Ухвала суду № 43220729, 17.03.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №473/5932/13-ц 17.03.2015 17.03.2015 17.03.2015

Провадження №22ц/784/172/15 Головуючий в першій інстанції Ротар М.М.

Категорія 27 Доповідач в апеляційній інстанції Довжук Т.С.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючої - Довжук Т.С.,

суддів: Коломієць В.В., Шолох З.Л.,

при секретарі судового засідання Богуславській О.М.,

за участю представників позивача ОСОБА_3, ОСОБА_4,

відповідача ОСОБА_16,

представника відповідача ОСОБА_6,

перекладача ОСОБА_7,

розглянула у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу представника ОСОБА_16 -

ОСОБА_8

на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 30 жовтня 2014 року по справі за позовом

ОСОБА_9

до

ОСОБА_16

про стягнення боргу за договором позики,

ВСТАНОВИЛА:

17 грудня 2013 року представник позивача ОСОБА_9 - ОСОБА_10 звернувся до суду з позовом, який в подальшому уточнив, до ОСОБА_16 про стягнення боргу за договором позики в розмірі 681 155 грн.

Позивач зазначав, що 29 травня 2013 року між ним та відповідачем було укладено договір позики, відповідно до якого останній отримав грошові кошти в розмірі 570 500 грн. (еквівалент 70 тисяч доларів США), про що було складено розписку в присутності свідків. Погашення відповідачем позики за умовами договору повинно було здійснюватись частинами до повної сплати суми боргу - 15 березня 2014 року. Усі умови договору позики були погоджені сторонами та викладені в розписці, підписаній відповідачем 29 травня 2013 року. Проте, ОСОБА_16 свої зобов'язання за договором позики не виконав, на вимоги щодо повернення боргу не реагує.

Посилаючись на вищезазначене, ст. ст. 526, 625, 1050, 1047 ЦК України, позивач просив стягнути з відповідача: 570 500 грн. боргу, суму витрат від інфляції в розмірі 69 601 грн., 3% річних в сумі 13 574 грн. та суму процентів в розмірі 27 480 грн.

28 лютого 2014 року ОСОБА_16 звернувся до суду з зустрічним позовом про визнання правочину договору позики по борговій розписці недійсним та стягнення моральної шкоди.

29 жовтня 2014 року до суду надійшла заява представника відповідача - ОСОБА_11 про залишення зустрічного позову без розгляду.

Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 29 жовтня 2014 року зустрічний позов ОСОБА_16 залишено без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, яка сторонами у встановленому законом порядку не оскаржувалась.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 30 жовтня 2014 року позов ОСОБА_9 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_16 на користь ОСОБА_9 570 500 грн., суму інфляційних витрат - 69 601 грн., 3% річних в сумі - 12 097 грн. 73 коп., проценти за користування грошовими коштами в сумі 27 480 грн. та судові витрати в сумі 3 441 грн.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_16 - ОСОБА_12 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. На думку апелянта, рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим без повного з'ясування всіх обставин, що мають значення по справі та з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників позивача, відповідача та його представника, дослідивши надані докази та перевіривши законність і обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Так, з оригінала розписки від 29 травня 2013 року вбачається, що ОСОБА_16 в присутності трьох свідків отримав в борг від позивача 70 000 доларів США, які зобов'язався повернути в строк до 15 лютого 2014 року за графіком в розмірі 570 500 грн. (а.с. 88).

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

В зв'язку з порушенням ОСОБА_16 взятих на себе зобов'язань за договором позики 21 листопада 2013 року позивачем була надіслана претензія відповідачу щодо повернення частини суми боргу (а.с. 9).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Розписка, яка була написана ОСОБА_8 від імені ОСОБА_16 та в його присутності, про отримання останнім в борг грошових коштів є документом, який був виданий ОСОБА_16 позивачу за договором позики та підтверджує як його укладання, так і умови договору, а також засвідчує отримання відповідачем від ОСОБА_9 певної грошової суми.

Крім того, зі змісту вказаної розписки вбачається, що ОСОБА_16 отримав в борг 70 000 доларів США, але зобов'язався повернути борг в національній валюті України.

Згідно зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (ч. 1 ст. 192 ЦК України).

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України), якими є ст. 193, ч. 4 ст. 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим ч. 1 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у ст. 1048 ЦК України, та при застосуванні ст. 625 ЦК України.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року.

Частиною першою ст. 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша ст. 1049 ЦК України).

