уваги їх положення, а також вимоги відповідних міжнародних актів щодо надання медичної допомоги під час тримання під вартою:

- відповідно до Наказу Держдепартаменту України №3/6 від 18 січня 2000 року з питань виконання покарань, яким регламентується порядок направлення хворих засуджених на лікування, не передбачено примусове етапування засуджених у разі їх відмови від такого лікування;

- згідно Наказу Держдепартаменту України №275 від 25 грудня 2003 року кожен засуджений має право отримувати медичну допомогу і лікування, в тому числі платні медичні послуги за рахунок грошових коштів чи коштів рідних та близьких,

- відповідно до ст. 3 Європейської конвенції з прав людини, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

З урахуванням наведеного, за наявності письмових звернень ОСОБА_2 до держаних органів про надання йому дозволу на отримання належної медичної допомоги за власні кошти(т.1 а.с.25, т.3 а.с.67), аналізуючи причини з яких він відмовився від отримання лікування в Стрижівській ВК №81 а саме, ненадання йому там адекватної медичної допомоги, його побиття та приниження людської гідності працівниками цієї колонії, колегія суддів приходить до твердого переконання, що 26.04.2013 обвинувачений ОСОБА_2, у відповідності до вищеназваних наказів та положень конвенції, мав обґрунтовані підстави для відмови від такого лікування та відповідного етапування. В свою чергу, черговий помічник начальника установи ОСОБА_1, при виконанні наказу про етапування засудженого ОСОБА_2, діяв у порушення вищеназваних наказів та законів, чим спровокував виникнення на території установи конфлікту, в ході якого отримав тілесні ушкодження.

Також, у вирішенні зазначеного питання, колегія суддів бере до уваги рішення Європейського суду з прав людини "Претті проти Об'єднаного Королівства" від 29.04.2002, зміст п.63 якого свідчить про те, що здійснення медичного лікування без згоди пацієнта, якщо він є дорослим і перебуває в здоровому розумі, необхідно розглядати як посягання на фізичну сторону життя особи, та ставить під загрозу права, захищаємі статтею 8 п.1 Конвенції, а також рішення в справах "Кудла проти Польщі" та "Хуртадо проти Швейцарії", від 28 січня 1994 року, де суд зазначив, що стаття 3 Конвенції покладає на державу обов'язок захищати фізичне здоров'я осіб, позбавлених

волі, та має забезпечити належний захист здоров'я ув'язнених, зокрема шляхом надання їм необхідної медичної допомоги.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не встановив належним чином дійсні обставини за яких потерпілий ОСОБА_1 отримав тілесні ушкодження, не врахував обставини за яких обвинувачений відмовився від етапування, без обьективних доказів прийшов до висновку про умисне заподіяння обвинуваченим тілесних ушкоджень потерпілому, безпідставно визнав неупередженими показання свідків обвинувачення, не забезпечив рівність процесуально-правових можливостей сторін обвинувачення і захисту, проігнорував положення ст.62 Конституції України про те, що усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на його користь, у зв'язку з чим, допустив однобічність та невідповідність висновків фактичним обставинам кримінального провадження, за відсутності достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді, ухвалив обвинувальний вирок, який, за вказаних обставин, є незаконним та необґрунтованим.

У відповідності до ст.417 КПК України, апеляційний суд, встановивши обставини, передбачені ст.284 КПК України, скасовує обвинувальний вирок та закриває кримінальне провадження.

Згідно з п.3 ч.1 ст.284 КПК України, кримінальне провадження закривається в разі, якщо не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати.

Аналізуючи викладені обставини у їх сукупності, колегія суддів вважає необхідним апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_2 та захисника ОСОБА_3 задовольнити, вирок суду - скасувати, а кримінальне провадження відносно ОСОБА_2 - закрити на підставі п.3 ч.1 ст.284 КПК України, тобто у зв'язку з не встановленням достатніх доказів для доведення його винуватості та вичерпанням можливості їх отримати.

Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 409, 417 КПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а :

Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_2 та захисника ОСОБА_3 задовольнити.

Вирок Богунського районного суду м. Житомира, від 06 червня 2014 року про визнання ОСОБА_2 у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.345 КК України, - скасувати, а кримінальне провадження закрити з підстав не встановлення достатності доказів для доведення його винуватості в суді і вичерпання можливості їх отримати.

Обраний щодо ОСОБА_2 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, - скасувати.

На ухвалу суду може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня її ухвалення, а особою, яка перебуває під вартою в той же самий строк з дня вручення йому її копії.

Судді: