Ухвала суду № 43148381, 17.03.2015, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/1882/15 Справа № 192/2388/14 Головуючий у 1 й інстанції - Омелюх В. М. Доповідач - Свистунова О.В.

Категорія 48/19

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2015 року м. Дніпропетровськ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого Свистунової О.В.

суддів Красвітної Т.П., Ремеза В.А.

за участю секретаря Видюкової Ю.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 28 листопада

2014 року

по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: державний нотаріус Солонянської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Супруненко Алла Миколаївна про визнання недійсним договору про розподіл спільного майна подружжя, -

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2014 року, в подальшому уточнивши позовні вимоги, позивач ОСОБА_2 звернувся до Солонянського районного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_3, третя особа: державний нотаріус Солонянської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Супруненко Алла Миколаївна про визнання недійсним договору про розподіл спільного майна подружжя. Судовий збір сплачений у відповідності до вимог чинного законодавства.

Рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2014 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У апеляційній скарзі ОСОБА_2 просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, оскільки, вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами, суд першої інстанції в межах заявлених вимог та на підставі тих доказів, що надані були сторонами під час розгляду справи по суті, у достатньо повному обсязі з'ясував права і обов'язки сторін, обставини справи, перевірив доводи сторін та дав їм належну правову оцінку, постановив рішення, яке відповідає вимогам закону.

Як на підставу визнання недійсним оспорюваного договору про розподіл спільного майна між подружжям від 04 грудня 1999 року, позивач посилається на ч. 1 ст. 230 ЦК України, відповідно до якої, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним, а обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони з 18 липня 1989 року перебували у шлюбі, який було зареєстровано Світиловицькою сільською радою Вітковського району Гомельської області, який 12 травня 2009 року було розірвано, вказані обставини сторонами не заперечувались.

В період шлюбу сторонами було придбано у власність житловий будинок АДРЕСА_1. Згідно посвідченого секретарем Башмачанської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області за реєстровим №47 договору купівлі - продажу від 12 лютого 1993 року, покупцем зазначено ОСОБА_2 Даний договір було зареєстровано бюро технічної інвентаризації 19 березня 1993 року за реєстровим №2 у реєстровій книзі №3.

04 грудня 1999 року сторонами було укладено нотаріально посвідчений державним нотаріусом Солонянської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області за реєстровим номером №3706 договір про розподіл спільного майна між подружжям, текст якого складено на бланку АВІ №335011. За даним договором у власність відповідачки ОСОБА_3 перейшов житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці місцевої Ради розміром 1200 кв.м., загальна вартість якого складає 15000 гривень, а у власність ОСОБА_2 майно загальною вартістю 11050 гривень, у тому числі меблева стінка, журнальний стіл, диван "Малютка", диван, телевізор "Фатон", килим, палас, холодильник "Норд" тахта, шафи кухонні, дорожка коврова, гардероб, корова, двоє свиней. У подальшому, даний договір було зареєстровано у ТОВ "Абріс".

Саме такі обставини укладення спірного договору підтвердив у судовому засіданні і нотаріус Солонянської державної нотаріальної контори Супруненко А.М.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що з урахуванням вищезазначених обставин, спірні правовідносини між сторонами регулюються чинними на період виникнення спірних правовідносин Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР 1969 року та ЦК УРСР 1963 року.

Так, відповідно до вимог ст.22, 23 КпШС Української РСР майно, нажите подружжям за час шлюбу, є спільною власністю подружжя, при цьому кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Спільним майном подружжя розпоряджається за спільною згодою, а при укладені угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Згідно до ст.27 КпШС Української РСР подружжя може укладати між собою дозволені законом майнові угоди, але угоди, які обмежують майнові права жінки, чоловіка або дітей, є недійсними і не обов'язковими ні для подружжя, ні для третіх осіб.

Такі ж положення містяться в ст.ст.60,63-65 Сімейного кодексу України 2003 року.

При укладені угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребує обов'язкового нотаріального засвідчення, згода іншого подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі, при цьому укладення договорів купівлі-продажу, дарування чи інших угод щодо нерухомого майна відповідно до вимог ст.227, ч.3 ст.244 ЦК Української РСР 1963 року потребували обов'язкового нотаріального засвідчення, а невиконання цієї вимоги згідно ст.47 цього Кодексу тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч.2 ст.48 ЦК УРСР 1963 року, тобто по недійсній угоді кожна зі сторін зобов'язана повернути іншій стороні все отримане по угоді, а при неможливості його повернути - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Статтею 56 ЦК УРСР передбачено, що угода, вчинена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом особи, яка діяла під впливом помилки, а в разі визнання такої угоди недійсною, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все отримане по угоді, а при неможливості повернути отримане в натурі - відшкодувати його вартість.

Аналогічні положення містяться в ст.229 ЦК України 2003 року.