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу (частина перша ст. 1050 ЦК України). За змістом частини другої ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Таким чином, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, зобов'язання за яким відповідачем не виконані, а тому позов про стягнення боргу за договором позики, інфляційних витрат, 3% річних та процентів за користування грошовими коштами є обґрунтованим.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що спірний договір позики був укладений під тиском та розписка була написана свідком ОСОБА_8 без участі ОСОБА_16, який на час укладання вказаного договору не знаходився в м. Вознесенську, а був у відрядженні в м. Херсоні, не заслуговують на увагу та спростовуються матеріалами справи.

Так, з матеріалів кримінального провадження за заявою ОСОБА_13 (представник ОСОБА_9), яке було оглянуто в судовому засіданні апеляційної інстанції, вбачається, що останній звернувся з заявою до Вознесенського РВ УМВС України за фактом шахрайських дій з боку ОСОБА_16, щодо невиконання ним зобов'язання за договором позики.

Допитані 15 листопада 2013 року, в ході кримінального провадження, в якості свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_8 пояснили, що спірний договір укладався в їх присутності, розписку писала ОСОБА_8, яка є співмешканкою ОСОБА_16, але в присутності останнього (а.с. 278-281).

Саме цими показаннями спростовуються посвідчення про відрядження ОСОБА_16 (а.с. 83) та показання свідків ОСОБА_14, ОСОБА_15 (допитані в суді першої інстанції), які стверджували, що ОСОБА_16 був відсутнім в м. Вознесенську на час укладання договору позики. При цьому, дату укладання договору вказати не змогли.

Написання розписки під тиском позивача, на чому наполягає відповідач, не підтверджено належними та допустимими доказами. Так, вищезазначеними доказами підтверджується, що про існування спірного договору ОСОБА_16 було достовірно відомо, проте, в установленому законом порядку відповідач до правоохоронних органів з цього питання не звертався. Звернувся з заявою до Вознесенського РВ УМВС України в Миколаївській області тільки 25 квітня 2014 року, тобто через чотири місяці після звернення ОСОБА_9 до суду з цим позовом. Але, кримінальне провадження за заявою ОСОБА_16 про примушення його до відчуження комплексу будівель та сплати неіснуючого боргу, 30 квітня 2014 року було закрито за відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України (а.с. 155). Вказана постанова слідчого Вознесенського МВ УМВС у встановленому законом порядку ОСОБА_16 не оскаржувалася та є дійсною.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, 28 лютого 2014 року ОСОБА_16 звернувся до суду з зустрічним позовом про визнання правочину в вигляді розписки від 29 травня 2013 року про зобов'язання повернення боргу ОСОБА_9 у сумі 570 500 грн. недійсним, як вчиненим під впливом обману (а.с. 63). Проте, за клопотанням представника ОСОБА_16 - ОСОБА_11, вказаний зустрічний позов ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області 29 жовтня 2014 року було залишено без розгляду (а.с. 153-154). Зазначена ухвала суду відповідачем не оскаржувалася та набрала законної сили.

Таким чином, в порушення вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України, відповідач не довів ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх заперечень проти позову.

Не заслуговують на увагу і посилання відповідача на те, що він зовсім не володіє українською або російською мовами, а розписка про позику складена на російській мові.

Так, з матеріалів справи вбачається, та сторонами по справі не оспорюється, що ОСОБА_16 на території держави Україна займається підприємницькою діяльністю. 17 серпня 2009 року за договором купівлі-продажу, який складений українською мовою, останній придбав комплекс будівель по АДРЕСА_1 (а.с. 29). Крім того, він допитувався в якості свідка під час кримінального провадження, протокол про його допит складений слідчим українською мовою та підписаний ОСОБА_16 в присутності ОСОБА_8. В судовому засіданні апеляційної інстанції представник ОСОБА_16 - ОСОБА_6 пояснив, що відповідач на побутовому рівні розуміє російську мову, а ОСОБА_8 володіє турецькою мовою.

Зазначене вказує на спроможність ОСОБА_16 розуміти зміст та наслідки вчинених ним дій щодо укладання договору позики за допомогою ОСОБА_8

Доводи апеляційної скарги, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим без повного з'ясування всіх обставин, що мають значення по справі, з порушенням норм матеріального і процесуального права є безпідставними та спростовуються вищезазначеними доказами.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду, яке переглядалось в межах доводів апеляційної скарги, є законним і обґрунтованим, а тому відсутні підстави для його скасування.

Керуючись ст. ст. 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_16 - ОСОБА_8 відхилити, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 30 жовтня 2014 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуюча

Судді