Судом першої інстанції, на підставі наданих сторонами та здобутих в ході розгляду справи доказі встановлено обставини, що мають істотне значення для вирішення справи, а саме, на підставі допиту свідків, встановлено, що починаючи з 1999 року між подружжям погіршились сімейно-шлюбні відносини внаслідок поведінки в сім'ї саме позивача ОСОБА_2, який в період з 1999 року по 2006 рік неодноразово залишав сім'ю проживав у гуртожитку, у своєї матері та з іншою жінкою, та з 2006 року позивач у спірному будинку не проживає. Також, судом першої інстанції було встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 у 1999 році не була під кримінальним переслідуванням, а за місцем її роботи на посаді бухгалтера по заробітній платі вона не мала зауважень та недоліків, які могли б привести до кримінального переслідування, у зв'язку з чим, судом першої інстанції не були прийняті викладенні у позовній заяві та підтримані у судовому засіданні його представником доводи позивача щодо наявності таких обставин, як причина укладення між сторонами спірної угоди про розподіл спільного майна між подружжя. Крім того, судом першої інстанції, на підставі показань свідків,які підтверджені листом прокурора Солонянського району Дніпропетровської області від 12 листопада 1999 року, встановлено факт участі позивача у бійці, яка мала місце 12 серпня 1999 року, з ОСОБА_4, внаслідок якої останньому були спричинені тілесні ушкодження та по факту якої було відмовлено в порушенні кримінальної справи у зв'язку з примиренням сторін та встановлено, що позивач ОСОБА_2 для відшкодування потерпілому спричиненої шкоди продав належний подружжю автомобіль.

Таким чином, судом першої інстанції було встановлено, що саме після вищевказаних подій сторони вирішили добровільно, за взаємною згодою поділити майно подружжя, не тільки нерухоме майно, а й речі домашнього побуту, для чого і звернулись до державного нотаріуса Солонянської державної нотаріальної контори спочатку з метою отримання консультації з питання оформлення такої угоди, а в подальшому за її оформленням та нотаріальним посвідченням.

Факт укладання саме такого договору і саме 04 грудня 1999 року підтвердив позивач, про що зазначено у його позовній заяві, а в ході розгляду справи дані обставини підтверджені показаннями свідків та письмовими матеріалами справи.

З урахуванням вищевикладених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, що позивачеві про укладення спірного договору було достовірно відомо з дня його укладення, а обставини, які він зазначає як причину укладення такого договору, є надуманими і не спростовуються наданою позивачем копією довідкою - характеристики №3576, виданою 03 вересня 1999 року за його зверненням до ТОВ "Абріс" на спірний житловий будинок для пред'явлення до суду, оскільки, для якого саме органу необхідна така довідка - характеристика зазначено самим позивачем.

Колегія суддів погоджується, що дійсно в тексті наданого до суду першої інстанції договору про розподіл спільного майна між подружжям від 04 грудня 1999 року, який зберігається в нотаріальній конторі, невірно зазначено число та місяць укладення шлюбу між сторонами, а рік взагалі не зазначений, як не зазначений і номер будинку, який був предметом угоди.

Однак, колегія суддів вважає, що наявність зазначених у спірному договорі недоліків, сама по собі, не свідчить про те, що позивач при укладенні спірної угоди діяв внаслідок помилки, що має істотне значення. Натомість в ході розгляду справи судом було встановлено, що договір був укладений подружжям добровільно, без будь-якого тиску та впливу. Під час ознайомлення зі змістом договору та його підписанням кожна із сторін не вказувала на те, що умови у ньому викладені не правильно, або не відповідають дійсним намірам сторін, сторони також не заявляли, що договір вчиняється під будь-яким тиском з боку іншої сторони, чи про наявність тяжких обставин, під впливом яких вчиняється договір, сторонами не було заявлено щодо перебування під час посвідчення договору у стані хвороби, не підписували договір під примусовим впливом та усвідомлювали значення своїх дій та могли керувати ними.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні будь-які визначені законом підстави вважати, що позивач ОСОБА_2 при укладені спірної угоди був введений в оману відповідачкою ОСОБА_3 та діяв під впливом помилки, що має істотне значення та вплинула на його волевиявлення, у зв'язку з чим відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору про розподіл спільного майна між подружжя за недоведеністю позивачем у судовому засіданні позовних вимог допустимими та відносними до даної справи доказами.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції ґрунтуються на належних доказах та встановлених обставин у справі, які не спростовані сторонами, а тому, колегія суддів приймає їх та відхиляє доводи апеляційної скарги, як безпідставні.

Доводи позивача в апеляційній скарзі щодо невідповідності висновків суду дійсним обставинам справи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтом норм права.

Судом першої інстанції у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка, справа розглянута у рамках позовних вимог та на підставі доказів, наданих сторонами.

Порушень матеріального чи процесуального закону, які б могли призвести до скасування або зміни рішення суду, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія апеляційного суду вважає, що згідно до ст. 308 ЦПК України правових підстав для скасування рішення не вбачає, а тому, доводи апеляційної скарги підлягають відхиленню, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 209, 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 28 листопада

2014 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і протягом двадцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий О.В.Свистунова

Судді Т.П.Красвітна

В.А.Ремез